Північна Одіссея

У дитинстві він завдав чимало клопоту своїм батькам та родинним лікарям, хоча останні й близько не могли підійти до розгадки його ексцентричної поведінки. Наприклад, вони ніяк не могли збагнути його надмірної сонливості перед обідом і надмірної активності ввечері та вночі. Коли лікарі виявили, що він блукає вночі коридорами, видряпується на височенні дахи й бігає серед пагорбів, вони дійшли висновку, що їхній підопічний — сновида. Насправді ж він і гадки не мав спати наяву, і йому просто хотілося поблукати вночі, бо до того спонукувало його первісне «я». Колись він мав необачність відкритися одному телепню-ескулапу й опісля дуже страждав від приниження, бо той позначив його одкровення ярликом «марення наяву».

Річ у тім, що коли наставали сутінки і надходив вечір, містер Ворд відчував приплив бадьорості. Обмежений чотирма стінами простір ставав для нього як клітка для звіра. Йому вчувалися голоси, що шепотіли йому з темряви. Ніч кликала його, бо в той період доби він перетворювався, головним чином, на нічного хижака. Але ніхто його не зрозумів, а він більше нікому й нічого не намагався пояснити. Його записали у сновиди і вдалися до належних у подібних випадках заходів, які дуже часто були марними. Бо він зростав, ставав дедалі хитрішим і завдяки цьому міг більшість ночей проводити на свіжому повітрі, як і підказувало йому його первісне «я». У результаті, в полудень він відсипався. Вранішнє навчання в школах стало неможливим, і невдовзі з'ясувалося, що лише ввечері, зусиллями приватних учителів, можна було його хоч чогось навчити. Саме таким чином і розвинулося його друге, сучасне «я».

Але в дитинстві він увесь час був проблемною дитиною. Його знали як бездушне, жорстоке і злобне дияволеня. Родинні лікарі у приватних розмовах визнавали за ним психічний розлад і називали його виродком. Ті ж нечисленні хлопці, що наважувалися з ним дружити, були від нього в захваті, хоча й дуже боялися. Він плавав, бігав і видряпувався на дерева набагато швидше за них, будь-кого з них міг легко перехитрити; і ніхто не наважувався з ним битися. Бо він був несамовитий і страшенно сильний.

Коли йому було дев'ять, він утік до пагорбів, де дав волю своїм інстинктам і полював уночі. Через сім тижнів його спіймали і привели додому. Усі дивувалися — як же це він примудрився вижити в таких умовах і навіть не змарніти? Ніхто не знав, а він нікому й не казав, як він полював на кроликів, перепелів, як він їх ловив і пожирав, не розказував про селянські курники, які він спустошував, і про ті лігвища, які влаштовував із сухого листя в печері, де він спав у полудень протягом цілих семи тижнів.

У коледжі він був знаний своєю сонливістю і нетямущістю на ранкових лекціях та геніальною кмітливістю під час вечірніх занять. Завдяки додатковому читанню й переписуванню зошитів своїх товаришів він примудрявся сяк-так перебувати на ранкових лекціях, зате вечірні навчальні пари перетворювалися на його справжній тріумф. У футболі він був неперевершеним гравцем, що своєю затятістю наганяв страх, у всіх видах легкої атлетики він теж демонстрував захмарні результати. Можна було завжди без сумніву покластися на його перемогу. Одна тільки помічалася за ним вада: спонтанні вибухи якоїсь варварської несамовитої люті. Його товариші-студенти боялися боксувати з ним, а під час борецьких змагань він відзначився тим, що вкусив суперника за плече.

Після коледжу його батько, впавши у розпач, послав працювати сина ковбоєм на одне ранчо в штаті Вайомінг. Через три місяці безстрашні ковбої вирішили, що з них досить, і надіслали батькові телеграму, щоб він забрав від них свого дикого неконтрольованого сина. А коли батько приїхав забирати його, то ковбої зізналися, що краще вони водитимуть дружбу з людожерами, що виють, буркотливими сновидами, ведмедями гризлі, прудкими горилами й лютими тиграми, аніж з оцим славним вихованцем коледжу — молодиком, який носить волосся з проділом посередині.

Був один виняток у тій білій плямі, яку являли собою його спогади про тисячолітнє минуле. І цим винятком була мова. Якимось дивним атавістичним чином значна частина тієї прамови збереглася в його генетичній пам'яті. У хвилини щастя, піднесення, а також під час бійки чи змагання він мав схильність вибухати варварськими піснями та ритмічними речитативами. Саме завдяки цьому дивному лінгвістичному атавізм у він визначив у часі та просторі те своє заблукале «я», тілесний власник якого помер так давно, що навіть кістки його зотліли. Одного разу він навмисне проспівав кілька пісень і ритмічних завивань у присутності професора Вертца — знаного ентузіаста-філолога, який викладав давньосаксонську мову. Прослухавши перший ритмічний речитатив, професор здивувався, а потім насторожився і поцікавився, що за дикий мовний гібрид чи якийсь діалект німецької він чув. Коли ж його увазі запропонували другий ритмічний пасаж, професор прийшов у дикий захват. Свій виступ Джеймс Ворд завершив піснею, яка нестримно рвалася в нього з вуст щоразу, коли йому доводилося битися чи змагатися. І тоді професор Вертц сказав: це — не спотворена німецька, а давньогерманська мова, а може, навіть давньотевтонська [45] . Причому ще з часів, які значно передують тим, про які існують задокументовані науковцями свідчення. Ця мова була такою давньою, що навіть професор нічого про неї не знав; однак вона повнилася словоформами, які віддалено нагадували відомі йому лінгвістичні конструкції, і його натренована інтуїція вченого однозначно вказувала на справжність і реальність цієї мови. Професор поцікавився джерелом цих пісень і попросив дати йому на певний час ту безцінну книгу, з якої вони були взяті. А ще він наполегливо хотів дізнатися, чому це молодий містер Ворд так довго прикидався цілковитим профаном у німецькій мові. Але Ворд не міг нічого ані пояснити, ані книжку дати. У результаті професор Вертц, після кількатижневих умовлянь і благань, почав недолюблювати молодика, бо визнав його за брехуна. Він також класифікував його як людину незбагненної і жахливої черствості та егоїзму. Як це так — не дати йому хоч краєчком ока поглянути на цей безцінний уламок минувшини, що був давнішим за всі ті старожитності, про які будь-який філолог міг тільки мріяти!

45

Давньотевтонська— див. прим. 24.

Але мало було пуття цьому роздвоєному молодику від знання про те, що частково він був сучасним американцем, а частково — давнім тевтонцем. Однак цей сучасний американець був не таким уже й тюхтієм та слабаком, якщо він (якщо це справді був «він» і якщо справді мав хоч невеличкий, та все ж шматочок свого власного життя) добився компромісу між отим хижим «я», яке дрімало вранці і полювало на здобич уночі, та «я» культурним і вихованим, яке прагнуло жити нормальним людським життям, кохати, ростити дітей і займатися бізнесом. Дні та ранні вечори Джеймс Ворд віддавав одному, ночі — другому; вранці ж та частково вночі він відсипався за обох. Але вранці він спав як цивілізована людина, а вночі — як дикий хижий звір. Саме в одну з таких ночей його і надибав випадково серед заростей Дейв Слоттер.

Переконавши свого батька дати йому початковий капітал, він подався в бізнес і став умілим й успішним бізнесменом. У денні години справами цілковито займався він, а вранці їх вів його партнер. Ранній вечір містер Ворд присвячував товариству та громадським справам, але коли стрілка годинника наближалася до дев'ятої чи десятої, нездоланна невгамовність охоплювала його, і він зникав з очей оточуючих аж до наступного полудня. Друзі та знайомі припускали, що він багато часу присвячує спорту. Певною мірою вони мали рацію, втім вони й гадки не мали про справжню природу цього спорту, бо не могли собі уявити, що він полягає в нічній гонитві за койотами серед пагорбів Мілл-Веллі. Ніхто не вірив капітанам шхун, які розповідали, що бачили холодними зимовими ранками якогось чоловіка, котрий пірнав у припливних хвилях протоки Ракун Стрейтс або долав швидку течію між островами Гоут Айленд та Енджел Айленд за кілька миль від берега.

У будинку в Мілл-Веллі він жив сам-один, за винятком кухаря-китайця Лі Сіня, майстра на всі руки, який знав чимало про дивацтва свого хазяїна і якому той платив грубі гроші за мовчанку. І китаєць дійсно мовчав як риба. Відвівши душу вночі, поспавши вранці та поснідавши стравою, приготованою китайцем, Джеймс Ворд вирушав через затоку до Сан-Франциско на полуденному поромі, заходив до клубу, а потім йшов до свого офісу — як і кожний нормальний бізнесмен у цьому великому місті. Але коли починало сутеніти, ніч звала його. Відчуття його загострювалися, і неспокій та невгамовність зростали. Слух різко посилювався; міріади нічних шумів розповідали йому. знайому, але таку звабливу історію; залишившись на самоті, він починав походжати тісною кімнатою наче тварина, що потрапила з дикої волі до клітки.

Одного разу він насмілився покохати. Раніше він ніяк не наважувався на таку серйозну відволікаючу справу. Він боявся. І багато днів молода дівчина, ніскільки не соромлячись того, що стала жінкою, носила на своїх руках та зап'ястях темно-сині синці — сліди його ніжностей, виявлених у пориві кохання, але, на жаль, пізньої ночі. У тому-то й полягала помилка. Якби Джеймс Ворд надумав кохатися вдень, то все було б добре, бо вдень він являв собою спокійного врівноваженого джентльмена, якому просто захотілося зайнятися коханням. Але вночі він перетворювався на шаленого варвара, що тягне на собі вкрадену жінку крізь темряву германських лісів. Добре знаючи себе, містер Ворд вирішив, що краще займатися коханням удень, але саме тому, що він добре себе знав, він дійшов висновку, що його одруження обернеться жахливою катастрофою. Він навіть думати боявся про шлюб і про те, що йому доведеться кохатися зі своєю дружиною вночі.

Тому він почав утримуватися від статевих стосунків з жінками, урегулював своє подвійне життя, почав уникати зустрічей зі звідницями та охочими жінками різного віку з палаючими очима, познайомився з Ліліан Герсдейл і взяв собі за суворе правило ніколи не бачитися з нею пізніше восьмої вечора. Вночі ж він ганявся за койотами і спав у лісових лігвищах. Йому пощастило тримати це подвійне життя в секреті від усіх, окрім Лі Сіня… і ось тепер — окрім Дейва Плоттера. Те, що цей волоцюга виявив існування його двох різних «я», збентежило містера Ворда. Незважаючи на те що він добряче настрахав цього шантажиста, останній все одно міг проговоритися. А якщо й ні, то рано чи пізно хтось усе одно викриє його.