Північна Одіссея

— Яке неподобство! — обурено підскочив Сол Вітберг.

— Сядьте, сер! — скомандував суддя громовим голосом. — Якщо ви ще раз подібним чином перервете Суд, то я оштрафую вас за неповагу. Попереджаю — оштрафую на велику суму. А ще суддя! Кому, як не вам, знати про правила пристойності та про повагу до Суду! А тепер — слухайте мій вирок: «Нормою права є те, що до звинувачуваного повинна застосовуватися презумпція невинуватості. Як я вже казав — і повторю знову: в цьому випадку не існує законних шляхів визначити, хто завдав першого удару. Тому — і на мій превеликий жаль, — у цьому місці суддя зробив паузу і кинув на Сола Вітберга гнівний погляд, — по кожній із цих справ я змушений застосувати до обвинуваченого презумпцію невинуватості. Джентльмени, ви обидва — вільні».

— Це треба обмити, — звернувся Вотсон до Вітберга, коли вони виходили із залу суду. Але обурений служитель Феміди навідріз відмовився взяти Картера Вотсона під руку і неквапливо піти з ним до найближчої забігайлівки.

МЕКСИКАНЕЦЬ

І

Ніхто не знав, звідки він узявся, а керівники Хунти [46] — і поготів. Цей хлопець був їхньою «маленькою таємницею», їхнім «великим патріотом», а для грядущої Мексиканської революції він — по-своєму — працював не менш заповзято, аніж вони. Люди з Хунти визнавали це неохоче, бо недолюблювали його. Того дня, коли він несподівано з'явився в їхньому переповненому приміщенні, де панували метушня й біганина, всі відразу ж запідозрили в ньому шпигуна — одного з платних агентів диктатора Порфіріо Діаса [47] . Бо надто вже багато їхніх соратників зазнавали страждань у військових та цивільних тюрмах у різних закутках Сполучених Штатів, а декого з них навіть переправляли через кордон, ставили до глинобитних стінок і розстрілювали.

46

Хунта— тут: група змовників.

47

Диктатор Порфіріо Діас(1830–1915). — Обіймав пост президента Мексики з 1876 до 1911 р. з перервою у 1880–1884 рр., з метою утримання влади переробляв конституцію. За часів його правління посилилася залежність Мексики від США. Був скинутий у 1911 р., коли збирався зайняти пост президента увосьме.

З першого погляду зовнішність хлопця їх нічим не вразила. Бо він справді був лише хлопчиськом років вісімнадцяти, не більше, а на зріст — навіть замалим для свого віку. Він сказав, що звуть його Філіпе Рівера і що він бажає працювати для Революції [48] . І все — жодного зайвого слова, жодного пояснення. Просто стояв і чекав. Ані усмішки на вустах, ані вогника доброти в очах. Рішучий і енергійний велетень Пауліно Вера аж здригнувся в душі. Перед ним постало щось непривітне, загрозливе й безпощадне. Щось зловісне і зміїне чаїлося в чорних очицях хлопця. У них палав холодний вогонь затятості й гніву. Він швидко перевів погляд з облич змовників на друкарську машинку, на якій завзято торохтіла крихітна місіс Сетбі. Вони зустрілися поглядами лише на якусь хвильку — коли вона, на мить відірвавшись від роботи, підвела очі. Проте місіс Сетбі теж відчула присутність чогось невимовленого і неназваного, і це змусило її перерватися. Їй довелося навіть перечитати кілька рядків, щоб знову збагнути сенс листа, який вона друкувала.

48

Революція. — Мексиканська революція 1910–1917 рр.

Пауліно Вера запитально поглянув на Арелано та Рамоса, а ті так само запитально поглянули один на одного. Сумнів та вагання відбилися в їхніх очах. Тендітний хлопець, що стояв перед ними, являв собою Невідоме і випромінював усю ту лиховісність, що так притаманна Невідомому. Було в ньому щось незбагненне, щось таке, що сильно вирізняло його з-поміж звичайних революціонерів, чия люта ненависть до Діаса та його тиранії була, зрештою, цілком природною для простих і чесних патріотів. Чаїлося в цьому хлопцеві іще щось, але вони не могли збагнути, що саме. Нарешті Вера, завжди найімпульсивніший та найбільш схильний до швидких дій, перервав незручну тишу.

— От і добре, — холодно сказав він. — Кажеш, що хочеш працювати для Революції? Гаразд. Скинь пальто. Повісь його он туди. Ходімо, я покажу тобі, де відра і ганчірки. Підлога брудна. Почнеш з того, що вимиєш і вишкребеш її — спочатку тут, а потім — в інших кімнатах. Вичистиш також і плювальниці. Після цього візьмешся за вікна.

— Це — для Революції? — спитав хлопець.

— Для Революції, — відповів Вера.

Рівера зміряв усіх холодним підозрілим поглядом і заходився скидати пальто.

— Зрозуміло, — кинув він.

І більше — ані слова. День за днем приходив він на роботу — мити, шкребти і витирати. Вигрібав попіл з піддувал, приносив вугілля та дрова, розтоплюючи печі іще до того, як найенергійніші й найсумлінніші з революціонерів сідали за стіл.

— А можна я тут ночуватиму? — якось спитав він.

Ага! Ось воно — нутро діасівського агента! Проявилося, нарешті! Ночівля в приміщенні Хунти означала доступ до її секретів, до списків та адрес соратників на території Мексики. Це прохання не задовольнили, і Рівера більше ніколи його не повторював. Ніхто не знав, де він ночував, де і як харчувався. Якось Арелано запропонував хлопцю пару доларів. Але Рівера похитав головою і відмовився. Коли ж у розмову втрутився Вера і став наполягати, він відказав:

— Я ж працюю для Революції.

Сучасні революції потребують грошей, а Хунті завжди їх бракувало. Її члени наполегливо працювали, недоїдаючи і недосипаючи, однак траплялися моменти, коли здавалося, що перемога чи поразка Революції залежить від якихось жалюгідних двох доларів. Одного разу — і це сталося вперше, — коли утворилася двомісячна заборгованість за оренду приміщення і його власник став погрожувати виселенням, не хто інший, як Рівера, цей хлопчик-прибиральник у дешевому, затертому до дірок одязі, поклав шістдесят доларів золотом на стіл Мей Сетбі. Потім були й інші подібні випадки. Три сотні листів, вистукані на безперестанно зайнятих друкарських машинках, лежали невідправленими, бо бракувало поштових марок. То були прохання надати допомогу, заклики до санкцій з боку профспілок, вимоги редакторам газет стосовно справедливих нових угод, протести проти брутального ставлення до революціонерів у судах Сполучених Штатів та інше. Зник годинник Бери — старовинний механізм у золотому корпусі, що дістався йому у спадок від батька. Потім зник простенький золотий перстень з третього пальчика Мей Сетбі. Ситуація була жахливою. Рамос та Арелано у відчаї смикали себе за довгі вуса. Листи конче треба було відправити, але поштова служба не продавала марки в кредит. І тоді Рівера вдягнув капелюха і вийшов. Повернувшись невдовзі, він виклав на стіл місіс Сетбі тисячу двоцентових марок.

— А може, то все — мерзенне золото Діаса? — задумливо звернувся Вера до товаришів.

Ті здивовано вигнули брови, не знаючи, що сказати. А Філіпе Рівера, Головний прибиральник Революції, і далі, при нагоді, продовжував викладати золото і срібло на потреби Хунти.

Та все одно її керівники ніяк не могли змусити себе полюбити цього хлопця. Бо вони його не знали. Бо він був інакший. Бо не вселяв довіри до себе. Зривав усі спроби перевірити його. І хоч яким молодим він був, їм бракувало духу розпитувати його.

— А може, він — велика самотня натура? Не знаю, не знаю… — якось мовив безпорадно Арелано.

— У ньому немає нічого людського, — зауважив Рамос.

— Мабуть, щось спопелило його душу, — припустила Мей Сетбі. — І спалило в ній увесь сміх та світло. Він — як мрець, але цей мрець живе і вселяє страх.

— Напевне, йому довелося пережити пекло, — сказав Вера. — Усі, хто пройшов крізь пекло, мають такий вигляд, а він же іще майже дитина…

Та все одно він їм не подобався. Він ніколи не розмовляв, ні про що не розпитував, нічого не пропонував. Коли їхні розмови про Революцію ставали емоційними й піднесеними, він все одно стояв і мовчки слухав, з обличчям, позбавленим виразу й життя, і тільки очі його горіли холодним вогнем. Бентежні і сумні, вони буравчиками розжареного льоду впивалися в обличчя то одного, то другого промовця.

— Він — не шпигун, повір мені, — якось сказав Вера місіс Сетбі. — Він — патріот, повірте моєму слову, до того ж — найбільший патріот з усіх нас. Але я його зовсім не знаю!

— У нього важка вдача, — зазначила Мей Сетбі.

— Та отож, — погодився Вера і мимоволі здригнувся. — Оці його очі! В них немає доброти й любові, натомість вони випромінюють погрозу. Це — очі лютого тигра. Не сумніваюся, що коли я якимось чином виявлюся недостойним справи Революції, він без вагання вб'є мене. Цей хлопець не має серця. Він безжалісний, мов криця, холодний і жорстокий, мов арктичний мороз. Він — як місячне сяйво зимової ночі, коли самотня людина замерзає на верхівці якоїсь поодинокої гори. Я не боюся Діаса й усіх його головорізів, а от цього хлопця я боюся, справді боюся. Правду кажу тобі. Він — як подих смерті.