П'яниця

– На?! Хай те вашим товаришкам, а не мені. Он панич каже, що він через ваше п'яництво сидить часом голодний, що як так далі буде, то він і з кватирі зійде.

– Хай сходе! Хай! Не дуже побиватимуся...

– А де ви знайдете другого такого тихого та смирного? Другий як заковерзує, то й хати буде трохи, а сей же тихенько, просячи... Як тихий, так хай і сходе!

– Ага, сучко! Так воно он що: закохалася з паничем, відьмо, та й шкода, кажеш! Підожди ж! Ось я до тебе доберуся, я тобі дам, як до паничів лабузнитись... Поганко! Молоко материне коло губів ще не обсохло, а вона вже й з паничами!

– Та що се ви верзете? Схаменіться!

– Ні, стій! Я до тебе доберуся, я тобі дам!

– і немощна стара починала рачкувати.

– Та лежіть уже на тому місці, де звалилися, спіть!
– умовляла Наталя.

– І буду спати, буду. Ти думаєш, робитиму що? Ні, трясця тобі! На твоє безголов'я спатиму!..

І незабаром стара засипала.

Невеселе таке було життя Наталі, часом і сльози брали, і зло велике проймало, та нічого не вдіє. Почала хитрощами під матір підходити: коли було зводять бариші, то вона украде непремінно карбованця-другого, іноді й випросе, коли баче, що мати добра, іноді брала від Івана Микитовича вперед. І все те тратила на себе, на свої убори, стьожки, намиста, персні. Мати побаче - лютує.

– Хто тобі, сяка-така, на те грошей дав? Як ти сміла без мого відома їх переводити?

– Ви ж самі бачите, що мені ні в чому і з двору вийти, як та жидівська наймичка обідрана!
– виправляється Наталя.

– А заробити, заробити не знаєш?

– Невже вам, мамо, не соромно перед людьми буде, коли я у вас одна - та піду в найми?

– У найми?
– і мати прикро-боязко дивилася на неї.
– Чого ж ти підеш у найми? Хіба тобі в мене нігде жити?

– Та я ж то й кажу те! А де ж я зароблю, сидячи дома?

– Ти мені все так!
– забивала баки мати.
– Ти мені завжди своїми наймами очі вибиваєш. А я не хочу, щоб ти йшла в найми... Не хочу, не хочу! От хоч по сю, - і вона проводила по горлянці рукою, - а не пущу тебе у найми!.. Розпустишся, розволочишся! Не пущу!
– бубоніла мати стихаючи.

Не можна сказати, щоб вона не любила своєї Наталі. Одна одним - вона була у неї завжди прикметою гордощів та вихвалок перед сусідами.

– От у мене доня! От у мене господиня!
– хвалилася вона.
– Нею тільки й живу, нею й на світі держуся! Не будь її, давно б уже сконала десь під тином, а то все вона, моя голубонька, і хазяйствечко прибереже, і матір догляне, і біля кватиранта вона... І все сама, і все одна... Сказано: як та муха в окропі, день цілий викрутиться, а ще й весела.

Наймів же боялася мати гірше вогню. Вони малювали їй в думці найгірший занепадок її господарства і самої себе. «Як?
– скажуть.
– Барабашишина дочка в наймах? У невільній роботі зносе свої чорні брови, дівоцьку красу? Краще я не вип'ю ні одної чарки горілки за весь мій вік, ніж сьому бути!» - думала вона. І коли Наталя нахвалялася наймами, вона зразу попускала їй у всьому: роби, мов, що знаєш, тільки викинь ті найми з голови!..

Живучи по своїй волі, Наталя виростала й розпускалася під упливом того або другого почуття, під уразою того або другого випадку: ніхто ще не ставив їй у життю таких міцних перегород, котрих вона б не зломила або не обійшла. Мати була їй не страшна, вона її й ухом не вела, подруги мали вплив на жіночу прихильність до уборів, до веселого життя. І Наталя віддалася сьому: наряджалася, наскільки хапало достатків, гуляла, наскільки було зайвого часу, співала, жартувала, веселилася.

З Іваном Микитовичем вона держала себе просто, як дівчина з парубком: жартувала з ним, гралася. Дивуючись, який він боязкий та несмілий, вона перша зачіпала його; задивляючись на його сумну постать, болізне обличчя, вона хотіла розгадати й розігнати той сум.

– Чого ви, паничу, такі сумні та невеселі? Чи не болить що у вас?

– Ні, нічого не болить.

– Чого ж ви такі сумні? Завжди сидите у своїй хатині та виграєте на скрипці. Он другі паничі гуляють, з панянками водяться, а ви все дома та дома. І не обридне воно вам?

– А що я там буду робити на тих гулянках? Я не вмію панянкам брехень точити, як вони, - суворо одкаже Іван Микитович.

– Такі ж ви!

– Який?

– Ось які!

І вона кривила своє молоде личко, щоб показати, який він. Се передражнювання було таке утішне та миле, що Іван Микитович не сердився.

– Постійте ж, прийде мати, я матері скажу, - острахує він її.

– Що ж мені мати?
– шпарко питає Наталя.

– Битиме.

– Ні, не битиме.

– Ну, так лаятиме.

– І не лаятиме.

– Ну, так битиме.

– І не битиме, й не лаятиме!
– плеще весело Наталя.

І піде між ними жартовлива сварка, поки таки Наталя, буцім нехотя, зачепить його як-небудь рукою. Іван Микитович собі почне відбиватися, і підуть між ними такі перебої, від котрих хороше стає і Іванові Микитовичеві, і самій Наталі.

Щоденні ті гри та жарти, молоді літа обох узяли таки своє. Іванові Микитовичеві сумно якось стає, коли він, вернувшись з служби, не застане Наталі дома; Наталі сумно, коли Івана Микитовича забарить служба, і обоє раді, як зійдуться докупи: почнуть зараз споритися, жартувати, борюкатися.

– Паничу!
– кричить оце Наталя з своєї хати.

– Чого?

– Угадайте, що я роблю?

– А що ж ви робите?

– Блохи трусю!
– одказує сміючись Наталя.

– А я до вас зараз увійду.

– Не йдіть, не йдіть, не пущу!
– кричить Наталя, придержуючи клямку. Іван Микитович усилковується... Се зразу відчинилися двері. Наталя спрожога одбігає насеред хати і заливається дзвінким реготом... Вона брехала, їй тільки хотілося, щоб Іван Микитович увійшов до неї в хату, щоб пожартувати, посміятися з ним.

А то попросе вона його заграти що-небудь. Іван Микитович бере скрипку й почина грати... Аж хата розлягається та туже, аж стіни потемніють та насупляться, як заведе він жалісливої. Наталя сидить, слухає, і по личку примітне, як та гра проймає її серце: уразливі смуги проходять по обличчю, то зблідне вона, то зашаріється, то сльози заблищать на довгих віях, от-от упадуть, от упадуть! Наталя зітхне глибоко та важко, сльози розійдуться по очах, умащуючи її білі блискучі білки.

Іван Микитович потроху переводе на веселішу, дрібнішу... Що не вдарить по струні, личко Наталі неначе хто водою збризне, в розумних та задуманих очах зажевріє іскорка відради й розіллється по виду молодою та втішною усмішкою; уже в неї й пальці на руках заходили, вибиваючи на колінах такту під ігру, і жижки в ногах здригнули... Понісся танцюристий козачок або дудочка, і Наталя, схопившись, вибиває ногами... Се зразу кидається на Івана Микитовича, лоскоче його, валить на ліжко, і регочуться, сміються обоє...

– Хто вас навчив так грати?
– загадавшись, питає якось раз Наталя Івана Микитовича, сидячи поруч коло його.
– Сказано, скрипка та мов словами вимовляє, сльозами виливає, до самого серця доходить!

– Сам вивчився. Хіба ж ви не знаєте, що я, у вас живучи, й скрипку купив і учився?

– І дасть же Господь такий талан чоловікові! Чому ж я нічому не навчуся? Сказано - безталанниця!

– Чого ж ви безталанниця?

– Того, що не вмію нічого, не знаю нічого, не навчено мене нічому!.. І як воно люди читати навчаються? Я б, здається, ніколи не навчилася. А то розверне книжку, дивиться та так і читає.