П'яниця

Мати, набившись дочки, пішла з дому і вже світом ледве-ледве прилізла назад, така п'яна!

– Наталочко! Наталю! Ой рятуй мене, моя доню!.. О смерть моя! Наталю!
– гукала вона, плазуючи по рундуці.

Іван Микитович не спав і на крик вибіг з хати.

– Наталю! Наталочко!.. Дитино моя! Я тебе била сьогодні, нівечила. Прости мене, мені шкода тебе, жалко. А ще буду сучку бити, битиму ще, битиму, поки дух буде чутно. Не вішайся, сучко, паничам на шию, не вішайся: битиму ще, - промовляла вона сама до себе.

Іван Микитович повернув у хату до Наталі.

– Наталю! Наталю!
– гукнув, ступивши на поріг.

– Чого ви?
– і чорна постать її заколихалася на полу.

– Ідіть, матір візьміть.

Наталя встала й вийшла на рундук:

– Мамо! Мамо!

– Чого?
– наче крізь сон обізвалася мати.

– Ідіть в хату. Господи, твоя воля - напитися отак!

Вона помогла матері підвестися й поволокла її за руку в хату.

Іван Микитович стояв і дивився, аж поки Наталя з матір'ю не сховалися; потім плюнув, пішов у свою хату й защепнувся...

Рання літня зоря загорялася рожевим світом і обливала Барабашишину хату, немов вона була кармазином обмазана. Одні тільки вікна чорніли своїми шибками та часом п'яний викрик Барабашихи виривався з-під їх назустріч ранковій зорі.

Другого дня Іван Микитович не ходив на службу й не виходив з хати, третього прийшов сторож і приніс його шапку, а чужу назад узяв. Барабашиха не допустила сторожа до хати - сказала, що спить; а проте сама турбувалася, що се за знак - панич от уже другий день ні сам не виходить, ні допускає до себе нікого? Чи не поробив, бува, чого сам з собою? Вона скільки раз стукала до його, ніхто до неї не обзивавсь, не відчиняв.

– Піду, - рішила вона, - не відчине, сусід покличу, силоміць відчиню!

– Який там чорт стукає!
– гукнув до неї незнайомий голос, коли вона з усієї сили затарабанила в двері.

– Та се я. Час самовар ставити, пустіть - візьму!

Трохи перегодом ліжко рипнуло, щось зашамотіло по хаті й наче впало. Ще скільки часу пройшло, чиясь рука зацокотіла залізною плямкою. Барабашиха потягла до себе двері. На порозі стояв Іван Микитович і хитався; вікно, котре вже літ п'ять як відчинялося, було розчинене; на долівці й по столу валялися порожні пляшки, з хати несло горілкою.

Барабашиха сказала, що приходив сторож, приніс шапку, його питався, що вона одказала сторожеві - панич недужий.

Іван Микитович мотнув головою:

– Вони думають, я боюся їх? Боюся!.. Було колись, що боявся, а тепер - ось вам!
– і він ткнув у глухий куток хати дулю та й сам поточився.

Барабашиха підвела його, помогла лягти на ліжко й почала прибирати пляшки, змітати з вікна, з столу.

– А се що у вас?
– спитала, піднявши з столу листок паперу, дрібно списаний. Він весь прокис горілкою, писання порозпливалося, порозходилося.

– Де?

Барабашиха подала папір. То був лист до Петра. Іван Микитович взяв, подивився, зібгав-зібгав і кинув під ліжко.

Барабашиха, прибравши, пішла з хати й стиха промовила до Наталі:

– Панич наш теє... випив!

Наталя отетеріла, почувши таке від матері.

Іван Микитович почав пити. На службі терпіли його, терпіли та й прогнали. Приїздили батько, мати, щоб узяти додому, та він не схотів, а коли до його пристали, то він в одну ніч зник кудись, взявши з собою одну тільки скрипку.

Про його й чутка запала. Батько-мати побивалися за ним до самої смерті. Умираючи, передали всю худобу Петрові, котрий оженився багато й зажив великим паном. Батьківщину він спродав, а гроші віддав на церкву, щоб поминали батька-матір.

VІ

Багато після того часу уплило, багато дечого в світі перевернулося.

Глибокої осені в одному губернському місті, в гостиниці, гуляли паничі-чиновники. На столі було наставлено всяких пляшок з горілкою, наливками, винами; шматки хліба й недоїдки страви валялися порозкидані по столу й попід столом. Паничі кричали, гукали, челядь бігала, подавала, прибирала... Гармидер стояв в хаті.

Найбільше всього паничі в'язли до якогось старенького, низенького чоловіка. Одежинка на ньому була лихенька, з дірками, лице худе, порите зморшками, лисина на всю голову - одні жовтуваті хвостики висіли в його на висках та на потилиці! Він був п'яненький вже: очі якось мутно дивились, лисина, як жар, червоніла.

– Гей, ти, Лисогуре!
– гукнув на його один з паничів.
– Чому не п'єш? Чарки треба...

– Я вже не хочу.

– Пий!

– Їй-богу, не хочу, - зложивши хрестом на грудях руки, благав він.

– Пий! А то виллю на лисину!
– крикнув швидкий молодісінький паничик.

Старенький чоловік підняв руку й провів по лисині долонею.

– Та як ти його назвав: Лисогуре? Се його прізвище таке?
– допитувався хтось.

– Прізвище ж, фамілія.

– Е, ні, - швидко замотався старенький.
– А ви хочете знати мою фамілію? Хочете знати її? Ось моя фамілія:

Вечно юный, молодой,

Сердцу милый, дорогой!..

Хе-хе-хе! Ось моя фамілія! Хе-хе-хе-хе!
– сміявся він, оббігаючи кругом столу, заложивши руки за спину й скоса на всіх поглядаючи.

– Бач! Бач! Що видумала стара лиса собака! Бач!
– повертаючись до товариства, замовив височенний панич з здоровенною головою, чорним обличчям і п'яними очима.

Старенький аж заливався реготом, бігаючи несамовито по хаті; се повернуло до його очі цілої п'яної громади.

– За се йому випити!
– гукнув хтось.

– Випити! Випити!
– загуло зо всіх боків.

– Давай!
– гукнув і старенький і миттю вихилив чарку горілки.

– А, п'є стара собака!
– знову крикнув чорний на обличчя панич і вхопив старенького за в'язи. Той аж посинів, почав пручатись.

– Держи! Держи!
– загукав молоденький паничик і стрибнув старенькому на спину; старенький впав додолу...

Сміх, регіт знявся навіжений, розкочуючись на всі боки, розливаючись по всіх кутках.

Старенький встав, охав, кривився.

– Ну-бо!
– жалібно промовив він.
– Ви-бо шуток не знаєте!
– і одійшов геть вбік.

– А ви знаєте, пак, чому він ніколи ы не пише?
– питався смуглявий панич.

– А чому?
– крикнув молоденький.

– Допитайся його!