П'яниця

– Хіба, ви думаєте, трудно навчитись читати?

– Авжеж, не легко.

– То тільки так воно здається, а там усього тільки тридцять шість значків затвердити треба.

– Та й годі?
– дивується Наталя.

– Та й годі.

– А там уже й читати все можна?

– Можна.

– Е-е... дурите!

– Hi, не дурю.

– Так як же тридцять шість значків, коли там їх ціла книжка?

– То що, що ціла книжка? У тій книжці всього тільки тридцять шість значків одмінних, а то все однакові.

– Так як же воно так?

– Перестановлюються значки. От, наприклад, ваше ймення Наталя. На-та-ля буде: Наталя. От бачите, тут шість значків, чотири одмінних, а два однакових. І він почав їй розказувати, як зветься кожний.

– На-та-ля...
– шептала вона.
– На-та-ля... А ваше як?

– І-ва-н.

– І-ва-н...я - Іваня, а не Іван!

– Ну, хай і Іваня. Хочете, я вас навчу читати?

– Справді?

– Справді.

– І я буду всяку книжку читати?

– Усяку.

– І книжку, й писання?

– І книжку, й писання.

– Ну, навчіть... навчіть, паниченьку! Навчіть, голубчику! Навчіть! Я вам, поки мого й віку, дякуватиму.

– Добре, хай же завтра пошукаю книжки такої, та з завтрього й почнемо.

Наталя раділа, як мала дитина. Вона довго не спала ту ніч і все шептала по складам то своє ймення, то паничеве, то товаришок своїх, часом переходила до назви хатнього господарства: лави, кочерги, горшки - і дивом дивувалася, як воно все так виходило і чому вона досі сама до сього не дійшла. Потім зареготалася, сплюнула... «Тьфу! чи я не дурна, чи я не скажена? Діло об грамоті ведеться, а я свої горшки та кочерги туди проваджу! Сказано - дурепище!»

На другий день Іван Микитович почав учити Наталю. Навчання пішло швидко і корисно. Наталя виявляла цікавість і дотепність. Уже більшу половину азбуки пройшли, доходили вже до ы.

– Єри? Яри?
– запитала Наталя.
– Які яри? Ті, що глину з їх беруть?

– Ні, се літера так зветься. Наприклад, ти - т-ы.

– Е-е, ні-ні... Се ті яри, що у глинищах весняна вода повикручувала, - сумно якось замовила Наталя, не дивлячись ні в книжку, ні на Івана Микитовича, а кудись у вікно далеко, - глибокі, такі глибокі! З боків руді та жовті, а на дні темні, що і не видно... Аж голова закрутиться, як глянеш униз...

– Та годі вам казна-що вигадувати! Нуте, кажіть за мною - єри!

– Не хочу... боюся... упаду,- здригуючи, одказує Наталя.

Іван Микитович здивувався:

– Що се з вами, Наталю? Наталя почала плакати.

– Чого ви? Га? Наталю!

– Чого?
– крізь сльози вирвалось у Наталі.

– Чого ви плачете?

Наталя встала й пішла до себе в хату.

«Що за оказія така?
– дивуючись думав сам собі Іван Микитович і тільки здвигував плечима.
– Що воно за знак? Чи то на добро, чи на лихо? Щось у мене серце, дивлячись на неї, неначе хто в жмені здавив, неначе до його вогню приложив... Гм...».

Іван Микитович узяв скрипку й заграв. Швидко під голос її замовкло його серце, заснула туга, неначе дитина, заколихана матір'ю. Швидко й Наталя, зачувши, вскочила до його весела, безжурна - і сліду не видко було її недавніх сліз; заспівала вона своїм тонким голосом під вигравання Івана Микитовича спершу протяжних, а далі і веселіших, до танців... Вже геть пізно вони розійшлися, веселі та ясні обоє.

IV

На другий день, тільки що світ розкрив свої сонні очі, сонечко глянуло з-за гори на розбуджену землю, як під двір до кватирі Івана Микитовича під'їхала невеличка повозочка парою кіньми. На передку сидів парубок у солом'яному брилі, у чорній товстючій сорочці, у вибійчаних штанях, засуканих аж до колін; обличчя, руки й ноги його були чорні, засмалені, закурені, одні очі та зуби біліли-блищали. У задку сидів панич, ще молодий, одягнений по-дорожньому, літня біла одежа паничева припала пилом, а личко молоде й біле горіло від смаги.

Як коні стали, панич устав з повозки й пішов у двір, а парубок, прив'язавши коней до стовпця, поніс за ним невеличкий сак. У дворі на їх кинулася собака, та, видно, приїжджі не були боязкі: панич палицею, а парубок батогом обмахувалися і сміло чимчикували до рундука. На брехні собачі вибігла на рундук ще заспана, нерозчесана й невмивана Наталя. Кругле личко її горіло здоров'ям і краскою, чорні очі застилало просоння своїм м'яким килимом, вони були у неї чорні, як вугіль, здорові, як ягоди, і м'які, без іскорок, як оксамит.

– А чого вам треба?
– спитала вона приїжджих.

– Іван Микитович тут на кватирі?
– запитав панич.

– Тута, ще сплять.

– Куди ж до його йти?
– знову пита панич, зіходячи на рундук і кидаючи цікавий погляд на Наталю.

– Сюди. Тілька кажу, що ще сплять.

– Сплять!
– підбираючись під голос Наталі, передражнив панич і ущипнув її за руку. Наталя одмахнулася й трохи не заїхала панича по виду. Від замаху просоння її зразу сплинуло, лице загорілося гнівом і в чорних очах зажевріли скалочки.

– Ось нуте! Так і дам!
– скрикнула Наталя, замахуючи кулаком.

Панич того не чув. Він уже побрався у сіни, а разом за ним і парубок з саком.

Іван Микитович ще спав, як панич увійшов у хату й зірвав з його ковдру. Іван Микитович широко розкрив очі.

– Петро!
– скрикнув він, схоплюючись.
– Де ти взявся?

– Іване?
– промовив приїжджий, і кинулись один одного обнімати.

– Сідай же та спочивай, поки я вдягнуся та умиюся, - каже Іван Микитович.

– Та й мені з дороги треба умитися... Ще десь мій машталір з саком.

Панич кинувся до дверей, а парубок у двері.

– Ага, сюди, сюди! Став отут коло печі... Парубок поставив сак і мав був іти.

– Постій, Грицьку. За те, що віз бережно, на тобі на могорич, - промовив панич, даючи парубкові копу з шагом.

– Спасибі вам, - подякував той, низько вклоняючись, і вийшов з хати.

Паничі почали чепуритися, вмиватися та прибиратися. Прибравшись, вони посідали коло столу, зажидаючи самовару, й почали розмову.

Приїжджий був середульший син Ливадного, старший від Івана двома роками. Глянувши разом на обох, не можна б було нізащо назвати їх рідними братами, одного батька, однієї матері. Іван низький, наче сутулий, блідий, сухий, завжди похмурий, задуманий. Петро середнього росту, бравий, широкоплечий, краснощекий, при здоров'ю - воно у його так і грало, - і в постаті вертлявий, і в погляді веселий, і в розмові шпаркий, жартовливий.

– Яким же се ти побитом, брате, завітав у наші краї?
– питає Іван Микитович.