Паруси над степом

* * *

Володька зостався надворі. Забрався на копичку сіна, де ще за дня мати постелила йому, і, не роздягаючись, ліг. Ліг і потонув у зоряній безодні. Небо… Воно завжди бентежило хлопця. Синіми очима дивились на нього мільярди світів.

Вже не раз, захмелений чарами ночі, Володька непомітно виходив із дому і брів невідомо куди. В степу, де наче із казки виринали темні горби Козацьких могил, часто блукала ще одна тінь. Вони, ці дві тіні, сходились на шляху, і тоді розлягався балками Грицьків сміх: «Ми, як лунатики, брате!»

Хлопці до ранку впивалися росами, хлопців п’янив неосяжний простір, і місяць, і зорі, і музика степу. Серце прагло високих слів, і вони, прислухаючись до відлуння, на повний голос читали Пушкіна і Єсеніна, Шевченка й Сосюру. Один починав:

Какая ночь! Я не могу. Не спится мне. Такая лунность.

Другий відгукувався:

Ще треті півні не співали, Ніхто ніде не гомонів…

Та одного разу Володька побачив: вже не одна тінь блукає в степу, дві. Ні, ні, він нічого не мав проти Ліди! Хай ходять, хай стрічаються! І все-таки… Мужська дружба, мужське братство — оте найсвятіше він, Шумило, ні на що не проміняв би.

І тепер, виходячи в зоряний степ, він далеко обминав оті дві блукаючі тіні.

…Чумацький Віз повернув за північ, а Володька не міг заснути. Хоч виколи очі — не злипаються. Знов кликала-вабила місячна далеч. Поза хатою, щоб не стривожити батьків і льотчика, Володька обережно вийшов на дорогу. Незчувся, як опинився коло ПО-2. Місяць скупо цідив жовте проміння, і в загуслій темряві літак виглядав розкарякуватою незграбою.

Була така тиша — аж дзвеніло у вухах і глухо бамкало серце. Володька оглянувся, сперся ногою на крило, підняв ліву руку. Приємний холодок відполірованого дерева, росяна пітнява… Ага, ось край кабіни. Підскочив, трахнувся головою (Чорт! Мабуть, планка!) і перевалився у кабіну. Тепер — приглуши свій «мотор», хлопче (бач, як розходився, аж груди розпирає!), і зосередься.

Ось вони — окасті прилади: компас, висотомір, авіагоризонт. Жовтим фосфорним блиском одсвічують стрілки. Нижче, тут вона — ручка управління. «Значить, так…» — і Володька, який прекрасно водив трактор, автомашину, який в шкільному авіагуртку вивчав літаки — Володька сам собі подавав команди і тут же (в розбурханій уяві, звичайно!) блискавично виконував їх. «Завести мотор!» — «Єсть, завести мотор!» — «Газ!» — «Єсть, газ!» — «Швидкість! Розгін!.. Ручку на себе… Одірвалась земля, летимо, брате, летимо, чорт би його забрав!»

Володька швидко охолов, сам посміявся над своїм захопленням: «Приземляйся, пілоте! Вилазь».

Вже коли став на крило, в його мозку зблиснула думка: в «горбачі», крім пілотської, є друга кабіна!

Немов у гарячковому сні, Шумило пірнув у темряву, проліз під крилом і помацав долонею холодний фюзеляж у тому місці, де повинна бути… де повинна бути… Є! Ручка! Скрипнули дверцята. Але що це!? Ящики, ганчір’я, каністри… Та Володька силою пропхнув своє тіло в кабіну. Як би там не було, місце знайшлося! Не таке розкішне — коліна притисли носа — але можна терпіти!

Отже, він полетить! Може, це егоїстично, Гришо, що я сам вирушаю на фронт. Я взяв би й тебе, кудлатого. Та бач, яка тіснота… Щось ріже в спину! І ноги терпнуть. І холодом тягне — бррр! — судомить скоцюрблене тіло.

Вгамувавшись, Володька поринув у спогади. Нараз перед ним з’явилось обличчя матері. Він хотів зупинить те видіння — дарма! Воно розпливлось, і на хлопця дивились тільки рідні присмучені очі. «Мамо! — прошепотів Володька. — Я давно поривався спитати: що сталося з батьком?.. Зрозумій мене, мамо! Я люблю цього батька, живого. Я нічим, ні словом, ні знаком не викажу, що знаю про те… Ви вдвох щасливі, і я щасливий… Але скажи правду… для серця…» Затріпотіла росинка на материних віях. Скорботно стулились вуста. «Сину мій, орле! Ти вже дорослий, і я відкрию правду. Не жаль до сліз удовиних, ні, не великодушність привели у наш дім Карпа. Ще й до того, як я повінчалася з його старшим братом, серце моє більше лежало до коваля. Це не просто тобі розказати, сину..» — «Ну, а батько ж, а батько де?» — «Батько? Вбили його вороженьки…» — «Хто вони, мамо?»

Гойднуло літак, і він, Шумило, піднісся над степом. «Ось вони, сину, убивці!» — Володька загледів, як із лісосмуги виповзла тінь. І не одна — цілий клубок гадючих тіней. 3 палаючими смолоскипами лізли потвори до колгоспної пшениці. Наче вжалений, стріпнувся Володька. Люто натиснув кулеметну гашетку — затрясся холодний метал, бризнув вогнем…

Оглушений гуркотом, Володька прокинувся. Прокинувся, а гуркіт чомусь наростав. Весь літак ходив ходором, дрібно видзенькували каністри. «Тьху ти! — вилаявся Володька. — Це ж реве мотор. Значить, тут і льотчик». Сон як рукою зняло. Спробував ворухнути ногою, та ніг наче й не було: холодна терпка невагомість у всьому тілі…

Задубів… Чорт з ним, аби пронесло!

Мотор, набираючи обертів, завив, задзижчав на високій ноті — от-от зірветься. Трухнуло ящиками, і літак, похитуючись, рушив з місця. «Пронесло! — хмільною радістю сповнилось серце. — Прощавайте, рідні! Прощавай, Гришо! Ждіть вісток із фронту!»

Літак розвернувся, притих мотор. «Ну, давай оберти перед стартом! — вже по-хазяйськи наказав Шумило, почуваючи себе в повній безпеці. — Не хотів добром — нишком втечемо!»

І тут сталося щось неймовірно дурне, безжальне, несподіване… Гидким, мишачим голосом скрипнули дверцята, війнуло холодком. І на сірому світанковому тлі з’явилась… голова льотчика.

— Прокатався, брате? Вилазь…

Може, його посмішка була звичайною, навіть добродушною — вона ж була для хлопця убивчою. «Як ви догадалися? Як?» — мабуть, таке запитання прочитав лейтенант на сполотнілому обличчі Володьки.

— З власного досвіду, — знов усміхнувся льотчик. — Був і я такий хитрий. В Одесу тікав. Хотів на корабель пролізти…

Володька не бачив, як піднявся літак. Він лежав, уткнувшись обличчям у холодну землю, розчавлений такою гіркою, такою образливою невдачею. Хіба могли втішити слова пілота: «Не журись, хлопче, твоя черга прийде»?

Ех, якби людина була здатна хоч трохи заглядати в своє майбутнє! Тоді б Шумило дізнався, що той, кого зараз він лаяв, стрінеться йому на чужій саксонській землі і буде йому ліпшим другом, і разом вони, голодні, затравлені есесівцями, житимуть однією надією — вирватись, будь-що вирватись з лабетів смерті, з концтабору…

Цього не знав Шумило, коли остався один у степу і грозив кулаком вслід маленькій гуркотливій цяточці, що все даленіла й даленіла, аж поки не зникла за обрієм.

«Однак втечу! Візьму Гришу, Михайла Зінька, і хай встануть на шляху сто морів, сто річок, — доберемось до фронту!»

Розлука з найдорожчим

Вночі Льоньку хтось розбудив. Продерши очі, він зрозумів: скоїлось щось несподіване. Блимала гасничка, посеред хати валялися клумаки, коло них метушилися батько й мати. Сорочка на батькові геть змокріла, а він не зважав на це, поспіхом набивав мішок білизною й харчами.

На ослоні сиділа заплакана Ліда; вона поглядала розгублено то на клумаки, то на Валька, який стояв, спершись на одвірок. В сестриних очах застигли сльози.

— Ну, дітки, прощайтесь, — сказала мати й уткнулась обличчям у батькові груди; її худенькі плечі тремтіли — вона плакала тихо, беззвучно. Льонька ж з Лідою заревли, як на похоронах. Тільки Валько мовчав, зціпивши зуби.