Паруси над степом
Шрифт:
Мабуть, багатьом пригадалися колгоспні збори. На них йшли, як на свято — цілими сім’ями, набивши дома кишені гарбузовим насінням. По дорозі перекидалися з сусідами жартівливо-колючим словом; чоловіки вихваляли свій тютюнець, гомоніли про «політику» і види на врожай, жінки — про сільські новини. Засиджувались в клубі до поночі, докладно міркували над артільними справами… А це були не збори, ні, це були принизливі «оглядини»: переможці хазяйським оком оцінювали свою робочу силу.
Один офіцер, високий, моложавий, з білими вусиками на застиглому, крейдяному обличчі, ступив крок
— Валько! — штовхнув Льонька брата. — Та це ж мати Ліщинського!
Валько покосився на Грицька, а той сіпнув Володьку Шумила. Хлопці здивовано витріщились на тітку Фелю: чого це полізла бухгалтерша до німецьких офіцерів? Можна було б запитати Адика, але він стояв спереду з роззявленим ротом, показуючи жовті вищерблені зуби.
Офіцер, той що з вусиками, проджеркотів по-своєму — і Ліщинська зігнулась, витягла шию, ніби понюхала гострим воронячим носом офіцерський погон. Потім задерла ніс і сказала:
— Громадяни! Це пан комендант, і вони дуже раді з вами познайомитися…
«Отаке! — подумав Льонька. — Бухгалтерша розуміє по-німецьки!..»
А Ліщинська погордливо озирнула натовп і заспішила перекладати офіцерові слова:
— Пан комендант кажуть, що велика армія фюрера прийшла сюди, щоб звільнити вас, тобто нас, від більшовицького рабства…
— Пан комендант кажуть, що велика армія фюрера наведе у вас, тобто у нас, справедливий порядок…
— Пан комендант кажуть, що вони поважають чесних громадян і не потерплять більшовицьких шпигунів, диверсантів і злодіїв. Хто не скориться новому порядку, пан комендант кажуть, що повісять вірьовкою на дереві, тобто на стовпах…
— Пан офіцер кажуть…
Словом, ще довго казали пан комендант, і стало ясно, що треба негайно здати німцям вогнепальну зброю (і де вона візьметься у колгоспників?), негайно приступити до роботи, негайно вивезти зерно, негайно відправити половину робочих коней для потреб переможної німецької армії, негайно… Кожне «негайно» кінчалося: «а хто чинитиме опір, пан комендант кажуть, що повісять вірьовкою…»
Комендант слухав переклад своєї промови і задоволено гладив кобуру нагана.
— Які будуть питання? — повела гострим носом Ліщинська.
Вже стемніло, і людський натовп здавався у сутінках холодною мовчазною стіною. Було тихо, і чулося навіть, як дзвенять комарі.
— Ну, сміливіше, пан комендант раді відповісти…
— Нє, слухайте сюди! — вихопилося раптом з натовпу. — Як нащот земельки? Обча буде, значиця, чи вотдель…
Хтось, мабуть, турнув Швайку, бо він, гикнувши, подавився на слові.
— Да, нащот земельки, — підтакнув Федоренко.
Біловусий офіцер поважно плямкнув губами.
— Пан комендант кажуть, що ви, тобто ми, як вільні громадяни, маємо визначити самостійно: чи будемо хазяйнувати в общині, чи індивідуально…
— Ну як же?.. Гуртом… гуртом, — похмуро відгукувались жінки. — Куди нам… самим?
Озираючись, табунчанці стали поспішно розходитись, і кожен відчував за своєю спиною чужу невідступну тінь. Швидко впала на землю
ніч, і в густій темряві загубилася сільська вуличка, потонули, щезли лапаті дерева, власне не дерева, а зрубане гілля, яким були замасковані притихлі німецькі гармати й танки.Не бери чужого — опечешся!
Першою перемогою, яку здобули німці в Табунчанському, був розгром колгоспної пасіки.
На Нерубаївці, у вишневому садку, стояла добра сотня вуликів. Літом, коли сходить сонечко, коли в лузі тихо й парко, а трави пахнуть медом, в таку пору чисте, проціджене крізь густу марлю садів повітря наповнюється радісним гудінням. Цілими роями вилітають бджоли по нектар, і здається, від пасіки в берег тягнуться золотаві тремтливі нитки. Назустріч цьому потокові — вгору, до саду — рухається інший; отак іди за бджолиною трасою і потрапиш до вуликів.
Поліщуки не бачили, як німці громили пасіку. Але, за переказами очевидців, то була грандіозна битва.
Завойовники провели операцію за всіма правилами німецького воєнного мистецтва. Спочатку в наступ пішла могутня техніка. Як розлючені леви, рвонулись машини в сад, гнули й трощили вишеньки, перекидали вулики. Потім піднялася піхота і за димовою завісою сипонула на лінію вогню. Безстрашні штурмовики, відбиваючи нальоти крилатого противника, рачки й на череві підповзали до вуликів, хапали пахучі рамки і, зойкаючи від бджолиних укусів, набивали роти вощинами, а потім облизували розпухлі, зліплені медом руки.
За годину пасіка була спустошена. Заодно штурмовики розваляли й теплицю, де взимку перебували бджолині сім’ї. Після цього побоїща з десяток німецьких вояків, забинтованих з ніг до голови, відлежувались у польовому госпіталі.
Коло пасіки, а точніше — тепер коло її руїн, жив Адик Ліщинський. Валько все частіше задумувався: «Що воно за птиця — Адик?» Та й Льоньку він зацікавив, особливо після того, як його мати виступила в ролі перекладачки. І от брати зібралися до Адика. Хотілося, крім того, подивитися, що зробили німці на пасіці.
Хлопці сиділи на розваллі глиняної теплиці. До них непомітно підійшов Адик. Він був у новій кремовій сорочці, в коротких штанцях. Ріденький білий чубчик акуратно зализаний назад. Адик став ніби ще худіший — гостре зеленкувате лице, глибоко запалі світлі очі.
Сідаючи поряд з Поліщуками, Ліщинський поважно покректав і, мов ненавмисно, підсмикнув рукав сорочки. На його руці блиснув маленький годинник. Адик відкинув назад голову, підніс руку до очей:
— М-да, вже пів на третю…
Кому він це сказав, Валько не второпав. У нього чогось засвербів кулак…
Підійшло ще кілька хлопців, табунчанських і нерубаївських. І всі, хто з подивом, а хто із заздрістю, розглядали Адиків годинник.
Сонце обливало землю вогнем, та сховатися було нікуди. Замість вишневого саду стирчали обчухрані стовбури; купи зів’ялого гілля, потрощені вулики були чорні, ніби після пожежі.
Хлопці пеклися на сонці, тоскно мружили очі. Валько копирсався пальцем у землі, недобре зиркав на Адика.
— А де ти взяв… годинника?
Адик недбало чвиркнув крізь вищерблені зуби: