Пентаграма

У спальні теж були помітні сліди ремонту.

Перед шифоньєром стояли незакріплені дверці з дзеркалом. Поряд із застеленим двоспальним ліжком стояв відкритий ящик із інструментами. Над ліжком висіла фотографія Віллі й Лісбет. Харрі особливо не вдивлявся в знімок, який Віллі віддав патрульному, але тепер побачив, що Рута помітила вірно: Лісбет і справді була просто лялечкою. Світле волосся, блакитні блискучі очі, струнка фігура з майже осиною талією. Мінімум на десять років молодша за Віллі. На фотографії вони були засмаглими і щасливими. Напевно, це був знімок, зроблений під час їхньої поїздки за кордон. На задньому плані виднілися величний старий замок і кінна статуя. Можливо, Франція. Нормандія.

Харрі сів на край ліжка і зі здивуванням помітив, як те просіло. Водяний матрац. Він ліг і відчув, як ліжко підлаштовується під форму його тіла. Приємно було відчувати шкірою прохолодне покривало. Вода в гумовому матраці переливалася при кожному його русі. Харрі заплющив очі.

Ракель… Вони пливли по річці. Ні, по каналу. Вниз за течією на теплоході, й вода дзвінко цілувала його борти. Вони були в каюті, й Ракель лежала поряд із ним в ліжку. Тихо сміялася, коли він із нею шепотівся. А потім прикидалася, ніби спить. Їй це подобалося – прикидатися. Така гра. Харрі обернувся подивитися на неї. Погляд упав спочатку на дзеркало, в якому відбивалося ліжко цілком, потім на відкритий ящик із інструментами. Зверху лежав невеликий шпатель із зеленим руків’ям. Він підняв інструмент. Легкий і маленький, злегка забруднений у штукатурці.

Харрі вже збирався покласти різець назад, коли рука раптом завмерла.

У ящику лежала частина людського тіла. Вони і раніше попадалися йому на місці злочину – відрізані частини тіла. Але через секунду він зміркував, що бачить дуже реалістичний фалоімітатор тілесного кольору.

Він знову ліг, так і не випустивши з рук шпателя. До горла підкотився клубок.

Після стількох років роботи, коли щодня доводилося порпатись у чужих речах, фалоімітатор не був таким уже потрясінням. І клубок до горла підкотив з іншої причини.

Це ліжко.

Ні, потрібно випити.

Тут усе дуже добре чутно.

Ракель.

Він намагався не думати, але пізно.

Її тіло.

Ракель.

Харрі відчув збудження. Він заплющив очі, і йому здалося, ніби її рука сонним, випадковим рухом лягла йому на живіт. І лежала там, не збираючись зникати. Харрі відчув вухом її губи, тепле дихання… Її стегна, які рухалися при найлегшому його дотику. Маленькі м’які груди з чутливими сосками, які ставали твердими від його дихання. Її тіло, яке збуджує його і відкривається йому. Клубок у горлі ріс – наче хотілося плакати.

До квартири увійшли. Харрі здригнувся, сів на ліжку, розпрямив покривало, встав і, відійшовши до дзеркала, потер обличчя долонями.

Віллі наполіг на тому, щоб супроводжувати кінолога: подивитися, чи не візьме Іван слід.

Вони вийшли на Саннергате. Беззвучно від’їхав із зупинки червоний автобус. Із заднього вікна на Харрі дивилася маленька дівчинка, її кругле личко ставало все меншим і меншим, поки нарешті не зникло разом із автобусом у напрямі Рудельокка.

Вони пройшли до магазину «Ківі» і назад, але собака ні на що не реагував.

– Це не означає, що вашої дружини тут не було, – звернувся до Віллі Іван. – На міській вулиці, де повно транспорту й пішоходів, запах людини міг і загубитися.

Харрі подивився навкруги. Йому здавалося, що за ним спостерігають, але на вулиці нікого не було, а вікна будинків відбивали тільки чорне небо та сонце. П’яне марення.

– Гаразд, – сказав Харрі. – Більшого ми поки що зробити не можемо.

Віллі дивився на нього з тим самим відчаєм.

– Усе добре, – запевнив його Харрі.

Віллі відповів без усякої інтонації, неначе диктував метеозведення:

– Ні. Все погано.

– Фу! Іване, до мене! – крикнув кінолог, натягуючи повідець.

Собака сунув ніс під переднє крило припаркованого на тротуарі «гольфа».

Харрі поплескав Віллі по плечу, прагнучи не зустрічатися з ним поглядом, і мовив завчені фрази:

– Усі чергові машини повідомили. Якщо до півночі вона не з’явиться, ми відправимо пошукову групу. Добре?

Віллі не відповів.

Іван гавкав і рвався з повідця.

– Секунду, – сказав кінолог. Він став рачки і заглянув під машину. – Господи! – охнув він і засунув туди руку.

– Знайшов що-небудь? – запитав Харрі.

Кінолог обернувся до нього, в руці він тримав дамську туфлю на шпильці. Харрі почув у себе за спиною важке дихання Віллі Барлі.

– Це її туфля, Віллі?

– Усе погано, – повторював той. – Усе погано.

Розділ 10 Четвер і п’ятниця. Кошмар

В четвер увечері перед поштою в Рудельокка зупинилася червона поштова машина. Вміст ящиків зсипали в мішок і відправили на Біскоп-Гуннерус-гате, будинок 14 – більш відомий як головпоштамт Осло. Того ж вечора в сортувальному терміналі листи розфасовували за розміром, і пузатий коричневий пакет виявився поряд із іншим листом такого ж формату. Конверт пройшов через декілька пар рук, але, зрозуміло, нікого не зацікавив. На географічному сортуванні йому теж не приділили особливої уваги, і конверт спочатку опинився в блоці для Східної Норвегії, а потім у партії з індексом 0032.

І ось він знову лежав у мішку в червоній поштовій машині, готовий до завтрашньої відправки. Була ніч, більша частина Осло спала.

– Усе добре. – Хлопчик поторсав кругловиду дівчинку по голові. Довге тонке волосся приставало до пальців. Електростатична електрика.

Йому було одинадцять. Їй сім. Брат і сестра. Приходили відвідувати маму в лікарні.

Підійшов ліфт, відчинилися двері. Чоловік у білому халаті відсунув залізні ґрати, коротко всміхнувся їм і вийшов. А вони ввійшли.

– А ліфт чому такий старий? – запитала дівчинка.

– Тому що будинок старий, – сказав хлопчик, зачиняючи ґрати.

– Це лікарня?

– Не зовсім. – Він натиснув на кнопку «1». – Це будинок, де втомлені люди можуть трішки відпочити.

– А мама втомилася?

– Так, але все добре. Не притуляйся до дверей, Сестреня.

– Га?

Ліфт ривком рушив, і її довге світле волосся заворушилось. Електрика, подумав хлопчик, дивлячись, як воно повільно стає дибки. Вона схопилася за голову і закричала. Від її тонкого, пронизливого крику він завмер. Її волосся зачепилося за щось по той бік ґрат. Можливо, їх затиснуло дверима. Він спробував поворушитися, але немов закам’янів.

– Тату! – крикнула вона, стаючи навшпиньки.

Але тато пішов раніше, щоб підігнати машину.

– Мамо! – закричала вона, піднімаючись у повітря.

Але мама лежала в ліжку з усмішкою на блідому обличчі. Залишався тільки він.

Вона дриґала ногами в повітрі, вчепившись у волосся руками.

– Харрі!

Тільки він. Тільки він може її врятувати. Якби тільки він міг поворухнутися.

– Допоможі-і-іть!

Харрі ривком сів на ліжку. Серце в грудях скажено калатало.