Пентаграма

Хоча за останні два роки вони стільки часу провели разом, вона знала про нього на подив мало. Він ніколи не приховував, що в минулому житті у нього було дуже багато жінок. Говорив, що часто міняв коханих тому, що відчайдушно шукав її. Кидав чергову, як тільки розумів, що це не вона, і продовжував пошуки доти, поки два роки тому прекрасного осіннього вечора доля не привела його в бар на Вацлавській площі, де він і зустрівся з нею.

Найчарівніша історія безладних зв’язків, яку вона коли-небудь чула.

В усякому разі, краще, ніж у неї. Вона продавала любов за гроші.

– Навіщо ти їдеш в Осло?

– У справах, – відповів він.

– Чому ти мені ніколи про них не розповідаєш?

– Тому що ми любимо одне одного.

Він тихо зачинив за собою двері, і вона почула його кроки на сходах.

Знову сама. Вона заплющила очі й подумала, що добре буде, якщо його запах залишиться в ліжку до його приїзду. Поторкала ланцюжок на шиї. Відколи він його подарував, вона ніколи його не знімала. Навіть у ванні. Провела пальцями по кулону і згадала про його речі. Про білий накрохмалений пасторський комірець, який поклала поряд зі шкарпетками. Чому вона про нього не запитала? Можливо, тому, що відчувала: вона і так ставить надто багато питань. Їй не хотілося його дратувати.

Зітхнувши, вона подивилася на годинник і знову заплющила очі. День був порожній. О другій – консультація у лікаря, й усе. Вона почала відлічувати секунди, а пальці все гладили кулон – червонястий діамант, огранований зірочкою.

На першій сторінці «ВГ» поміщалася стаття про «коротку, але бурхливу історію» Камілли Луен і одну знаменитість зі студії норвезького державного радіомовлення – НРК, чиє ім’я, одначе, не розкривалося. Газета роздобула розмите курортне фото Камілли у відкритому купальнику. Очевидно, щоб підкреслити натяк статті на основну складову історії.

«Дагбладет» цього ж дня опублікувала інтерв’ю зі старшою сестрою Лісбет Барлі, Тойєю Харанг. У статті, під заголовком «Вона завжди йшла», Тойя згадувала звички Лісбет і намагалася пояснити її поведінку: «Вона пішла зі “Спіннін Віл” – то чом би і зараз не піти?»

На фотографії Тойя, всміхаючись, позувала в ковбойському капелюсі. Харрі подумав, що вона навряд чи хотіла, щоб її зберегли з усмішкою до вух, але фотографи не попередили її, коли почали знімати.

– Пива. – Він сів за барну стійку «Андеруотера» і взявся за «ВГ».

Писали, що всі квитки на концерт Брюса Спрінгстіна на стадіоні «Валле Говін» продано. Чудово. З одного боку, Харрі терпіти не міг концертів на стадіонах. А з іншого – пам’ятав, як років у п’ятнадцять Ейстейн намалював фальшиві квитки на концерт Спрінгстіна, і вони вдвох пробралися з ними в «Драмменсхаллен». І всі були на висоті. І Спрінгстін, і Ейстейн із Харрі.

Відклавши цю газету вбік, він розгорнув «Дагбладет» на сторінці з портретом сестри Лісбет. Схожість була приголомшлива. Харрі дзвонив їй у Трондхейм, але нічого від неї не дізнався. Вірніше, нічого цікавого. Не його провина, що розмова затягнулася хвилин на двадцять. Вона пояснила, що в її імені наголос падає на «я»: «Тойя» і назвали її зовсім не на честь сестри Майкла Джексона, яку звуть Ла-Т'oйя з наголосом на «о».

Зі зникнення Лісбет минуло чотири дні, а справа – чесно кажучи – не просунулося ні на йоту.

Те ж стосувалось і вбивства Камілли Луен. Навіть Беата засумувала. Всі вихідні пропрацювала, допомагаючи небагатьом слідчим, що залишилися на літо, і нічого. Хороша вона дівчинка, Беата. Жаль її.

Оскільки Камілла була дамою світською, вони спробували відновити картину її пересувань за тиждень до вбивства, але й це ні до чого не привело.

Харрі збирався розповісти Беаті, як Волер заходив у його кабінет і в більш-менш відкритій формі запропонував продати йому душу. Але так і не розповів. Беаті й так є над чим голову поламати. Прийти з цим до Мьоллера – здійметься галас. Краще вже просто про все забути.

Харрі вже допивав другий півлітровий келих, коли побачив її в напівтемряві, за одним зі столиків біля стіни. Вона з ледве помітною усмішкою дивилася просто на нього. На столі перед нею стояло пиво, в пальцях була сигарета.

Харрі взяв свій келих і попрямував до неї:

– Можна?

Вібекке Кнутсен кивнула на вільний стілець:

– А тут яким побитом?

– Живу неподалік, – пояснив Харрі.

– Це я вже зрозуміла, але раніше ти тут не з’являвся.

– У мене виникли розбіжності в моєму постійному ресторані стосовно події, що сталася минулого тижня.

– Не пускають? – з хрипотою розсміялася вона.

Харрі цей сміх сподобався. І вона сама теж. Можливо, через макіяж і напівтемряву. Ну і що? Йому сподобалися очі – живі, грайливі. Дитячі й розумні. Зовсім як у Ракелі. Але на цьому схожість закінчувалась. У Ракелі були вузькі, чуттєві губи. А широкий рот Вібекке здавався ще більшим од яскраво-червоної помади. Ракель одягалась елегантно і неяскраво, а стрункістю мало чим поступалася балерині – ні єдиної складочки жиру. Вібекке сьогодні була в тигровому топику – такому ж кричущому, як і леопардовий. Ракель асоціювалась у Харрі з пригашеними тонами: темні очі та волосся, засмага. Вібекке вирізнялася в напівтемряві рудим волоссям і білою шкірою. Особливо шкірою ніг.

– І що ти тут робиш сама? – запитав він.

Вона знизала плечима і зробила ковток зі склянки:

– Андерс поїхав, повернеться тільки до вечора. Я тут розважаюся.

– І далеко він поїхав?

– В Європу або ще куди… Знаєш же, вони ніколи нічого не розповідають.

– А чим він займається?

– Продає начиння для церков і молитовень. Кафедри, запрестольні перегородки, хрести й інше. Нові та вживані.

– Треба ж. І в нього є справи в Європі?

– Коли якій-небудь швейцарській церкві потрібна нова кафедра, її можна привезти з Олесунна, а стару відреставрувати й переправити у Стокгольм або Нарвік. Він постійно в роз’їздах, проводить у них більше часу, ніж удома. Особливо останнім часом. Власне кажучи, останній рік. – Вона затягнулася сигаретою. – А сам він навіть і не лютеранин.

– Ні?

Вона похитала головою, випускаючи густий дим із червоних, укритих дрібними зморшками губ, і підтвердила:

– Його батьки були п’ятидесятниками. Він виріс серед усього цього. Я була одного дня на їх службі. Знаєш, стало моторошнувато, коли вони почали невиразно лопотіти неіснуючою мовою, називаючи це «глосолалією». [11] А ти бував?

– Двічі, – відповів Харрі. – У Філадельфійській парафії.

– Набув порятунку душі?

– На жаль ні, мені просто треба було знайти там свідка в одній справі.

11

Кульмінація обряду «хрещення Духом Святим» у п’ятидесятників вважається знамення дару (глосолалія, вимовляння незрозумілих, беззмістовних звуків у стані релігійного екстазу).

– Ну-ну, не набув Христа, так хоч би свідка.

Харрі знизав плечима:

– Так і того немає: він там більше не з’являвся, та і за вказаними адресами я не зміг його знайти. А вже порятунку душі я точно не набув.

Харрі допив пиво і гукнув бармена. Вібекке прикурила нову сигарету.

– Я весь день намагалася до тебе додзвонитися на роботу.

– Он як? – Харрі згадав порожній вхідний дзвінок на автовідповідачі.

– Так, але мене повідомили, що ти цією справою не займаєшся.