Перстень Борджія

— Щось я не второпаю, ти, мабуть, забагато випив, що верзеш дурниці, — сказав пан Войті. — Мовиш так, ніби вже маєш той Філософський камінь у своїх справедливих руках?

— Не маю і, власне, тому розмовляю більше, ніж годиться, і п’ю більше, ніж слід, прикидаюся веселим і радісним, тимчасом як душа розривається від туги й жалю. Від цієї туги мені хочеться бити, ламати й трощити, а бити, ламати й трощити нічого.

— Ось, на, відведи душу, — сказав пан Войті й подав Петрові підкову, яка для прикраси й на щастя висіла на цвяху на карнизі каміна.

— Мені її розкусити чи зламати? — запитав Петр.

— Досить і зламати, — відповів пан Войті.

Петр зламав підкову, мов бублик, але коли за своєю звичкою спробував переламати одну з половинок ще раз, то як не старався, а не зміг, хоч від зусилля йому аж зсудомило щелепи, так що він не міг відкрити рота.

— Я вже не вартий нічого, — промовив Петр, коли судома минула. — Ще й двадцяти немає, а я вже старію, слабшаю й тупію.

— Не будь таким суворим до себе, — заспокоїв пан Войті. — Краще скажи, чому цей Камінь ти шукав саме під порогом «Забуття»? Хто тебе на це спонукав?

— Одна дівчина на смертнім одрі, карлиця й напівідіотка, фантазії якої я сприйняв за вказівку глибинних і потойбічних сил, — відповів Петр так переконливо, наче стверджував, що дуб твердіший за березу.

Пан Войті хвилинку помовчав, втупившись у простір, а потім озвався:

— Авжеж. Ти багато пережив, хлопче, чи не так? А де твій перстень з лівої руки? Який нехрист зірвав його у тебе?

— Ви, мабуть, вважаєте, що я з глузду зсунувся, — буркнув Петр.

— Та що ти, — махнув рукою пан Войті. — Хіба я зсунувся, якщо вірю: коли у мене свербить ліва долоня — братиму, а коли права — солитиму? Чи зсунулися ті, що вірять у чарівниць?

— Так, ці люди зсунулися, — кинув Петр.

— А ти, який віриш у вказівки з глибин і з потойбіччя, не зсунувся?

— Матір Божа, — сказав Петр, — тішиться пошаною віруючих і прихильністю церкви, й ніхто не сумнівається в її здоровому глузді, хоча вона й повірила у пророцтво ангела про її наступне непорочне зачаття.

— Але ж у Діви Марії це справдилось, — заперечив пан Войті. — Вона насправді завагітніла й народила дитя, в той час як ти під порогом «Забуття» знайшов, вибач на слові, лайно.

Петр понурив голову.

— Так, саме так, любий пане Войті, мою глупоту годі виправдати. Мій дух, — якщо той млявий курячий пшик, що досі жевріє в моєму тілі, можна назвати духом, — палкіше й жадібніше прихилився до непевних і саме через свою непевність таких принадних слів Б’янки, аніж до простого і через ту свою простоту нудного пояснення, що, власне, Б’янка молола про Філософський камінь лише тому, що я сам розповідав про Філософський камінь, і ця розповідь її захопила.

— Б’янка, про яку ти говориш, це та твоя карлиця й напівідіотка, що вмерла? — суворо запитав пан Войті.

Петр підтвердив.

— А про наш замок і про «Забуття» ти їй теж розповідав?

— Їй особисто ні, — відповів Петр. — Але в її присутності, мабуть, розповідав. Я не пригадую, але це цілком можливо.

— Можливо, — повторив пан Войті. — Чому ж ти тоді шукаєш надприродного пояснення там, де природне напрошується саме? Чи ж не ти казав мені, що людина повинна вірити перш за все своєму розумові? Чи не ти?

— Я, — відповів Петр. — Але я також казав — і вам так сподобалося, що ви це занотували у записник. Людина — таке створіння, про яке ніколи не можна сказати чогось певного.

Отож Петр залишився у Српно на кілька днів, щоб відпочити, перш ніж знову вирушити в дорогу: він надумав запропонувати свої рицарські послуги якомусь із войовничих і багатих чеських панів і врешті–решт таким чином закінчити свою кар’єру рятівника й реформатора людського роду. Він щиро й чесно хотів вірити, що відпочиває, а в темряві його підсвідомості потай стукала невиразна надія, що залежність між передсмертним маренням блаженної дівчини і замком Српно ще — всупереч першому фіаско — якось виявиться. Що, наприклад, образно кажучи, на головному подвір’ї замку перед входом до «Забуття» він знайде мертвого чорного птаха, у дзьобі якого буде вказівка з потойбіччя, писана чорними літерами на перетинці кажанового крила: Філософський камінь сховано там і там. Ну, а поки Петр, отак от тішачи себе сподіванками, одного безпросвітнього дощового дня зайшов до бібліотеки замку, яку колись раніше, перебуваючи у Српно в ув’язненні, він дуже вдало упорядкував і довів до пуття, і мимоволі сягнув по рукописний, тобто переписаний від руки том спогадів Бенвенуто Челліні, який і раніше читав з користю для себе. І от тепер, знову переживаючи пригоди ювеліра–авантюрис–та, Петр, дійшовши до місця, де Челліні отримав з рук герцога Лессандро чудову рушницю Броккардо, тут згадав те, що давно вже мало прийти йому на думку: ця рушниця, геть знівечена, досі висить прив’язана до його сідла й потребує ремонту, точніше, нового приклада. «Приклад, звичайно, не буде таким рідкісним і вишуканим, як раніше, — думав Петр, ідучи по рушницю до стайні, — не матиме й тієї чарівності, яку вклав у нього мій батько, та однак рушниця ще може добре послужити мені».

І коли за хвилину він розгорнув полотнину, в яку була загорнута його добра знівечена рушниця, то зауважив дивину, якої раніше не помітив: рушниця, як це звичайно трапляється, переламалася в шийці, але зовсім не у най–вужчій і найвразливішій її частині, а трохи нижче, в місці сильнішому й міцнішому, і площина злому не гладка, а ледь подовбана, трішки вибрана грубим втручанням якогось примітивного столярського інструмента, мабуть, долота чи свердлика; чи не значило це, що дивна заглибника виникла ще до того, як приклад зламався і Петр викинув його. Припускати протилежне було б нерозумно; отже, не інакше, як приклад був видовбаний усередині, а порожнина замаскована металевою п’ятою, заглибина ж, яку Петр бачив, була пов’язана з цією порожниною.

За кілька хвилин Петр, дуже блідий, відшукав пана Войті, щоб попрощатися з ним. Пан Войті, який уже давно вважав свого молодого приятеля трохи схибнутим, навіть не здивувався цьому раптовому рішенню.

— Що трапилося? Ти знайшов свій Філософський камінь?

— Ще ні, але вже знаю, куди його сховав мій батько, — відповів Петр. — Ох, пане Войті, є злочини такі страхітливі, що їх не виправдати нічим, навіть тим, що їх винуватці не відали, що чинили. Батько сховав свій Камінь у порожньому прикладі однієї чудової старої рушниці, з якою я полював на кроликів. Я знав, що ця рушниця довго була в батьковій майстерні, але нічого мені не спадало на думку. Коли б я був на місці батька й хотів надійно сховати Філософський камінь, чи не знайшов би я зручнішу схованку, ніж приклад рушниці, яка належала синові? Але сталося так, що спасіння людського роду висіло у мене на плечі, і я знімав його, як знімають шапку чи одяг. Чому не відсохла моя рука, коли я викинув приклад рушниці на дорозі відразу за стінами Страмби? Чому я дізнаюсь, куди батько сховав свій скарб, лише тепер, коли його втратив?

На це пан Войті розсудливо й заспокійливо відповів, що це, очевидно, не що інше, як фантастичний здогад щодо не менш фантастичної речі, але Петр не слухав.

— Але ж чому могло так статися? І чи справді все скінчено? Чи ж не послала мене Bianca matta своєю балаканиною, замість того щоб сказати, де шукати камінь, аж у Српно, аби я довів, що я не з тих, хто відразу здається? Чи ж не дивляться саме зараз на мене всі боги Олімпу й чи не б’ються між собою об заклад: чи зможе Петр в собі знайти достатньо сили, щоб без зволікання вирушити туди, звідки прийшов, і спробувати вберегти те, що ще, можливо, можна вберегти?

І Петр сів на коня й рушив у свою другу подорож на завоювання світу.

Цю другу подорож немає потреби змальовувати так докладно, як ми вже змальовували його першу подорож, точніше кажучи, її взагалі не потрібно змальовувати. Щоб уникнути небезпеки, що його побачать, Петр здійснив другу, італійську, частину мандрівки на цей раз не суходолом, а морем, найнявшись у Венеції, оскільки грошей у нього вже не було, матросом на вантажне судно, що возило у Францію бойові припаси. Перша пристань, у яку мало зайти судно, була далеко, аж у південноіталійському порту Барі, тому Петр чкурнув із судна значно швидше: коли воно наблизилося до Ріміні, скочив у море й, незважаючи на акул, які гасали навколо нього, щасливо доплив — цьому мистецтву він колись давно навчився у водах Влтави у свого незабутнього приятеля Франти, сина шльондри Аж–завтрадодому, — до берега.