Перстень Борджія
Шрифт:
Отак коштували тоді дрібні порушення; не менший прибуток давали значні порушення і злочини, які карали, як у давнину, світські охоронці порядку, Суд дванадцяти мудреців (тринадцятим, прихованим керівником, був патер Люго). Завдяки цьому вченому аскетові у Страмбі незабаром зрозуміли, що немає злочину такого важкого, включаючи вбивство батька, від якого не можна було б відкупитися штрафом; через це на шибениці біля Партенопської брами теліпалися лише тіла волоцюг і бідарів, які не змогли дістати грошей і за яких ніхто не схотів заплатити навіть тих нещасних одну чи дві тисячі скудо, якими вони могли відвернути покарання за крадіжку буханця хліба, за спаш чи браконьєрство.
Отримані таким чином гроші йшли на будівництво. «Його святості так завгодно», — сказав патер Люго кардиналові Гамбаріні, який ні про що, як звичайно, нічого не знав, бо грав роль п’ятого колеса до воза. «Його святість, — вів далі патер Люго, — хоче надолужити те, що занедбали його святі попередники, які
— А Його святість має на це кошти? — запитав нетактовно (за що його справедливо критикували в церковних колах) юний кардинал.
Вчений аскет лише ледь звів очі до неба.
— Господь зволив вислухати палкі молитви Його святості.
Військовий архітектор, якому довірили керувати будівництвом, зрівняв із землею всі східні злиденні квартали Страмби і на їх місці почав будувати величезну фортецю, названу на честь Його святості Пауланою. Церковна адміністрація безцеремонно захопила половину саду картезіанського монастиря і спорудила там ливарню гармат. Міські мури укріпили, в деяких місцях потовщили камінням від зруйнованих давньоримських будівель. А парадні приміщення герцогського палацу, бальну залу Sala degli Angeli, зимовий сад Sala degli mille odori [4] 1 і стару герцогську бібліотеку перетворили на склад боєприпасів.
4
Зала тисячі пахощів (іт.)
— Його святість, — зауважив на все це вчений аскет патер Люго, — на відміну від своїх святих попередників хоче залишити після себе гробницю не з мармуру, а зі сталі й граніту.
«Відколи це?» — подумав кардинал Гамбаріні. Щоправда, йому, як згадувалося, бракувало тактовності і знання високого церковного етикету, але ж не настільки, щоб висловити це питання вголос.
Так минуло два роки, для юного кардинала час, сповнений постійною нудьгою, відчуттям злиднів і безнадії, які він наполегливо, хоч і без видимих наслідків, намагався послабити частою палкою молитвою у храмі Святого Павла, перед чудовою скульптуркою розп’ятого Христа, про яку переказували, що свого часу, коли ще був живий Фома Аквінський, вона похвалила цього вченого святого, сказавши: «Добре ти написав про мене, Фомо!»
— Все я проґавив, все я просвистав! — скаржився тій самій статуетці кардинал Гамбаріні. — Як би я міг сьогодні жити, аби не займався політикою!
Ця істина була такою банальною й безсумнівною, що до неї не треба додавати жодного слова. А Христос собі мовчав, мовчав і весь безлюдний храм.
Та це був лише початок страждань юного кардинала Гамбаріні. Коли минула друга річниця з того злощасного дня, як Його святість насунула йому на голову шапочку кардинала, на Гамбаріні чекали нові, цілком несподівані турботи.
Одного ранку на початку листопада, сівши до свого скромного сніданку і розламавши свіжу булочку, яку звик запивати горнятком гарячого шоколаду, він знайшов у тій булочці старанно складений аркушик, помережаний енергійним письмом. Розгорнувши його, Гамбаріні не зміг стриматися від вигуку виправданого жаху, прочитавши такі слова:
«Джованні, час відплати наближається.
— Причина вашого хвилювання, Illustrissime, мені зовсім незрозуміла, — сказав патер Люго, коли попелясто–блідий юний кардинал Гамбаріні, хитаючись від переляку, вбіг до його канцелярії, щоб показати записку, знайдену в булочці. Як годиться аскетові, патер Люго встав зі свого ложа дві години тому, за яке, як ми згадували, йому правила гола підлога, і вже давно працював. — Я далекий від того, щоб схвалювати чиєсь нешанобливе ставлення до вашої особи, Illustrissime, адже ви кардинал, і це не підлягає дискусії, а кардинал уже самим фактом своєї велебності стоїть на висоті, недосяжній простим смертним. Як відомо, світ збудовано ієрархічно, і якщо на його вершині стоїть сам Бог, і якщо папа є намісником Божим, тоді кардинал, так, кардинал стоїть лише на дві сходинки нижче від небес; їй–Богу, чудес не треба довго шукати. Тому, звичайно, я не можу не засудити якнайсуворіше, коли хтось зважується жартувати з будь–якого кардинала, ким би і яким би він не був, і підсовує йому булочки з неїстівною начинкою, але лише засудити, не більше.
Кардинал Джованні Гамбаріні слухав ці розважливі слова насупившись.
— Хтось! — вигукнув він. — Хтось із мене жартує. Але хто він?
— Під запискою стоїть підпис — Петр Кукань, але це ще не значить, що Петр Кукань є справжнім її автором, — сказав учений аскет. — Наскільки мені відомо, Петр Кукань людина небезпечна й безжальна, але він не хлопчисько й не дурень, а стиль цієї записки швидше нагадує мені деякі написи на парканах, аніж лист людини освіченої. Ваш конфлікт з Петром Куканем, який щасливо закінчився два роки тому вашою перемогою і втечею Куканя з території папської області, добре відомий
широкому загалу, і будь–хто цією запискою міг з вас покепкувати.— Це написав Петр Кукань власноручно, — заперечив юний кардинал. — Я знаю його почерк як свій власний, адже ми добрих кілька років жили разом, як брати, і мали спільних учителів. Якби орел умів писати, він писав би майже так, як Петр.
У відповіді на цей вислів юного кардинала вчений аскет патер Люго виявив таке глибоке знання найновішої історії Страмби та її самозваних володарів, що у юного кардинала, як кажуть, захолола в жилах кров.
— Це ви гарно сказали, Illustrissime, і свою повагу до вище згаданого Петра Куканя із Кукані висловили дуже пластично; не думайте, що ми, прості служителі церкви, не можемо оцінити елегантного афоризму і влучної гіперболи. Якби орел умів писати, він писав би майже так, як Петр, — це мені подобається і робить вам честь, але в цьому немає нічого нового. Те, що ви панічно боїтеся Петра із Кукані, знає й останній писарчук курії; звичайно, можна додати, що ваш страх не позбавлений поваги й захоплення цим безбожним архірозбійником, що так само робить вам честь, адже Петр Кукань із Кукані, по суті, гідний поваги й захоплення в такій же мірі, як заслуговує вічного прокляття і мук, а це вже, Illustrissime, щось значить. Так само загальновідомо, що ваш страх перед ним не безпідставний, адже його аж ніяк не назвеш тюхтієм і вайлом, а ви, Illustrissime, поставилися до нього і вчинили з ним, як свиня, — тоді ви ще були далеким від того, щоб стати кардиналом, Illustrissime, через це вашу тодішню поведінку можна оцінювати без усяких церемоній. А проте ваше нинішнє становище, Illustrissime, хвалити Бога, не можна й порівнювати з вашим становищем два роки тому, коли ви в панічному страху втекли від Куканя зі Страмби. Тоді всі громадяни Страмби ненавиділи вас, тимчасом як зараз дивляться на вас якщо не з любов’ю, бо цього не буде ніколи,, то принаймні з покірливою смиренністю. Тоді герцогський трон, який ви здобули аж надто підозрілими засобами, був надто рипливий і хиткий, в той час як нинішнє ваше службове становище другого Божого представника, якщо не в усьому світі, то принаймні у Страмбі, певне як криця. І Петр Кукань тоді був популярний і його обожнювали у Страмбі, в той час як сьогодні тут не знайдеться навіть однієї людини, яка б не мала на нього зуб, починаючи від багатіїв, з якими він уже тоді хотів розправитися так, як ми розправилися з ними лише тепер, горян, що шанували принцесу Ізотту майже як Богородицю, бо знали її лише звіддалік або й не знали зовсім, страмбських євреїв, яких Петр, щоправда, оберігав своєю владою, але які ніколи не вибачать йому того, що мусили фінансувати його весілля, якого не було, і так далі, і так далі, аж до злиденних рибалок з Піньо і Фінале, які не забудуть скасованого ним дня посту. Отож цілком неправдоподібно, щоб він зважився ступити на землю Страмби, не те що пальцем вас торкнути, Illustrissime. Тому вище голову й не бійтеся нічого, Illustrissime, тим паче що ми можемо боятися лише Господа. Він, сказано, тривога ваша і страх ваш. І в іншому місці, точніше, у книзі Йова:
«Таж страх Господній — це мудрість, а відступ від злого — це розум!»
Як видно, учений аскет патер Люго був далекий від того, щоб поділяти істерію юного кардинала, але як сумлінний служака наказав дуже суворо розслідувати випадок із запискою у булочці, з допитами підозрілих у катівні, проте не вдалося з’ясувати нічого, крім того, що готувати сніданок для кардинала допомагав меткий хлопчисько, якого новий шеф–кухар після масової втечі більшості обслуги і кухонного персоналу радо прийняв на роботу і який того ж ранку зник невідомо куди.
Після цієї пригоди булочки на стіл юного кардинала подавали виключно розламаними й перевіреними, чи немає в них чогось стороннього. Але коли за якийсь час юний кардинал саме приготувався висякатися, з хустинки, яку він вийняв з рукава, випав аркушик, помережаний знайомим енергійним почерком:
«Я нічого не забув, Джованні, і нічого тобі, мерзотнику, не вибачив.
Слідство, відразу проведене вченим аскетом патером Люго, дало точнісінько такий самий наслідок, як і у випадку з булочкою: з’ясувалося, що у пральні замку працювала одна жвава дівчина, яку нещодавно головна праля прийняла на роботу і яка саме того дня, коли трапилася ця прикрість із запискою в хустинці, зникла невідомо куди.
Отож учений аскет патер Люго розпорядився старанно перевіряти анкетні дані усіх метких хлопчаків і жвавих дівчат, що в майбутньому виявили б бажання служити в замку, але, людина кмітлива і досвідчена в житті, він добре знав, що ці запобіжні заходи нічого не дадуть, оскільки вони не торкаються кореня зла.
Але що було робити?
— Ох, як це мене турбує, Господе Ісусе, як турбує! — жалівся юний кардинал розп’яттю Христа у храмі Святого Павла, де, про це вже йшла мова, він любив молитися. І тут Христос, що мовчав від того часу, як похвалив святого Фому Аквінського, що могло статися, гай–гай, десь триста двадцять — триста тридцять років тому, раптом промовив глибоким могильним голосом, який буває у черевомовців на ярмарку: