Перстень Борджія

Юний кардинал застав її у appartamento помолоділою, вродливішою.

— То що, яке ваше враження? — привітно запитала вона юного кардинала.

— Це було диво, — відповів той. — Але ще більшим дивом є, тітонько, що ви так тішитеся з успіху іншої жінки.

— Це був і мій успіх, і успіх Страмби, який уже починає приносити плоди, — сказала герцогиня, подаючи юному кардиналові напахченого міцними чоловічими парфумами листа, написаного вишуканим, із завитушками, письмом на справжньому пергаменті з ягнячої шкіри, на якому в ті часи писали свої звернення до народу самі королі.

— Ось мені про Прекрасну Олімпію пише сам граф з Монте К’яра.

Юний кардинал здивувався.

— Сам граф з Монте К’яра?

— Саме так, граф з Монте К’яра, — залюбки підтвердила герцогиня.

— Цей парвеню? — перепитав юний кардинал.

— Не знаю, чи він парвеню, — мовила герцогиня–вдова Діана. — Але я була б рада, аби він ним був, бо лише багатому вискочці може імпонувати наше старе шляхетство настільки, що він крізь пальці дивиться на нашу тимчасову бідність.

Як видно, успіх Прекрасної Олімпії влив у жили герцоги–ні–вдови стільки оптимізму, що вона змогла говорити про свої злидні як про щось минуще.

Якщо La bella Олімпія на той час була жінкою, якою захоплювалися на всьому італійському півострові, то граф з Монте К’яра був чоловіком, про якого в Італії говорили найбільше, що, зрештою, не є чимось надто особливим і вражаючим, як здається на перший погляд, адже доба титанів, таких, як Мікеланджело, чи божественний Леонар–до, або ж навіть той жахливий Савонарола, про яких недаремно говорили, — безповоротно минула, а говорити про щось треба. Але граф з Монте К’яра і так був людиною дуже привабливою й цікавою, адже він був таємничий і, кажуть, казково багатий. Щодо його таємничості: коли про Прекрасну Олімпію знали все, що було варте уваги, і кожний її крок тримався на обліку цікавою громадськістю, то про графа з Монте К’яра невідомо було, практично, нічого. Не було відоме навіть його справжнє ім’я, адже графом з Монте К’яра він став лише нещодавно, два роки тому, купивши скелястий острівець Монте К’яра в Адріатичному морі навпроти гирла річок Марекк’ї й Узо, між якими лежить містечко Ріміні. Ніхто не знав, звідки він узявся — чи то впав просто з неба, чи виринув з пекельних глибин; про нього лише казали, що він неймовірно щедрий і що для успіху своєї торгівлі, мовляв, розвозить найрізноманітніші товари по всьому світу аж до жовтого Хунці, тобто Китаю та Японії. Він вибудував на своєму острові таку величезну гавань, що порівняно з нею дві найбільші гавані світу, Венеція і Генуя, мають вигляд човнової станції; а на самому острові, кажуть, збудував замок, який перевершує своєю красою найвишуканіші будівлі Рима, з мідним дахом, з облицьованим білим мармуром фасадом і оздобленим шедеврами найвидатніших італійських скульпторів.

— Читайте, — сказала герцогиня. — Вголос. І юний кардинал почав читати:

— Найсвітліша пані герцогине! Не маючи й не заслуживши ані найменшого на це права, я все–таки зважуюся турбувати Вас, Мадам, своєю надокучливістю; адже коли б лише палке захоплення, яке відчуваю до Вас і я, давало людям достатню підставу, щоб сміти звертатися до Вас зі своїми проханнями, Ваше життя проминало б у безнастанних клопотах. Отож насмілюючися попросити Вас про одну люб’язність, я, звичайно, чиню навмання, як сповнена відчаю людина, наперед відкидаючи надію, що мені не відмовлять. Справа в тому, найсвітліша пані герцогине, що вчинки особистостей таких вельможних, як Ви…

— Вельможних і виняткових, — перебила кардинала герцогиня–вдова, яка слухала цю музику слів з приплющеними повіками. — Нічого не пропускайте, я знаю цього листа напам’ять.

Юний кардинал притлумив віддих і після короткої паузи провадив далі:

—…таких вельможних і виняткових, як Ви, не залишаються в таємниці; отже, і до Вашого нікчемного слуги, що пише ці рядки, з гуркотом морського прибою проникла у його тускул [5] на острові Монте К’яра новина про те, що Ваша високість зволила запросити до свого двору в Страмбі таку собі співачку, кажуть, вельми доброчесну й цнотливу, до того ж, як розповідають, здібну, відому всім під іменем La bella Олімпія.

5

Затишок, спокійне місце (від назви давньоримського містечка Тускул, Тускулюм, де були літні вілли знаті, в т. ч. Ціцерона)

— Такт, — зауважила герцогиня–вдова. — Можливо, він і парвеню, але має такт. Характеризує Олімпію як співачку вельми доброчесну й цнотливу, до того ж, мовляв, здібну — і все, крапка. От і добре, адже нічого іншого не потребує. Не те, що мої мокрі курки, які в присутності господині, у моїй, ваша ласка, присутності підносили Олімпію до неба, мов перше диво світу, солодку Сирену, сліпуче сонце. Але читайте далі.

І юний кардинал провадив:

— Так само я довідався, оскільки світ замалий, що згадана Олімпія своїм виступом у Страмбі збирається завершити турне по Італії і повернутися просто до Рима; і тут я, власне, наближаюся до предмета своєї надокучливості і звертаюся до Вас, найсвітліша пані герцогине, з зухвалим проханням: чи Ви, бува, не закинули б у цій справі за мене слівце й не витлумачили б згаданій Олімпії моє прохання, щоб вона відклала на день чи два своє повернення і зупинилась на острові Монте К’яра; мавританська княгиня, що там саме перебуває, яка, правда, подорожує інкогніто — тому не насмілююся відкрити її ім’я — у товаристві своїх шести синів, дуже хотіла б побачити й послухати Олімпію; мабуть, не слід і нагадувати, що, коли йтиметься про винагороду за її блискучий виступ, я готовий виконати будь–які вимоги. На цьому закінчую, наляканий власною сміливістю, адже лише тепер, коли листа написано, я зі страхом усвідомлюю до кінця своє зухвальство. Тому цілком зайвим, Мадам, було б, щоб Ви марнували свій час і писали відповідь на мого листа. Гонець, мій слуга, який Вам його вручить, зачекає перед порталом Вашого палацу на результат Вашого клопотання. Якщо моє прохання буде задоволено, співачка може вирушити, коли їй буде завгодно, хоча б і відразу, в дорогу до Ріміні. Там назустріч виїдуть мої люди і проведуть її на палубу моєї галери «Буцентаврус», яка зараз стоїть на якорі в моєму приватному доку, де на час перебування на острові її кареті та запрягу буде приділено якнайпильнішу увагу.

Тисячу разів перепрошую Вас, найсвітліша пані герцогине, за таке зловживання Вашою ласкавістю. Нехай добрі духи виразно й послідовно діють на Вашу користь.

— Читаєте ви на диво добре, — мрійливо зауважила герцогиня–вдова, коли юний кардинал закінчив. — Я попрошу вас прочитати цей шедевр стилю й бонтону ще раз, але не зараз. Нічого, я почекаю, поки ви повернетесь.

— Звідки, тітонько?

— З острова Монте К’яра, — сказала герцогиня–вдова, ніби йшлося про цілком природну річ. — Отже, ми домовились: Олімпія прийняла запрошення, а ви її туди супроводжуватимете.

Цього разу юний кардинал розлютився насправді.

— Тітонько, чи ви усвідомлюєте, хто я такий? Як кардинал я стою лише на дві сходинки нижче від самого Бога, відразу після папи; і я маю їхати непроханим гостем до якогось невідомого пройдисвіта, підозрілого графа, мабуть, спритного шахрая, про якого нічого не знаю, крім того, що

він уміє майстерно підлестити таким, як ви, шанолюбним жінкам?

— Якщо вже ви згадали про ті сходинки, — сказала герцогиня–вдова, — то пригадайте, будьте ласкаві, що Ісус Христос стояв на найвищій з усіх можливих сходинок, одначе ходив, і без запрошення, у гості. Та поговорімо відверто. Йде мова про те, що нам при нашому скрутному становищі треба заприязнитись з людиною, яка має надмір усього, чого лише може бажати людина, за винятком шляхетності, яка, в свою чергу, є тим єдиним, що у нас залишилось. Ясно як Божий день, що ця рюмса Олімпія була для нього лише приводом, щоб налагодити з нами стосунки, і ми не маємо права вибити його м’ячик в аут. Таке ми не зробимо. Ви поїдете на острів Монте К’яра з Олімпією під тим приводом, що вже давно збиралися здійснити туди місійну подорож.

Юний кардинал занімів.

— Місійну подорож? — вигукнув він, прийшовши до тями.

— Так, ви не помилилися, місійну подорож.

— Шановна тітонько, — мовив юний кардинал, — хоча я, незважаючи на свій високий церковний сан, надто мало розуміюся на всьому, що стосується нашого святого віровизнання, але все ж таки знаю, що місійну подорож здійснюють до жовтих китайців, до негрів у чорну Африку чи до індіанців у Америку, але не на острівець, який донедавна належав папі і віддалений лише на кілька морських миль від італійського узбережжя.

— Кому він належав раніше, це несуттєво, бо він був безлюдним, — заперечила герцогиня–вдова. — А зараз на ньому повно люду, якому граф, кажуть, щедро платить, але не більше; їхні духовні, релігійні потреби він задовольнити не може. Зверніться до них з промовою і запитайте, чого вони потребують, може, священика чи новий храм, то ваша справа. Я вже розмовляла про це з вашим побожним секретарем, патером Люго. Він цілком погодився зі мною — нехай, каже, Illustrissime їде в місійну подорож, може, це його відверне від клопотів. Що вас турбує, Джованні?

— Нічого, тітонько, я не знаю, що це спало патерові Люго на думку.

— Приємно чути. Ну, готуйтеся в дорогу.

Так і сталося: сильна енергія герцогині–вдови Діани й могутній організаційний талант таємничого графа ді Монте К’яра злилися в єдине благодатне й чудово діюче ціле. Отож за неповну годину юний кардинал Джованні Гамбаріні сів у єдиний пристойний екіпаж, що залишився у герцогській стайні після згаданих вище народних гулянь, викликаних утечею герцога Петра із Кукані, і вирушив у напрямку Ріміні відразу за величезною подорожньою колимагою Прекрасної Олімпії.