Перстень Борджія

— Що це там діється і хто насмілився порушувати найвище обговорення?

Петр, замість відповіді, хутко пройшов коротеньким проходом, що утворився перед ним у шеренгах чаушів.

— Бак, — сказав султан.

А візирі, високі сановники й чауші хором повторили:

— Бак.

«Бак», — подумав Петр, вражений тим, скільки султанових придворних знає його; він не гадав, що від того моменту, як султан припустився своєї знаменитої помилки, віддавши донечку вченого Гамді не за найпотворнішого зі своїх рабів, а за гарного молодого мандрівника, його, себто Петрова особа була предметом веселого зацікавлення усіх пліткарів сералю, через що в усьому Стамбулі не було місця, пильніше стереженого допитливими, ніж вуличка, на якій стояв дім Гамді. А загальний подив, який викликала його поява в Залі Найвищого Обговорення, дуже легко пояснити тим, що варті, яка, безперечно, охороняла головний вхід до зали, було наказано затримати його, коли б він намагався пройти, що і спробував був вчинити вартовий перед входом до будівлі, а може, навіть і ув’язнити того, чиї жалюгідні дні були вже лічені; та погляньте, він раптом з’являється тут, мов виринувши з підлоги, із султановим халатом, перекинутим через руку, наче кравець, що приніс замовникові готовий одяг.

— Слава Аллахові, котрий подарував служникові своєму Книгу і не вчинив її звивистою, але прямою, — озвався з кутка недоумкуватий принц.

Настала пора й султанові щось сказати чи зробити. Щодо цього, то в його розпорядженні були десятки можливостей і варіантів, починаючи з найм’якішого й наймилостивішого, якби він просто й по–людськи запитав Петра, що він тут шукає, аж до брутального, якби він, викликавши варту, наказав відшмагати Петра канчуками з бегемотячої шкіри й кинути до в’язниці. Султан обрав першу зі згаданих можливостей. Він сказав:

— Що ти шукаєш тут, Абдулло, і як ти потрапив аж сюди?

Петр рушив гарними pas du courtisan [17] , яких навчився під час свого перебування при празькому імператорському дворі, до канап сановників і виконав перед султаном свій найглибший і найвишуканіший реверанс. Він дивився, стримано усміхаючись, в обличчя володаря, але зір його був такий пильний, а спостережливість така гостра, що устиг при цьому оглянути й оцінити на майбутнє головних сановників, серед яких сидів султан на троні, та ще й пригадав з легким розчуленням, як дитиною ходив зі своєю матусею, пані Афрою, до лісочка за міськими валами по гриби; сановники у своїх тюрбанах нагадали йому приємну сімейку грибків.

17

Вишуканий крок (фр.)

Дрібненький дідок, що сидів безпосередньо біля султана, не міг бути ніким іншим крім великого візира, якого принц Мустафа характеризував як порохнявого дідка і який саме висловився про необхідність організувати святкування урді з іще більшою помпою, ніж звичайно. Паша з веселим, ситим, виразно семітським обличчям, з чорними круглими очима, сповненими сміху, був, безумовно, Абедіном, канцлером скарбниці, євреєм, який, на думку принца, чудово розумівся на справах християнської віри, а високий джентльмен з вузьким європейським обличчям ймовірно був верховним адміралом Мехмедом Алі–пашею. Муфтія, що сидів праворуч від Петрового тестя, вченого Гамді, обличчя якого здригнулося від жаху через нову зятеву нерозважність, Петр уже знав, а смаглявий кістлявий здоровань, кутасту голову якого прикривав не тюрбан, а феска, без жодного сумніву, був його головним ворогом, генералісимусом яничарів, якого принц Мустафа називав Чорногорцем.

Бо цей суворий вояка, дивлячись на Петра байдужливим поглядом, великим і вказівним пальцями правої руки затискав носа.

— Маю честь перебувати в цій залі вже довго, — відповів Петр на другу половину султанового питання. — А прийшов я для того, щоб повернути вашій величності, завжди звитяжному, рівного якому немає серед володарів цього світу, ваш халат.

— Бак, — скрикнули чауші.

— Га мім! — пролунав голос недоумкуватого Мустафи, про відхід якого від ісламської віри, крім Петра, ніхто на світі досі не знав. — Писання дарує Аллах, могутній і мудрий.

Петр поклав халат султанові до ніг, на край подушки, на якій той сидів по–турецьки.

— Бак, — мовив султан. — 3 тих часів, як Аллах, володар наших вчинків, зволив заснувати і створити цю імперію й наділити її незмірною могутністю, ніколи ще не траплялося, щоб якийсь людський хробак відмовився прийняти подарунок, яким ощасливив його володар цієї імперії. Ти образив мою величність, і спосіб смерті, якою тебе покарають за цей злочин, досі ще не винайдений. Тому замість покликати своїх яничарів і наказати відразу стратити тебе, я хочу вислухати твоє виправдання. Слухаю.

— Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, Завжди Звитяжний, — почав Петр, — знову оточив мене своїм піклуванням, як оточив він мене своїм піклуванням уже вчора, подарувавши свій халат. Ви не сказали мені дослівно: «Дарую тобі свій халат», а лише мовчки скинули його зі своїх рамен і одягнули на мене, що зробили б і тоді, коли бажали б лише позичити його мені; але мене сповнило відчуття, що йдеться не про позику, а про дарунок, і я був щасливий. Та, на жаль, уже того ж вечора, як стемніло, до будинку мого тестя Гамді–ефенді, в якого я живу, прийшла чота яничарів — може, тих яничарів, які б тепер, аби мій злочин був хоча б трохи менший, за наказом вашої величності вбили мене на місці, і капітан цих яничарів став вимагати, щоб я віддав йому халат вашої величності, бо ваша величність бажає його повернути назад.

— Це неправда, цей пес бреше, — сказав Чорногорець.

— Моє серце, признаюся, тієї миті упало, — незворушно вів далі Петр, — і світ для мене втратив блиск, усмішку й сяйво, бо з цього я зрозумів, що Пан панів, падишах, знову відвернув від мене своє світле обличчя, прикрашене бородою Завойовників, і мені стало гірко до сліз. Я відповів капітанові, що не віддам йому халата вашої величності, бо йдеться про річ надто дорогоцінну, щоб я довірив її рукам не знайомих мені воїнів, і що я принесу її його величності сам особисто, що я і зробив, і прошу Пана, справедливість якого незмірна, бо вона не має меж, щоб зважив, чи я насправді вчинив злочин.

— Повторюю, що цей пес бреше і що цю баєчку про відвідини моїх яничарів він вигадав, — зауважив Чорногорець і досі затискаючи пальцями носа.

— Дозволю собі додати до своєї розповіді маленьку, але не позбавлену цікавості дрібничку, — мовив Петр. — Яничари, які мене відвідали, трималися за носи точнісінько так, як зараз ця вашмосць у фесці, що покрикує на мене, буцімто я брешу.

У залі приглушено засміялись. Чорногорець почервонів і вдарив по коліну кулаком правої руки, якою досі тримався за ніс.

— Забороняю тобі називати мене вашмосцю у фесці. А мої вояки мали поважну причину, щоб триматись за ніс. Ти для них смердів, каналізаційний пацюче.

— Із цієї причини й ви, пане, ухопилися за носа, побачивши мене?

— Звичайно, — відповів Чорногорець.

— Вашмосць у фесці, — сказав Петр, — очевидно, має тонший нюх, ніж усі присутні тут високопоставлені особи, з його величністю включно, і це ж можна сказати також про вояків, яких вона послала до мене відібрати султанів халат.

— Нікого я до тебе не посилав, — мовив генералісимус.

— Чому ж вашмосць каже, що його солдати мали поважну причину, щоб триматися за ніс? — насідав Петр, задоволено відзначивши, що султан стежить за цією сутичкою — за його власними словами — з таким самим натхненням і запалом, як і вчора, і що він явно й безперечно стоїть на боці Петра. Він крутився, виблискував очима й швидко дихав, вочевидь у захопленні від того, що вперше за все його життя з’явилася людина, що зважилась повстати проти незмірної сили Чорногорця, обмеженої лише необхідністю підтримувати думку, що справжнім володарем Османської імперії є не він, а султан. Це обмеження, безумовно, немиле серцю Чорногорця, діяло, звичайно, передусім тут, у Залі Найвищого Обговорення, у присутності всіх сановників і членів сералю; і Петр подумав, що якщо в нього й залишився хоча б один–єдиний, бодай найнепо–мітніший промінчик надії уціліти в цій ситуації, то цей промінчик виходить саме звідси, з обставини, що Чорногорець у ці хвилини мусить приборкувати свої пристрасті і вдавати, що султанове слово значить більше, ніж його, Чорногорцева, воля.