Перстень Борджія

Після вечері, коли прибрали посуд, султан скликав усіх присутніх представників інших країн до тронної зали, і коли під звуки імператорського парадного маршу, який грав оркестр гарему, складений суцільно із жінок, переодягнутих чоловіками, всі зійшлися, Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, оточений справа і зліва своїми міністрами й високими сановниками, прикрасив груди Петра Куканя із Кукані, alias [19] Абдулли–бея, орденом Срібного півмісяця.

19

Або (латин.)

— Він є моїм знанням, а його знання є моїм знанням, — сказав він серед іншого, мужньо долаючи сильне хвилювання. — Бо він від самого Аллаха отримав надзвичайно чудові здібності, і сам Аллах звивистими стежками направив його на мій двір, щоб Абдулла допомагав мені виконувати тяжку роль монарха. Тому все, що скаже він, має таку саму силу, як і слова з уст моєї величності.

Цього справді було вже забагато; адже навіть чужоземні дипломати, зрозумівши ці слова, застигли наче статуї і величезною залою за хвилину зашумів шепіт, повторюючи різними мовами основну думку: «Неможливо!» Sans blague! Net m"ochlich! Accidenti! — Це означає, що той гарний молодик не звичайний улюбленець, а довірена особа — зауважив на це трохи згодом у кулуарах, як завжди дотепний, шевальє де ля Прері.

Звідкись із кутка озвався голос недоумкуватого принца Мустафи, про якого все ще не знали, що він став християнином:

— Сказано в сурі про Йосифа: «І сказав фараон: «Віднині ти матимеш у нас високе становище й довір’я».

Але найдивовижніше було попереду.

Коли Срібний півмісяць, оздоблений самоцвітами, засяяв на його грудях, Петр, стрункий, імпозантний у своєму зорянистому халаті, подарованому султаном, владним порухом руки вгамував шепіт у залі і мовив таке:

— Сталося, що з вини негідних слуг і радників Того, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, Завжди Звитяжного Пана Двох Святих Міст, світом поширилася неправдива чутка, що Османська імперія ослабла і занепала і що минулися часи Мехмеда Завойовника й Селіма Грізного чи Сулеймана Законодавця, коли весь світ тремтів від жаху на саме турецьке ім’я і посвист турецької кривої шаблі і коли цілі народи падали на коліна в пил перед турецьким вершником. О, нізащо, нехай ніхто не тішиться хибним уявленням, буцімто дні турецького розквіту полічені. Полічені дні лише тих віроломних, шолудивих і розпещених одинаків, які винні в незначному й тимчасовому послабленні турецької могутності, одного з яких, найві–роломнішого, найшолудивішого й найрозпещенішого, я залюбки власними руками викинув з вікна і позбавив цю країну його паралізуючого впливу. Так буде з кожним, хто спробує перешкодити мені виконувати святе завдання, для чого покликав мене своєю незрівнянною мудрістю падишах, завдання знову зробити цей край страшним і нещадним бичем, що карає всі паскудства світу.

Тимчасом як Петр говорив, султан поважно крутив головою на знак згоди й так жахливо шкірився, що дипломати не могли не зрозуміти: усе, що тут мовилося, сказано цілком поважно і що саме цієї миті з гуркотом відкрилася нова сторінка світової історії.

Поки товмачі, які притишено перекладали на вушко отетерілим дипломатам зміст його виступу, доторохтіли своє, Петр трохи помовчав, а тоді повів далі:

— Бо ця надзвичайна імперія була створена передусім для того, щоб навчити всі народи покори й страху й щоб постійно карати їх за бундючність, заздрощі, глупоту й себелюбство, а якщо комусь і здалось, що вона останнім часом забула про цю свою велику місію, хай має на увазі, що йшлося про спокій тимчасовий, як тимчасовим є перепочинок, який дозволяє собі лев перед полюванням. Це все, що я хотів сказати вам у першу чергу, і вимагаю, щоб ці мої слова, які, як вам відомо, є і словами його величності, ви передали своїм правителям.

Закінчивши, Петр низько вклонився султанові і вийшов із зали гідними pas du courtisan.

Саме коли він сідав до нош, якими його мали доставити додому, до чарівної Лейли, до нього підійшов шевальє де ля Прері, прекрасний кавалер, якому чудово пасували мушкетерські вуса.

— Дозвольте привітати вас, ваша високість, з нагородою, а головне, з вашим виступом, — сказав він своєю чудовою французькою мовою, за якою доглядав, що видно з його листа королеві, як за мистецтвом. — Ще ніколи не доводилося мені чути таких сильних, рішучих і мужніх слів. Ви дивитеся на мене, ваша високість, як на чужого, мабуть забувши, що свого часу я мав честь зустрітися з вами при дворі герцога Танкреда у Страмбі — я шевальє де ля Прері, а ви тоді були месьє Кюкан де Кюкан. Ох, де ті часи, і хто б тоді міг подумати, що ви колись так докорінно зміните свої політичні погляди, які тоді, якщо я не помиляюся, були абсолютно гуманістичні.

— Вони гуманістичні й дотепер, — відповів Петр тією ж мовою, яку він засвоїв, що з ним часто–густо траплялося, навіть не знаючи до ладу як; може, коли приятелював з капітаном д’Обере. — Вони гуманістичні й дотепер і нічого в них не змінилося.

Шевальє де ля Прері ледь звів свої гарні, поправлені косметикою брови.

— Ти ба, — сказав він. — Вибачте, будь ласка, мою нетямущість, якщо гуманістична тенденція вашого виступу, в якому ви хочете воскресити криваві часи Мехмеда Завойовника й Селіма Грізного і знову перетворити Османську імперію на страшний і нещадний бич, пройшла повз мою увагу.

— Якщо колись здійсниться давня мрія чеського короля їржі з Подєбрад про об’єднання європейських народів, цей бич стане непотрібним, — відповів Петр. — Але за нинішньої ситуації, коли європейські народи далекі від того, щоб прагнути єдності, і готуються до війни, від неї їх може відвернути лише серйозна небезпека турецької навали. Тому я вважаю за необхідне посилити військову могуть Османської імперії і розбуркати з летаргії, яка охопила її останнім часом.

— Розумію і вибачаюся перед вами, — сказав шевальє де ля Прері. — Але дозволю собі звернути вашу увагу на те, що заміри згаданого вами чеського короля, ім’я якого мені невідоме, були не поодинокими і Європу хотів об’єднати хто попало. Небезпека великої європейської війни, про яку ви казали, виникає саме з того, що пішов з життя наш незабутній король Генріх, убитий кинджалом божевільного, і висока місія об’єднання Європи, виконати яку не довелося нашому королеві, вислизнула із французьких рук і потрапила в чужі, сторонні руки. Об’єднати Європу хоче Святий Отець, хоче Габсбург, швед, голландець, саксонець, бран–денбуржець; але ж зрозуміло, що цю велику історичну місію може здійснити лише й лише Франція. Такою бачу ситуацію я — думка, щоб бич Божий, репрезентований людьми, які носять на головах подушки, — шевальє де ля Прері засміявся, наче цей жарт щойно спав йому на думку, але відразу ж, усвідомивши, що і в Петра на голові подушка, себто тюрбан, споважнів і вибачився: — Oh, pardon. Одне слово, думка, що народ, який харчується лише поганенькою бараниною з рисом, вішає своїм жінкам фіранки на обличчя і поклоняється чорному каменю, має зберегти давні європейські цінності, такі як лицарство, готика і ще не знаю що, видається мені дуже курйозною. А це, безумовно, тому, що ідея ця дуже оригінальна, сильна й незбагненна. A propos, я мав щастя зустрітися з вашим особистим приятелем, ваша високість, з його Еміненцією кардиналом Гамбаріні.

Петр, доти стриманий, ожив.

— Де? — недипломатично запитав він.

— У Парижі, при дворі її величності королеви–регентки. На жаль, я саме готувався до від’їзду сюди, отож не мав можливості обмінятися з його Еміненцією більше ніж кількома несуттєвими словами. Але не смію вас більше затримувати, ваша високість — до того ж я і сам мушу ще цього ж вечора написати її величності звіт про ваш історичний, якщо можна так висловитися, вступ до світової політики. Можна собі уявити, що сьогодні вночі багато таких, як я сам, буде, замість сну, писати рапорт, від якого, будьте певні, ваша високість, у багатьох і багатьох знатних грудях перехопить подих. Душно, наближається буря і, їй–Богу, я цьому зовсім не дивуюся. Я був щасливий зустрітися з вами, ваша високість, і дозвольте побажати вам доброї ночі.

Шевальє де ля Прері сів до карети і від’їхав.

ЯК ПАПІ СТАЛО НЕ ДО СМІХУ

Коли папа довідався з офіційних, надійних і, як завжди, чудово поінформованих джерел, що Петр Кукань alias граф ді Монте К’яра не лише живий, але й став першим улюбленцем турецького султана, а на своїй фантастичній посаді Знання Його Величності показав себе тим, що став вимахувати турецьким ганджаром, який викували у Дамаску й загартували у верблюжому посліді, він згадав про своє святе осяяння, послане йому Богом саме тієї миті, коли відправляв заупокійну месу за душу буцімто померлого. Його охопила велика і свята радість, отож він як звичайно склав свої руки на животі і сміявся, сміявся так довго і щиро, як ніколи ще не сміявся у присутності своїх найближчих співробітників. — От негідник, от негідник! — захлинаючись, волав він, витираючи щедрі сльози. — Я ж казав, що ми про нього ще почуємо. Боже милосердний, де б ми могли бути, якби такі люди були на службі Моєї святості! А він, тварюка, подався до турків.

Не так щиро він сміявся, коли довідався, що першим дипломатичним кроком нового деспота стало укладення перемир’я з Персією на чотири роки, з тією Персією, яка, за європейськими надіями й розрахунками, мала щонайпізніше за два місяці зіткнутись з Туреччиною і розгромити її вщент, тому що перська армія була чудово підготовлена до війни й вишколена за найновішими європейськими принципами й методами. А далі не минало й дня без нових повідомлень про наступні кроки Петра із Кукані, Знання Його Турецької Величності, які однозначно свідчили про поважність його прагнення якнайшвидше модернізувати турецькі збройні сили. Це передовсім була закупівля великих партій зброї в англійських, шведських, голландських, німецьких зброярнях, що виготовляли сучасні чотирифун–тові гармати та легкі мушкети, які не потребували опори при стрілянні і заряджались картонними гільзами. Це дурниці, потішав він себе, це не маг. перспективи, Туреччина в боргах по самі вуха, йому не вистачить духу.

Але далі прийшла новина, що знову розсмішила Святого Отця, але ненадовго. Петр Кукань, султанова права рука, сам мав праву руку, за неперевіреними даними свого приятеля дитинства, до призначення якого генералом яничарів особисто спричинився. І от цей всемогутній генерал, кажуть, покинув чудовий палац, виділений йому за його званням, переселився до скромного будиночка поблизу такого ж скромного будинку, в якому жив Петр, включив своїх незліченних слуг, рабів і рабинь до армії, перетворив свій палац на військову академію, а всі гроші, коштовності, килими й золоте начиння пожертвував скарбниці на купівлю зброї. І цей чудовий і шляхетний вчинок, в якому папа справедливо відчував вплив Петра Куканя, незабаром стали наслідувати, може, не так послідовно й розкішно, інші достойники сералю, візирі й високі сановники. Дехто віддавав свої самоцвіти, золоті ланцюги, перли й коштовний одяг. Модним стало ходити в старому перешитому одязі, що купували в лахмітників, які на цьому, зрозуміло, дуже розбагатіли. Канцлер скарбниці, кажуть, збожеволів: його бачили десь на базарі, голого, мов палець, він плакав і рвав на собі волосся, вигукуючи: «Я віддав усе, що маю, і тепер уже лише чорт мене може вхопити!»