Перстень Борджія

Але тепер святий отець вичерпав усі можливості оборони, і коли невдалий списометальник, лайнувшись, витягнув мисливський тесак і, перескочивши рів, наблизився до ченця, щоб закінчити справу, для якої його найняли, а водночас ззаду вискочив з лісу другий лучник, який у разі потреби мав допомогти своєму компаньйонові, хоча такої потреби явно не було, отець Жозеф, ввіряючи свою душу Богові, заплющив очі й чекав на смерть.

Але тут почувся шалений чвал коня і пролунали два постріли, які змусили отця Жозефа знову розплющити очі, і те, що він побачив, сповнило його спокоєм великим і радісним, бо обидва лучники, які підходили до нього, щоб завдати останнього удару, лежали біля свого приятеля, з яким поквитався сам патер Жозеф, а по дорозі диким клусом наближався Петр Кукань із Кукані, одягнутий у майже нове вбрання з бузкового сукна, яке він, за порадою патера Жозефа, придбав у підгірському містечку Ніонс, з широкополим капелюхом, оздобленим перами, на голові і з двома пістолями, що ще димілися, в руках.

— Я поранений, а це означає, що можу їхати на твоєму коні, наші регули передбачають таку можливість, — сказав патер. — А на поховання цих негідників можеш не витрачати часу, бо акт поховання не впливає на долю душ померлих, які в даному випадку все одно вже давно забрав чорт. Ох, з яким задоволенням я знову сидітиму на кінській спині.

Шкода лише, що він недовго відчував цю розкіш, бо коли Петр перев’язав його рану рукавом власної сорочки і підняв, аби посадити на свого коня, отець Жозеф зімлів.

Коли вони дісталися до ошатного містечка Баланс, розташованого неподалік від впадіння Ізеру в Рону й відомого жвавою торгівлею фруктами, отець Жозеф, пам’ятаючи про те, що він не може перенапружувати свої сили настільки, щоб це поставило під загрозу його здоров’я, а цим і славу Франції, значною мірою залежну від його дипломатичної активності, цього разу не заперечував проти того, щоб в заїзді «У яблука Гесперид», у якому вони зупинилися, його оселили в кімнаті з доброю постіллю й палаючим коминком і щоб оглянути рани запросили кваліфікованого коновала. Коли було по всьому і святий отець із перев’язаним плечем спочив на м’яких перинах, він почав міркувати про те, як після одужання спокутує гріх сибаритства, якому тут віддавався, бичуванням, тривалими денними переходами чи нічними молитвами навколішках на кам’яній підлозі чи іншими проявами спасенного самокатування, а Петр, який сидів біля його ліжка, бажаючи скерувати думки святого отця на інше, сказав таке:

— Скажіть–но, отче мій, чому ви такі суворі до себе, а до мене такі ласкаві? Безсумнівно, що за приязнь, виявлену до мене, ви заплатили власною кров’ю, стражданнями й мало не життям, бо шибеники, які на вас напали, чигали, точнісінько як ви передбачили, на мене; а я ж не почув від вас ні слова докору чи нарікання. Звідки стільки поблажливості до людини іншої крові й відмінних релігійних поглядів — я коли й не магометанин, як ви побоювались, то й не порядний християнин, бо вірю не в окремого Бога, а лише у всесвітній розум, часткою якого я безперечно є зі своїм розумом і своєю життєвою силою?

Отець Жозеф відповів зі своїх перин:

— Я радий чути, що як атеїст ти зовсім відірвався від нашої святої церкви, бо краще відірватися від неї, ніж відвернутися, як це роблять гугеноти й лютерани і як це першими зробили ваші кляті гусити, і отруювати її віровчення гнильною отрутою своїх помилок і вигадок; безвірник не єретик, і я можу подати йому руку, не боячись забруднитися. А щодо присутності Божого розуму у твоїй душі, то можу відкритися тобі, що і я відчуваю щось подібне, і це саме відчувають і інші побожні члени нашого ордену, і що розв’язати чи інтуїтивно подолати суперечність між Божою трансцендентністю й іманентністю, інакше кажучи між неминучою дистанцією, якої дотримується Бог від створеного ним світу і його присутність в душі кожного з нас — це найзахопливіша з усіх таємниць, і я щасливий, любий П’єре, що ми розуміємось і в цих тонких питаннях. Але якби й не розумілися, це б нітрохи не шкодило — головне, що ми погоджуємось у політичних поглядах.

Петр здивувався.

— В політичних поглядах? Що ви можете знати про мої політичні погляди?

— Принаймні те, що ти намагаєшся поставити на ноги занепалу, зігнилу Туреччину й нацькувати її на Європу, а це мене страшенно приваблює, — сказав патер Жозеф.

— Не розумію, абсолютно не розумію, чому це вас приваблює, — зауважив Петр.

— Ну то знай, сину мій, — вів далі отець Жозеф, — що вже довгі роки, точніше, від лихої смерті нашого доброго короля Генріха, що сталася сім років тому, я намагаюся воскресити славу своєї старої батьківщини тим, що хочу створити з нічого хрестовий похід проти турків, який, зрозуміло, з повним правом очолила б Франція і цим би запевнила собі місце першої, найсильнішої, найспритнішої, наймогутнішої, найкращої і найсвятішої великої держави світу, якою вона, безумовно, є.

— Подібну оду Франції я нещодавно чув у Стамбулі з уст шевальє де ля Прері, — зауважив Петр.

— Шевальє де ля Прері, — відгукнувся патер Жозеф, — не може висловлюватись інакше, бо він французький дипломат; а я не можу висловлюватись інакше, бо я чернець, а правила ордену зобов’язують мене завжди говорити лише правду. Та правда чи неправда, але Святий Отець, котрий мусить дати своє «placet» [29] на такий хрестовий похід, досі не хотів про нього й чути, бо, мовляв, мав по самі вуха інших клопотів. Лише коли ти, сину мій, зайняв ключову позицію при уряді Османської імперії і почав робити свої, нині вже загальновідомі, пустощі, наприклад, коли наказав кинути до в’язниці папську делегацію…

29

Схвалення, дозвіл (латин.)

— Це були не пустощі, бо делегація справді поводилась непристойно, і це наказав зробити сам падишах, — зауважив Петр.

— Без твоєї ініціативи він би цього не зробив, — сказав патер Жозеф. — Одне слово, після того, як розпочалася твоя кар’єра при султановому дворі, папа на своєму троні почав хвилюватися, а я, пам’ятаючи народну мудрість, яка радить кувати залізо, поки воно тепле, не гаючись вирушив до Рима, щоб розворушити Святого Отця й переконати його, що саме пора влаштувати хрестовий похід, бо нерозсудливим було б чекати, доки тобі, сину мій, пощастить модернізувати турецьке військо, як це вдалося якимось двом англійцям із перською армією. Але нехай йому дідько! Святий Отець прийняв мене дуже весело, і з мого запалу лише сміявся. Ситуація, мовляв, цілковито змінилася, і про хрестовий похід нічого навіть думати, бо запізнілий підбурювач турецької агресивності П’єр Кюкан де Кюкан уже клюнув на перший гачок, що підсунув йому негідник з негідників, і Його святості, наступникові Бога на цій землі, пообіцяли принести в кошику його акуратно відтяту голову; а в Стамбулі тим часом усе повернеться на старе, і Європі нема чого боятися. Отаке сказав мені Святий Отець своєю гарною, хоча й з італійською вимовою, латиною, а для мене, сину мій, це було мов крижаний душ. Але Бог у своїй незбагненній далекоглядності забажав, щоб я наткнувся на тебе, й ми з тобою познайомилися, саме коли я повертався із своєї невдалої подорожі до Рима, і щоб я став свідком того, як недоречно й необачно (точнісінько як і припускав Святий Отець) ти поводишся — так недоречно й необачно, як тільки можна — і так недоречно й необачно, що твої заміри можна було б вважати безглуздими, коли б для тебе не було того виправдання, що ти не знав про пастку. Тепер ти розумієш, що коли мені й залежить на тому, аби папа не отримав твою відтяту голову, то це випливає не з моєї неприязні до нього, отця християнства, і не з приятельської симпатії до тебе, а з причин цілком інших. Так, мені залежить не лише на тому, щоб тебе не вбили набагато швидше, ніж ти дістанешся до столиці, але й на тому, щоб ти виправив свою помилку, зроблену тоді, коли ти покинув Стамбул, лише розпочавши свою справу, і спішно повернувся туди. Вислухай же мене востаннє, мій нерозважливий сину: місто Баланс, де ми перебуваємо, відоме не лише своєю фруктовою торгівлею, не лише освіченістю своїх громадян, свідченням чого є між іншим і назва цього заїзду, і не лише своїм кафедральним собором, відоме воно ще й як важливе перехрестя: звідси йде шлях не лише на Ліон і Париж, а й на Гренобль і Женеву, бастіони кальвінського лжевчення, себто тут ти маєш останню нагоду зробити те, до чого я закликаю тебе від першої хвилини нашого знайомства — втікай, синку, втікай! Ми подолали тільки чверть дороги з Марселя до Парижа, бракувало дрібниці, щоб тебе вже не було серед живих. Можу відкрити тобі, що нехристові, який влаштував тобі пастку, йдеться про значний, ба навіть незмірний маєток.

— Я знаю, — сказав Петр. — Це та сволота Маріо Паккйоне, якому папа наклав арешт на спадок по дядькові. Навигадував мені, а я дурний повірив, що папа охоче поверне йому спадок за умови, що йому вдасться змусити мене випустити з ув’язнення графа та його делегацію. Тепер я знаю, що отець християнства поставив йому трохи іншу умову: принести до папських ніг кошичок із моєю відтятою головою.

— Не кажу ні, — відповів отець Жозеф. — Але якщо це справді так, як ти не безпідставно припускаєш, мій нещасний П’єре, чи не вважаєш ти, що згаданий мерзотник, у якого все поставлено на одну карту, повторить свою спробу? Подай–но мені милостиню один–два золоті, щоб я міг заплатити за постіль і харчування для відновлення сил, а сам, не гаючись ані хвилини, сідай на коня і мчи, мчи туди, де тебе ніхто не переслідуватиме, у Швейцарію, в Італію, а далі морем просто до Туреччини, нічого не соромся і втікай, бо цього разу підміни не буде і мішенню для стріли, випущеної з хащів, будеш справді ти. Я переконаний, що той самий негідник, якого ти на частку секунди побачив перед заїздом у Оранжі, зараз тиняється неподалік від «Яблука Гесперид» і вже зібрав другу ватагу зарізяк, яких він знайде дуже просто, адже коли вони вб’ють тебе, їм не загрожує шибениця. Я довго мандрував, тому не знаю, про що в Луврі цвірінькають горобці на дахах, але вельми добре розуміюся на тамтешніх звичаях, аби помилятися, припускаючи, що твій ворог наперед отримав най–милостивіше «placet» на те, аби тебе вбити.

— Скажіть–но мені, отче, чи це правда, що лжекардинал Гамбаріні є духівником королеви–регентки і має великий вплив на політичні події та рішення? — запитав Петр.

— Передовсім Гамбаріні є не лжекардиналом, а справжнім кардиналом, — мовив отець Жозеф. — І це правда, що королева, жінка нерішуча й непослідовна в своїх учинках, завжди охоче шукала порадників серед своїх італійських земляків.

— Одне слово, це правда, — констатував Петр. — Отож мене поінформували вірно, і для мене це достатній привід, щоб, не дбаючи про ваше застереження, висловлене справді щиро, докінчити свою місію. Таких пасток і небезпек, від яких ви мене остерігаєте, я зазнав за своє життя силу–си–ленну, і з кожної мені щастило вислизнути більш–менш цілим, якщо ж цього разу й не пощастить виплутатись, ну то що вдієш — краще втратити голову, ніж власне обличчя, яке б я втратив, коли б узяв до серця ваші слова й полохливо втік із Франції. Так, моє завдання ускладнюється тим, що Гамбаріні безсумнівно знає про те, що я йду по його душу, а тому вживе всіх можливих заходів, аби перешкодити мені вхопити його за горло і вибити з нього дух, як це нещодавно я робив з пацюками в підземеллі султанського сералю. Як я це реалізую, поки що не знаю. Знаю лише, що реалізую обов’язково.

— Лихо тобі, — сказав отець Жозеф.

— Якби ви краще мене знали, то сказали б: лихо Гамбаріні, — відгукнувся Петр.

— Лихо тобі, — повторив патер Жозеф. — Ти бачиш своє становище спрощено й невірно. Не розумієш, що вскочив між двох вогнів: з одного боку це Паккйоне зі своїми найманими вбивцями, а з другого кардинал Гамбаріні, у розпорядженні якого вся могутність країни. Виключено, що тобі вдасться уникнути цих двох взаємно незалежних згуб, не відмовившись від своїх замірів. Тут ідеться не про втечу, йдеться вже лише про те, хто з обох твоїх ворогів знищить тебе першим, згаданий Паккйоне, чи його Еміненція кардинал. Розкинь розумом, П’єре: брами ще відчинені, їх замкнуть лише за годину. Це остання година, коли твоє життя ще має сяку–таку ціну, остання година твоєї останньої надії. Скористайся з неї.