Перстень Борджія
Шрифт:
Розпочати розмову з незнайомим капуцином — це дійсно було останнє, чого б Петрові хотілося, бо хоча він і був знавцем у багатьох галузях, до того ж у багатьох видатним фахівцем, світ чернечий, монастирський, належність до якого він демонстрував своїм одягом, був йому не лише чужим, але й огидним. Оскільки капуцина, що співав попереду, він не міг обминути, бо місцевість була безлюдна й гола, Петр наддав ходу, аби рішуче обійти його; але коли він так марширував, подумки даремно намагаючись пригадати, як буде по–французькому «слава Ісусу Христу», збираючись на ходу кинути це привітання францисканцеві, чоловік у сутані зупинився і, привітно усміхнувшись устами, прикритими великими брудними вусами, мовив:
— Господь послав мені тебе саме вчасно, добре, що ти поспішив, сину. Тепер заспіваємо на два голоси.
«Грім би тебе побив», — подумав Петр.
— Дякую за запрошення,
— Місто Оранж уже недалечко, а решта дороги мине якнайприємніше, коли ми разом заспіваємо, — вів далі чернець. — У місті легко знайдемо добрих людей, які запропонують нам окраєць хліба і захисток від негоди.
«Хай тобі біс», — подумав Петр, бо ці ченцеві слова нагадали йому, що орден францисканців, точніше, капуцинів, жебрущий і що його члени мусять жити лише з милостині.
— А може, — додав обідраний чернець, — я розповім тобі щось корисне. Та поки заспіваймо. Я починаю, а ти продовжуй перший рядок, коли я співатиму другий, і так без перерви аж до «дін–дан–дон», тоді знову починай це спочатку, ти ж це знаєш, сину?
І він розпочав хрипким баритоном:
— Fr`ere Jacques, fr`ere Jacques…
Коли він закінчив цей рядок, Петр повторив його з тої ж ноти і в тому ж темпі, але у чеській версії:
— Брате Єне, брате Єне…
Бо цієї пісні його колись навчив батьків родич, фратер Августин. Вона співалася як канон, коли співаки, хай їх було двоє, троє або й четверо, співають усі те саме, але роблять паузу в один такт щодо попереднього. Коли Петр починав своє «брате Єне», чернець співав уже другу строфу «Dormez — vous, dormez — vous?», Петр заспівав чеську версію цієї фрази «вже не спи, вже не спи», коли чернець перейшов до третьої строфи «Sonnent les matines, sonnent les matines», якій відповідало чеське «на утреню дзвони дзвонять, на утреню дзвони дзвонять» і яку Петр заспівав, коли чернець закінчив перший куплет канона впевненим «дін–дан–дон, дін–дан–дон». Коли з Петрових уст прозвучала чеська репліка цієї ономатопеї [23] , що нагадувала звук дзвону, себто «бім–бам–бум, бім–бам–бум», чернець уже знову повторював першу строфу «Fr`ere Jacques, fr`ere facques» і так далі аж до кінця, і знову спочатку аж до нескінченності.
23
Звуконаслідування (гр.)
Вони стиха співали й співали, злагоджено прямуючи, і їхній спів — Петрів чеський, ченців французький — переплітався нібито незалежно, а насправді у певній єдності, і втішено линув у густі сутінки, що поглинали обідраний пізньою зимою край.
Петрові спочатку було прикро й соромно, бо мав враження, що ще ніколи в житті він не потрапляв у дурнішу і смішнішу ситуацію, але чим далі йшов він, співаючи, поруч із ченцем, що так само співав, то більше це йому подобалося: за незмірної й цілковитої непевності долі, яка була попереду і назустріч якій він вирушив, керований єдиною, сильною, але невиразною думкою про помсту, цілковита залежність співу, коли він у будь–яку мить знав точно, що пролунає наступної хвилі, здавалася йому втішною і заспокійливою своєю незвичністю. Це звучало мов хвала чи подяка, як оголошення миру і спокою, який обидва подорожні в сутанах приносили, тихо тріумфуючи, до міста Оранж, котре до цієї миті, як усі інші міста на світі, кипіло від брудної людської заздрості. Та коли вони наблизилися до перших будинків перед мурами, чернець несподівано припинив спів і сказав:
— Ну, досить, бо зараз для нас настає блаженство вище й делікатніше, ніж радість зі співу, щастя, яке відчуває людина, звільняючись від самої себе, коли її принижують і плюють на неї.
І постукав п’ястуком у ворота низької, старої і згорбленої садиби, яка своєю важкою масою замикала зі сходу великий фруктовий сад. У кількох вікнах садиби світилося. Озвалося люте гавкання пса.
— Хто там? — проказав у пітьмі стурбований голос, коли капуцин постукав удруге і втретє.
— Двоє стомлених подорожніх просять притулку і шматка хліба, — сказав чернець. А голос відповів:
— Геть, волоцюги, чорти б вас ухопили, заброди, грім би вас побив, гультіпаки, голото вошива, злодюги смердючії Жане, замкни курку, а ви забирайтеся, лайдаки, лише час Божий марнуєте, а ми мусимо вас годувати! Щоб я вас не бачила, нікчеми, дармоїди, бо спущу пса!
— Voil`a! [24] —
сказав чернець, і з його голосу було чути, що він усміхається. — Таке привітання знімає з людської душі тягар докорів сумління від власного марнославства, пихи й самовдоволеності. Кожний ляпас, кожна лайка, кожний стусан, завданий тобі, полегшить на десять років страждання в чистилищі, звичайно, якщо ти стерпиш усе без гніву й жадоби помсти. Ця стріла Божої любові й милосердя, проникши в морок несвідомості, що прикриває нутро самотньої і грішної людської істоти, ошуканої облудою своєї індивідуальності, наповнить її несказанною втіхою й любов’ю.24
Ось, так–то! (фр.)
Петр лише зітхнув і не сказав нічого, навіть бровою не повів, він тримався пристойно і шанобливо, бо не міг не визнати, що ця зустріч із незнайомим капуцином була не фатальною, а зовсім навпаки: тільки–но б він зайшов у найближчий заїзд і замовив собі їжу й питво, кожен би відразу розпізнав, що він лише вдає ченця.
А чернець продовжував споживати те, на його думку, вище й делікатніше блаженство повною чарою, бо куди б він не загримав, куди б не постукав, ніде не отримав приязного запрошення і привітання, отож доки вони з Петром пройшли передмістям аж до мурів, з його посмертного рахунку було списано шістдесят років перебування у чистилищі. І лише коли вони проминули браму і пішли вуличками міста, котре від римських часів, коли ще йменувалося Араузією, славилося своїм знаменитим театром, їм усміхнулося щастя, бо зустріли громадянина, котрий весело озвався до них:
— Гей, побожні брати, чи отці, чи хто ви там, потребуєте шматок хліба і ковток вина для підкріплення сил? Отож знайте, що в мене саме народилася донька, якій я збираюся дати просте й побожне ім’я Марі–Клер, таке ж гарне, як і вона сама, а на відзначення цієї щасливої події запрошую вас до «Ключів святого Петра» на шмат козячого сиру і жейдлик [25] доброго рожевого винця. Не пощастило вам, що в мене народилася дочка, а не син, якого я хотів, щоб він колись успадкував мою фарбарню, найвідомішу в усій околиці, бо якби в мене був народився син, якого б я назвав Маріусом, бо якби він народився, а він же не народився, я б почастував вас не сиром, а жирними ковбасами, і не жейдликом, а глеком рожевого винця. Але вдовольніться сиром, як я вдовольнився дочкою, і ходіть зі мною, доки запрошую.
25
Давня міра об’єму в Чехії (0,39—0,48 л), посудина такої місткості.
Так закінчилася їхня проща в «Ключах святого Петра», старому заїзді, котрий, можливо, як випливало з його назви, пам’ятав часи авіньйонських псевдопап. Звістка про народження Марі–Клер, найкращої з людських дочок, яку приніс у шинок їхній веселий супутник, надихнула і розвеселила завсідників заїзду, дрібних ремісників і службовців, що сиділи за довгим столом посеред зали й потягували з довгих люльок, так що залу наповнював ядучий дим. Ця звістка змусила їх до стількох тостів і жартівливо–урочистих промов, що обом ченцям–жебракам довелося зайняти скромні місця на сходинці біля розпеченого коминка, ніхто не виявив до них більшої і шанобливішої уваги, ніж та, яку виявляють до людей байдужих і просто нужденних: дух побожності й поваги до духовних осіб, яким авіньйонський край славився за давніх часів, очевидно, цілковито зник із цих околиць, відколи папи назавжди повернулись до Рима.
— Я щиро втішений, — сказав отець капуцин, — що нам не довелося зайняти місце біля столу, бо, крім ліжка, знаряддя лінощів і розпусти, стіл я поважаю за найменше з усіх людських досягнень і винаходів, бо саме за столом люди віддаються ненажерливості і грішному гурманству. Так само над столом схиляються вони, читаючи книжки, а обидві ці схильності — поблажливість до забаганок власної плоті і прагнення до марнот книжкової вченості — віддаляють людину від пошуків Правди, котру можна віднайти лише в Богові. Багато років тому мені сподобались англійці, острівний народ, сподобалась їхня тілесна мужність і загартованість, але потім я відвернувся від них з огидою і жахом, бо усвідомив, що вони всі, як один, пропащі і приречені на вічні страждання, сповідаючи хибну віру. Глянь–но, мій сину, англійці за давніх часів, коли ще були добрими й незіпсованими, взагалі не знали стола, що випливає з того, що не мали для нього визначення: слово «тейбл», якого вживають тепер, це гротесково перекручений французький іменник.