Перстень Борджія

— Зараз же підготуйте і спорядіть кінного гінця до Стамбула, — наказав отець Жозеф. — Він має відвезти листа, якого я зараз продиктую.

Префект вийшов, і коли писар приготував папір, чорнило й перо, отець Жозеф, неспокійно ходячи по кімнаті, почав диктувати: —«Його Вельможності панові д’Анкетілеві, послові королівства Франція, Стамбул. Повідомляю Вашу Вельможність, що в Бастілії сьогодні страчено члена державної ради Його Величності султана Турецької імперії, що мав титул Знання Його Величності, який подорожував по Франції інкогніто з таємною місією, безумовно відомою Його Величності султанові і схваленою ним. Вашій Вельможності необхідно якомога швидше поширити звістку про цю гідну жалю подію, з тим щоб викликати в турецьких урядових колах якнайбільшу занепокоєність. Слід підкреслити ту обставину, що страта згаданого сановника сталась без відома судових інстанцій і без вироку, і що розгляд цієї справи обмежився допитом у катівні, при якому ув’язненому не доведено жодної провини».

В цю мить знадвору долинув залп. Отець Жозеф узяв з рук писаря перо й підписався.

У БАСТІЛІЙСЬКІЙ ТРУПАРНІ

Отримавши звістку, що його бажання виконано і згаданий Петр Кукань із Кукані розстріляний, юний кардинал Джованні Гамбаріні сів у свою карету, оздоблену гербом Гамбаріні — срібною ногою в наголіннику між двома зірками на червоному тлі, з гербовим девізом Гамбаріні «Ad summam nobilitatem intenti» [39] — і наказав їхати до Бастілії, бо хотів на власні очі пересвідчитися, що Петр справді вже не живе.

39

Спрямовані до висот вельможності (латин.)

Минула восьма година вечора, небо було чорне й беззоряне, але ніч, що настала, не принесла місту звичного спокою й миру, скоріше навпаки, бо на набережних і вулицях поблизу Лувра було людніше, ніж у білий день, а вологий південний вітер доносив із протилежного берега Сени до вух занепокоєного юного кардинала багатоголосий і невиразний гамір, витворений роздратованим людським мурашником.

Юний кардинал уже досить давно усвідомив, що опозиція французького суспільства проти влади королеви–регентки та її довірених осіб, отже, і проти нього, зростає, тому задля постраху наказав поставити шибениці в різних місцях по всьому Парижу, переважно на перехрестях і головних площах. І зараз його дуже налякало, що на одній із цих шибениць на розі старого Бурбонського палацу, яку освітлював ліхтар на залізному гаку, він побачив самого себе, себто солом’яне опудало, що зображало його, юного кардинала, про що свідчили червоні лахи, які нагадували вбрання священика, й червона шапочка на голові. І ця страхітлива картина, яку юний кардинал споглядав, не вірячи своїм очам, бо досі не міг збагнути і примиритися з думкою, що така безсоромність узагалі можлива, несподівано зникла, так ніби юний кардинал ні з того, ні з сього осліп: хтось жбурнув у шибу карети жменю грязюки, отож вона відразу стала брудною. А люд, серед якого продиралася карета з ненависним знаком ноги в наголіннику, свистав, насмішкувато рохкав, мукав, провішуючи славу королеві й загибель Кончіні та Гамбаріні.

«Це все винен він, — тремтячи від страху, думав юний кардинал Гамбаріні. — Його дешевий жест у катівні, який спровокував короля до промови. Але все це мине, все владнається. Парижани дикіші, ніж ми, італійці, легко шаленіють і збурюються, але вистачить кількох прилюдних страт, і всі заспокояться; я живий, а він мертвий, і це найголовніше».

Тим часом «ляп», — по другій, протилежній шибі карети розтеклася грязюка, і юний кардинал опинився у цілковитій темряві, яка так гнітюче подіяла на його душевний стан, що він не зміг відігнати від себе настирливої думки: «Сьогодні в мене кидають грязюкою, а завтра, хто знає, може, кидатимуть камінням». Тому він полегшено зітхнув, коли під колесами карети лунко заторохтіли нещільно підігнані балки звідного мосту Бастілії і грюкнули, опускаючись, залізні грати. Потім пролунало «Шикуйсь!», і коли юний кардинал вийшов з карети, що зупинилась посеред головного подвір’я, він опинився віч–на–віч із дев’ятьма мушкетерами–кадетами, які, стоячи в бездоганній шерензі, віддавали йому зброєю честь. їхній командир, капітан де Тревіль, підійшов до нього двома широкими pas du soldat і, скинувши капелюха, низько вклонився:

— Ваша Еміненція, я до ваших послуг. Прошу наказувати, — вимовив він голосом, сповненим завзяття й енергії.

— Дякую, скомандуйте своїм людям «вільно», — мовив юний кардинал. — Я хотів би помолитися за спасіння душі молодого чоловіка, котрого, як я довідався, саме розстріляли. Де я можу побачити його тіло?

— У трупарні, ваша Еміненція, — відповів капітан де Тревіль. — Завтра його по–християнському поховають, адже його не стратили як злочинця, а застрелили, як звучить формулювання, при спробі втечі. Дозволю собі провести вашу Еміненцію.

І він підхопив ліхтар, поданий йому одним із кадетів.

— Його застрелили з мушкетів? — запитав юний кардинал, ідучи з капітаном із головного подвір’я до так званого le passage des Morts, проходу Мертвих, вузенької вулички між східною вежею і муром.

— Зовсім ні, ваша Еміненція, з пістолів, — відповів капітан де Тревіль, і юний кардинал, дещо здивувавши його, у відповідь прошепотів:

— А, з пістолів, це мене тішить, дуже тішить.

Він справді втішився, бо мав уражливий шлунок і боявся, що побачить Петрове тіло страшенно знівечене й пошматоване на клапті. Так би, звичайно, й було, якби в нього стріляли з мушкетів.

— А тепер я залишу вашу Еміненцію, — сказав капітан де Тревіль, зупинившись із юним кардиналом біля низьких, оббитих залізними цвяхами воріт, над якими виднів грубо вирізьблений напис:

ВХОДЯТЬ В ОСЕЛЮ ГОСПОДА.

Подаючи ліхтар, капітан зауважив, що рука юного кардинала мокра, мовби він щойно витягнув її з води. Справді, кардинал облився потом з ніг до голови, і при цьому він відчував такий пронизливий холод, що, зціпивши зуби, ледь стримував їхнє цокотіння.

Капітан де Тревіль, відімкнувши великим ключем замок, відчинив стулку воріт, і трупарня війнула їм в обличчя холодним, пліснявим підвальним смородом.

— Я почекаю надворі, доки ваша Еміненція закінчить свої молитви, — сказав капітан де Тревіль.

— Дякую, — прошепотів юний кардинал крізь усе ще зціплені зуби; він знав, коли їх розімкнути, вони відразу зацокотять.

Далі, взявши ліхтар, він невпевнено ввійшов у ворота, а капітан де Тревіль причинив їх за ним.

У трупарні, низькій склепінчастій кімнаті, не було нічого, крім двох рядів лежаків, витесаних з каменю; всі вони були порожні, лише на одному лежав Петр Кукань із Кукані.

— От бачиш, от бачиш, — шепотів юний кардинал, дивлячись у гарне, спокійне Петрове обличчя. Він залюбки сказав би щось глибше й мудріше над тілом свого переможеного давнього приятеля, якого колись любив, яким не переставав захоплюватися і якого ніколи не переставав шанувати, навіть тоді, коли найбільше боявся — він залюбки показав би кількома важливими словами трагізм їхнього розлучення, був би радий просто й по–людському вибачитися за зради, вчинені ним щодо Петра, ввівши їх у розряд вищих і непідвладних людській волі фатальностей, але йому не спадало на думку нічого іншого, крім цього: «От бачиш, от бачиш», так наче він сам не бачив, що Петрові очі заплющені, а потім додав:

— Але нічого не вдієш, від долі не втечеш.

З цими словами він витяг з рукава сутани кинджала, і коли замірився ним — згідно зі своїми словами про долю, — пробити Петрове серце, з жахом помітив, що Петрові очі зовсім не заплющені, а навпаки, широко розплющені й уважно дивляться на нього. І перш ніж юний кардинал устиг заверещати, Петр підніс праву руку і з усією силою стиснув йому горло. Невідомо, що вбило юного кардинала — чи цей страшний потиск, що зламав йому в’язи, чи просто жах.

Від цієї події, коли мушкетери пана капітана де Тревіля вистрілили вбік від Петра Куканя із Кукані, замість того щоб влучити в нього зі своїх пістолів, розпочинається їхня відома, змальована художньою літературою, хоча й не зовсім зрозуміла відданість королю Людовікові XIII, який уже наступного дня взяв владу в свої слабкі руки.

Частина шоста ВЕЛИКИЙ БОГ ПАНТАРАЙ

ДВА ЛИСТИ ОТЦЯ ЖОЗЕФА

Петр слушно розрахував, припускаючи, що його довгу відсутність у Стамбулі, якщо вона не триватиме більше трьох місяців, чи, в крайньому разі, три з половиною місяці, не конче мусять завважити, а якщо все–таки й зауважать, не слід боятися, що з цього виникнуть ускладнення й неприємності; бо якщо у Франції — як нам видається — декому було відомо, що відважний Петр Кукань розпочав авантюрну подорож до Парижа для романтичної помсти, то в Стамбулі ніхто, крім султана, не знав, що перший радник його величності, званий Його Знанням, покинув терен Турецької імперії, себто якщо його тепер не було в Стамбулі, він міг повернутись туди будь–коли; так міркував Петр, вирушаючи в дорогу, і так воно справді й було.