Перстень Борджія

— Та що ви, мадам! — вигукнув Петр. — Опосередковано звинувачую вас? Я звинувачую вас прямо: ви провадите свою політику за порадами своїх улюбленців, колись Кончіні, тепер Гамбаріні, і намагаєтеся перетворити Францію на австрійську й іспанську колонію, щоб папі та Габсбургам уже ніщо не перешкоджало розпочати воєнну кампанію проти протестантської півночі Європи!

У галасі, який здійняло обурене й нажахане панство, вловлювалися слова «браво, браво», якими юний король, широко розплющивши очі й піднявши кулачки, привітав промову розлюченого Петра.

— Пане де Кюкан, — сказала королева–регентка, коли знову запанувала тиша, — вистачило б непомітного поруху моєї руки, щоб вам за це нахабство вирвали язика розпеченими кліщами. Але в моїй країні, себто в країні, де паную я, знаряддя тортур є начиннями не покарання чи помсти, а пошуків правди, а ви ж сказали про себе правди більше ніж досить. Гадаю, ви збожеволіли від страху перед тортурами; інакше я не можу пояснити вашу божевільну промову.

— Я не боюсь ваших тортур, — заявив Петр, — і зараз це доведу.

Зібравши всі свої сили, як робив це досі лише двічі чи тричі в житті, він розірвав ремінь, яким були зв’язані його зап’ястя, і, простягнувши ліву руку до сковороди, набрав повну жменю розпеченого вугілля й повільно почав його кришити, випускаючи шматочки поміж пальцями на кам’яну підлогу катівні. Пани і дами вражено й нажахано загомоніли і піднесли до своїх носів і вуст хустинки, напах–чені парфумами torturon, які перебивають сморід смаженого людського м’яса.

— Пане де Кюкан, ні! Не робіть цього! Ні, не робіть! — скрикнув юний король і, підскочивши до Петра, розімкнув своїми тонкими дитячими пальцями його почорнілу, обпалену долоню. Далі обернувся до своєї матері й до панства за її плечима і схвильовано сказав таке:

— Знайте ж усі, що на світі було лише двоє героїв, Муцій Сцевола, який з усмішкою на обличчі добровільно спалив руку на жертовному вогні, і ось цей П’єр Кюкан де Кюкан, мій приятель. Бо моїм приятелем є кожний, хто є ворогом кардинала Гамбаріні, тієї підлої істоти.

Промовивши це, він дуже почервонів, безумовно жахнувшися сміливості своїх власних слів.

— Негайно сядьте, cip, — мовила королева–регентка. — І попросите його Еміненцію, щоб він вам дав по задкові не на три, а на десять ударів більше.

І поки король похнюплено повертався до свого стільця, королева–регентка вела далі:

— Дякую вам, пане де Кюкан, це все, про що я хотіла дізнатися.

І меткий секретар на її знак покликав швейцарців, які відвели Петра до його цюпи.

ОСТАННЯ ВТІХА

Десь за годину чи трохи більше до Петрової цюпи ввійшов отець Жозеф. Петр привітав його радісно, бо дивний чернець не викликав у нього неприязні, а допит у катівні зовсім вичерпав його сили, отож, крім тілесного болю, він страждав ще й від самотності та суму. Отець Жозеф, як завжди, босий, простоволосий і брудний, був усе ще в сутані, яку отримав від Петра, щоправда, підперезаний товстим мотузком замість старого синього. В руці він тримав круглу білу торбинку, з якої, коли він нею поворухнув, ледь куріло.

— Я потай стежив за твоїм допитом, П’єре, сину мій, і можу сказати, що ти попрацював на славу, — мовив він, розв’язуючи торбинку. — Але спочатку остуди руку цим борошном, яке я приніс, бо не треба, щоб ти до останньої миті страждав більше, ніж це потрібно. А ті кілька хвилин, які лишились тобі в житті, варті цього.

Петр запхнув свою обпечену руку в торбинку з борошном і полегшено зітхнув.

— Мені залишилося лише кілька хвилин жити? — запитав він.

— Так, лише кілька хвилин, — відповів отець Жозеф. — З твого боку це був дуже геройський вчинок. Я сам при всій силі самовладання й самокатування, якому себе піддаю, щоб наблизитись до Бога, далебі, не знаю, чи знайшов би цієї миті у собі досить рішучості простягнути руку до того страхітливого казанка, що дихає самим пеклом.

— Я простягнув до нього лише ліву руку, — сказав Петр усміхаючись. — А як ви знаєте, на лівій руці в мене бракує одного пальця. Отож я попік лише чотири пальці, а не п’ять, як би трапилось на моєму місці з іншою людиною. А коли не так уже давно мені, завдяки химерному поворотові долі, випало голими руками винищувати щурів, якими я гидував, я навчився трощити їх гидкі тіла так, що робив це виключно силою, а не дотиком і чутливістю, і це вміння стало мені в пригоді і сьогодні, коли я надумав розім’яти жменю розпеченого вугілля. У мене страшний опік, рука болить дуже сильно, але я можу рухати пальцями, отож за два–три тижні все буде гаразд.

— За два–три тижні! — скрикнув отець Жозеф. — Чи ж я не сказав, що тобі залишилося жити лише кілька хвилин?

— Справді, я про це забув, — мовив Петр. — Коли мене мають стратити?

— Ще до заходу сонця, — відповів отець Жозеф. — А як тобі відомо, в цю пору року сонце заходить рано. Я прийшов до тебе як офіційна особа, щоб дати тобі останню втіху, але я знаю, ти безбожник, тому тебе, мабуть, не цікавить примирення з Богом; отож поговорімо краще про справи земні, якщо тебе у твоєму безнадійному становищі, коли ти маєш от–от покинути світ цей, узагалі ще щось цікавить.

— Цікавить, — відповів Петр. — Бо я не вважаю своє становище безнадійним і не збираюсь розлучатися з цим світом, на якому мені досі, при всій добрій волі, вдалося зробити так мізерно мало.

— Тим ліпше, сину, — мовив отець Жозеф. — Але, як я сказав, ти попрацював на славу, принаймні сьогодні. Як ти напевно зауважив, її величність жінка дивовижна, хоча й не з тих жіночих створінь, про яких із таким визнанням пишеться у Книзі королів, постійно намагається зміцнювати серед придворних переконання, що її син — неповноцінна істота без розуму й без волі, аби завдяки цьому втриматися при владі необмежений час, і я з жалем мушу визнати, що його величність король танцює під її дудку. Не знаю, яка причина цього, чи їй вдалося зламати його ще малою дитиною, чи він такий удався від народження, але певне одне: він ходить мов тіло без душі і без опору підставляє задок під канчук Гамбаріні, як раніше підставляв під батіг Кончіні. Не скажу, щоб його били жорстоко й до крові, але обставина, що його взагалі б’ють, не йде на користь його престижу як майбутнього володаря Франції. Якось, коли він увійшов до салону і присутні дворяни включно з її величністю королевою–регенткою вклонилися йому, він нібито сказав: «Я був би радий, коли б отримав менше реверансів і менше ударів». А королева–регентка за це наказала відшмагати його два рази, і він навіть не писнув. А це недобре, недобре. Тобі єдиному, П’єре, сину мій, пощастило настільки підбадьорити його, що він спромігся на кілька великодушних слів про винятковий героїзм Муція Сцеволи й Петра Куканя та підлість Гамбаріні — це не була промова, гідна arbiter rhetoricae, яким ти, як я довідався, колись був, але вона звучала по–королівському, і панство, почувши це, нашорошило вуха. Я готовий закластися, що в цей час не лише двір, а й увесь Париж розповідає про героя, який за короля поклав руку на вогонь, і про палку промову володаря, якою молодий король, що досі вважався недоумкуватим, зустрів цей вчинок.

— От бачите, — зауважив Петр. — І за таких обставин я маю облишити всілякі надії?

Отець Жозеф відповів:

— Справді, обставини ці чудові й підбадьорливі, отож не дивно, що ти, П’єре, сину мій, відчуваєш себе зміцненим і втішеним цим усім, та водночас вони й лиховісні, бо королева–регентка розлючена, а його Еміненція кардинал Гамбаріні занепокоєний і внаслідок цього несподіваного повороту збирається без вагань і зволікань відіслати тебе до твоїх предків: якби я не наполіг якнайрішучіше на тому, що дам тобі останню втіху, ти б уже давно лежав у найпохмурішому місці на світі, у трупарні Бастілії. На все воля Божа; все–таки лежати у бастілійській трупарні краще, ніж десь у рові на ліонському шляху, як тобі загрожувало, бо твоя смерть матиме жаданий політичний резонанс, якого б не було, коли б тебе потай убили під голим небом. Так міркував я, сину мій, коли у Балансі наслав на тебе варту, аби вона схопила тебе, і викликав із Парижа ескорт, щоб безпечно переправити тебе до Бастілії.

— То це були ви? — вигукнув Петр. — Я сподівався цього, але все–таки не хотілось вірити в таку підступність.

Патер Жозеф здивувався.

— Підступність? Чи ж не переконував я тебе наполегливо й невпинно, щоб ти втікав, бо у Франції тебе чекає неминуча смерть? А коли ти відмовився і обрав смерть, то хіба підступним з мого боку було те, що я хотів надати твоїй смерті справжнього блиску й ваги? Ти не міг уникнути найманців Маріо Паккйоне; сам бачив, що він безперестанку нападав на тебе, навіть коли ти подорожував у супроводі озброєного загону мушкетерів. Ну, а тепер ти в Парижі, до якого б без мого втручання не потрапив. Вір мені, П’єре, сину мій, що навіть коли я вважав твою загибель неминучою, я все–таки до останньої хвилини намагався, скориставшись усією силою свого впливу, вберегти тебе. Але Гамбаріні, якщо вже ти потрапив у його лабети, не випустить тебе, королева–регентка повністю підкорюєть–ся його волі, а ти сьогоднішнім своїм геройством, як я вже казав, прискорив свій кінець. Єдине, чого мені вдалося добитися, це те, що ти загинеш не від руки ката, тебе не повісять і не відрубають голову, а розстріляють, як звучить у формулюванні, при спробі втекти. Сподіваюся, тебе втішить і підбадьорить ця новина.