Перстень Борджія

Петр запевнив отця Жозефа, що ця новина справді втішила й підбадьорила його.

— Але найбільшою втіхою, — вів далі отець Жозеф, — тобі може служити думка, що ти жив недаремно.

— Я жив недаремно? — здивувався Петр. — Поясніть це мені, отче. Бо, навпаки, свідомість того, що все, що я будь–коли розпочинав і будь–коли здійснював у житті, було марне, доводить мене до відчаю.

— Ти, мій щасливий сину, подбав про славу Франції, — сказав отець Жозеф. — Передусім тим, що коли молодий король наважиться діяти, чого очікує від нього весь народ, і вирве владу з рук своєї властолюбної матері та її улюбленців, у цьому буде частка й твоїх старань. Але я маю На думці ще й інше, може, й важливіше. Наскільки я знаю, турецький султан ставиться до тебе з великою любов’ю і пошаною, отож цілком імовірно, що він вельми лютуватиме, довідавшись про твою смерть, і не виключено, що здійснить, відповідно до свого дикого мусульманського темпераменту, якусь насильницьку дію, яка остаточно підштовхне Святого Отця проголосити хрестовий похід проти турків, який, зрозуміло, очолить Франція. Коли так трапиться, П’єре, твоє ім’я стане безсмертним і завжди згадуватиметься з пошаною. Ця чудова можливість спала мені на думку вже тоді, у Балансі, коли я наказав тебе схопити, і це я мав на увазі, коли казав про політичний резонанс, який матиме твоя смерть, коли тебе стратять належно, хоча й без суду. Я молитимусь і проситиму Бога всемогутнього, щоб він дозволив подіям розгортатися так і не інакше, і щоб твоя справа, яку ти нерозважно припинив і покинув, не занепала, а навпаки, сама й без твоєї участі досягла своєї мети й жаданої кульмінації. Зараз, коли твоя душа, сину, я сподіваюся, заспокоїлась і звільнилася завдяки цій надії, ми можемо заспівати, як співали дорогою до міста Оранж, і таким чином приємно провести час до твоєї страти. Увага, я починаю.

І отець Жозеф заспівав своїм поганеньким баритоном:

— Fr`ere Jacques, fr`ere Jacques…

Коли Петр, замість підхопити його спів, пригнічено мовчав, чернець напівздивовано запитав:

— Ну?

— Мені не хочеться співати, — відказав Петр. — Краще поговорімо.

— Засудженим на смерть не можна відмовляти в їхньому останньому бажанні, — мовив отець Жозеф. — Гаразд, поговорімо, якщо ти наполягаєш. Але про що? Тобі не все ясно?

— Не все, — відповів Петр. — Бо я хотів не розв’язати хрестову війну, а навпаки, встановити мир.

— Мир? — обурився отець Жозеф. — Навіщо? Чи ж люди заслуговують миру? Чи ж ти не знаєш, як вони поводяться, не бачиш, що вони чинять, що хочеш за їх паскудства винагородити їх миром? Господь сказав: «Не прийшов я встановлювати мир, але меч», — так він висловився, так дав зрозуміти, що схвалює, коли людина воює проти людини. І ти хотів протиставитися цьому? А що було б зі славою Франції, якби твій безбожний замір врешті здійснився і якби справді запанував вічний мир?

— Мене хвилює не слава Франції, — сказав Петр. — Мене хвилює спасіння людства.

— Але ж Христос уже спас людство своєю святою кров’ю! — вигукнув отець Жозеф. — А оскільки й дотепер не всі народи світу визнають факт цього спасіння, їх конче треба переконати в цьому Христовим мечем: це ясно, розумію і неспростовно, і ти, сину мій, нічого не вдієш. Твої останні дії суперечать твоїм словам, бо їх аж ніяк не назвеш мирними й сповненими милосердя. За твою прогулянку Францією, що ти здійснив з метою вбивства одного високого церковного сановника, досі заплатило життям десятеро, у тому числі дві жінки і восьмеро чоловіків, одного з яких я мусив убити своєю власною рукою. А твоя турецька політика, твоя спішна закупівля зброї й запрошення європейських військових інструкторів до Стамбула так само дивно узгоджуються з твоїми теревенями про мир. Ой, мовчи, я знаю, шо ти відповіси «si vis pacem, para bellum», «якщо хочеш миру, готуйся до війни», і що ти хотів тримати в напрузі неспокійну Європу. Ну, що ж, напруживши фантазію, уявімо: завдяки твоїм зусиллям світ дійсно закисне у якомусь химерному стані спокою, безупинної підозри й недовіри, коли, скажімо, католицький Габсбург боїться вирушити на протестантського шведа, очікуючи, що турок укусить його за сідницю, чого, звичайно, турок не вчинить, бо озброєний до зубів Габсбург може з’єднатися зі шведом і врізати любому туркові межи очі, і коли Святий Отець не поспішає оголошувати проти турків хрестовий похід, цього разу вже не тому, що має по горло інших клопотів, а просто тому, що боїться турецької зброї і турецьких сил, оновлених завдяки твоїм старанням. Гаразд. І що далі?

— Тоді, — сказав Петр, — настане відповідний час, щоб провістити людству, об’єднаному загальним почуттям непевного очікування майбутніх подій, свою місію розуму, правди і справедливості. «Ви самі пересвідчилися, — скажу я всім, — що зовсім не потрібно вічно тонути (за словами пісні, яку ви, отче, колись наспівували) в морі крові; облиште свою зброю і врешті остаточно перекуйте свої мечі на плуги, бо всі ваші незгоди, чвари й заздрості породжені незнанням, глупотою і забобонами, що вміло підтримувалися протягом століть. Правда не переможе, якщо той, хто її обстоює, уб’є того, хто їй опирається. У цьому випадку ви впадете в обійми один одного, бо обидва не масте слушності. Правда не в ученні Христовому, чи Магометово–му, чи Лютеровому, чи Кальвіновому — правда цілком деінде, вона проста, доступна всім і неспростовна — правда це те, що є сонце, й повітря, й вода, і що земля чекає, аби ми її упорали, а все інше — безглуздя, забобон, брехня і злочинна вигадка».

— П’єре, сину мій, — сказав отець Жозеф, — я вітаю твою наївну простодушність, з якої тішаться янгольські хори, отож тебе і при твоїй безбожності вони напевне приймуть до себе: я переконаний, що ти досягнеш спасіння скоріше, ніж будь–який єпископ чи кардинал, які вміють розмовляти вельми вчено й добре знають теологію та канонічне право. Твій запал щирий, шляхетний і похвальний, але коли станеться так, що він зможе вільно виявитися, цей запал завдасть більше шкоди, ніж будь–яка з тих, як ти висловився, злочинних вигадок, проти яких ти обурюєшся. Далебі, я далекий від того, щоб хвалити твій намір лікувати релігійні суперечки, які потрясають людський світ, витворенням нової релігії розуму; це, сину мій, заміна чорта дияволом. Те, що сонце світить, що вода мокра, а земля плодюча, не правда, а природна дійсність, а якщо й правда, то в ній не більше сили, ніж у парі, цій підлій стихії, здатній хіба що підняти покришку каструлі; з такою правдою, сину мій, можеш іти під три чорти. Зараз я не хочу говорити про правду Божу; в цю хвилину я не слуга Божий, а людина, що цілком поринула в справи цього світу. Ти хочеш знати, що таке правда? Правда це те, що каже її величність королева–регентка і її довірена особа кардинал Гамбаріні. Правдою буде те, що казатиме його величність Людовік XIII, коли все–таки візьме владу у свої руки. Правдою є те, що каже, одначе, в межах свого впливу, князь Роган. Правдою є те, що каже Його святість. Одне слово, правдою є те, що кажуть багаті й сильні; неправдою ж те, що кажуть їхні супротивники. Чим більше сили й чим більше багатства, тим більше правди. Це означає, що в людському світі не одна правда, а тисячі правд, суперечних між собою і взаємно заздрісних. Ти, сину мій, у своїй наївності гадаєш, що світ ділиться на добро і зло, на чесне й нечесне, справедливе й несправедливе. Аж ніяк, світ ділиться на багатих і бідних, сильних і безсилих; і ця дійсність так само реальна, як реальна ріка Сена, що тече крізь це місто, і море, до якого вона впадає— дійсність, кажу я, а зовсім не вигадка, як кажеш ти, що, мовляв, чекає на твою місію правди й миру, аби перетворитись на ніщо. Людське суспільство — це страшенне сплетіння залежностей, привілеїв, прав, обов’язків, законів, звичаїв і станових перепон, століттями будоване з зажерливості, дурості, егоїзму, боягузтва, пихи, жорстокості, тупості і не знаю ще скількох інших протилежних і всуціль поганих людських властивостей. Із цим паскудним, але відповідним для своїх цілей і живучим спадком минулих століть не можна зробити нічого іншого, ніж узяти до відома й або обернутись до нього спиною і шукати спасіння та втіху в Богові, що роблю я, коли залишаюсь у спокої і самотності, або посприяти справі і дбати про збільшення слави Франції, безперечно, найкращої з усіх країн цього світу, заселеного людьми; і це, як не дивно, я роблю також.

— Ви, — мовив Петр, — піднесли над світом так звану Божу правду, зробивши її незбагненною, щоб краще можна було зіпхнути звичайну людську правду в багно. По суті ви не сказали мені нічого нового; я не настільки наївний, аби не знати, що істинна правда беззуба і нічого не варта, коли не спирається на силу. Двічі я був домігся могутності і двічі починав здійснювати свої заміри, спочатку як герцог Страмби, потім як граф ді Монте К’яра, володіючи необмеженими фінансовими засобами завдяки Філософському каменю, якого винайшов мій батько–алхімік, і двічі я зазнав краху, переможений злістю й глупотою тих, які мене нерозуміли чи не хотіли зрозуміти, і найпідлішого з них — Гамбаріні. При третій спробі я зміг стати на чолі Турецької імперії і не покину цього місця, не розрахувавшись з Гамбаріні.

— Нещасний мій сину П’єре, — сказав отець Жозеф, — чи ти не бачиш, як сонце неухильно сідає?

Петр струснув головою, міцно стиснув зуби, аж жовна виступили на його сухорлявому обличчі, й вів далі, мов у маячні:

— Не знаю й не визнаю, отче Жозефе, бінарність вашої правди, транцедентної і земної, бо правда завжди лише одна, і ця правда, окрилена засобами, які додасть їй людина доброї волі, що домоглася чільного становища, здатна творити дива. Ви слушно сказали про складність людської суспільної машинерії; але саме тому, що вона така складна, виправляти її слід прямолінійно і просто. Відібрати багатство у багатих, ліквідувати кріпацтво, зламати силу сильних, спалити кодекси законів, прихильних до сильних і безжальних до слабких, відчинити в’язниці, знищити кордони між державами, замкнути церкви й монастирі: такі перші кроки, які я хочу зробити, коли настане відповідний час.

— Ти забув іще один важливий крок, П’єре, сину мій, — мовив отець Жозеф. — Будівництво величезного ешафоту, на який ти посилав би тих, кому б не подобалися твої реформи, передовсім королів і королев. Далі. Тобі слід було б замовити конструкторам гільйотину, бо забракне катів на таку величезну роботу. Але той відповідний час іще не настав — натомість настав час зовсім інший.

Річ у тім, що в коридорі залунали солдатські кроки.

— Вибач мені, П’єре, сину мій, що в запалі дискусії я запропонував тобі досить сумнівну втіху, — сказав отець Жозеф. — Зрештою, я радий, що не зміг тебе переконати.

— Я, навпаки, шкодую, що вам не вдалося мене переконати, отче, — відповів Петр. — Бо якщо мене справді мають стратити, що мені починає видаватись досить правдоподібним, мені вмиралось би набагато легше, якби був повірив і визнав, що я просто легкодухий безумець і йолоп, і тому мені не варто надалі обтяжувати світ своєю присутністю. Але я в це не повірив.

Кроки вояків ураз стихли перед Петровою розкішною цюпою, далі зарипів засув і ввійшов каштелян.

— Ну, пане де Кюкан, пора, — мовив він.

— Чи бажаєш ти, сину мій, аби я тебе супроводив? — запитав патер Жозеф. І коли дуже блідий Петр лише мовчки покрутив голиною, чернець на мить поклав руку на його плече і, проминувши шерегу вояків, що стояла в коридорі перед цюпою, поспішив геть.

Голосно тупаючи босими ногами по гладкій кам’яній підлозі, він збіг на нижній поверх, де була канцелярія королівського префекта. Коли чернець увійшов, префект, що сидів за своїм столом, посмоктуючи люльку, схопився і став струнко.

— Велебний отце, я до ваших послуг, — сказав він.