Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма

Наконец, Шептицкого торжественно встретили в Вене. Через несколько дней его пригласил к себе император Карл I и наградил Большим крестом ордена Леопольда с военным отличием. Но на этом торжества не закончились. По дороге из Вены во Львов всем приходским священникам и местным светским властям было приказано прибывать на станции, которые будет проезжать митрополит, для того чтобы отдать ему соответствующие почести. С наибольшей помпой Шептицкого встречали во Львове, где для этого были соданы соответствующие комитеты, печатались газеты, провозглашались проповеди. На церемонию встречи Шептицкого монарх прислал своего личного представителя Вильгельма Габсбурга, известного впоследствии под опереточным именем Василя Вышиваного, «кандидата на украинский трон».

В львовской газете «Дело» о приезде митрополита сообщалось так: «Тепер приїздить він до Львова на свій престол. Тут чекає на нього не лише величава привітна маніфестація, підготовлена заходами закладеного з цією метою комітету, але також нове найвище визнання: при в’їзді в митрополичу столицю має його повітати від імені монарха член династії — архікнязь Вільгельм. Очевидячки, що найвище визнання для митрополита Шептицького є рівночасно визнання для українського народу Габсбурзької монархії, заповіддю його ліпшої будучини під скіпетром Карла І».

Доклад Шептицкого о ситуации в России и Украине вызвал сенсацию в Ватикане. Выполняя приказ Бенедикта XV, конгрегация по чрезвычайным церковным делам анализировала положение церкви в Российской империи с политической точки зрения, конгрегация по пропаганде веры разрабатывала планы обращения россиян и украинцев в католицизм; консисторская конгрегация, своего рода отдел кадров Ватикана, готовила кандидатов для «апостолизации» территорий Российской империи.

Но тут 25 октября (7 ноября) 1917 года Временное правительство было свергнуто. Государственная власть в России перешла в руки Совета рабочих, солдатских и крестьянских депутатов.

Тогда Габсбургская империя сосредоточила свое внимание на Украине. Вена с воодушевлением восприняла подписание Центральной Радой сепаратного мира с кайзеровской Германией. Об этом свидетельствует письмо Карла I главе делегации Австро-Венгрии на переговорах — графу Чернину: «Глубоко взволнован и обрадован известием о подписании мира с Украиной, выражаю вам от всего сердца свою благодарность за целенаправленный и успешный труд».

Через несколько недель владыка уже выступал в австрийском парламенте, где уверял всех, что «украинцы смогут лучше всего обеспечить свое национальное развитие только под крыльями Габсбургской империи».

Митрополит Шептицкий считал, что даже после того, как немцы «трагически» оставили земли Украины, еще не все утеряно. Гетмана сместили, но власть попала в руки «національних елементів». «Важливо те, — писал митрополит Шептицкий, — що уряд Директорії не залишився осторонь і церковної справи. 1 січня 1919 року цей уряд оголосив закон про автокефалію української православної церкви, наслідки якого матимуть для нас велике значення. Закон про автокефалію кладе край згубному впливові на Україні з боку російського православ’я. Але виняткове значення для нас має таке питання: за нашою порадою український уряд Директорії вирішив порушити клопотання перед апостольським престолом про встановлення дипломатичних стосунків…»

Докладывал Шептицкий папе римскому и об «Акте злуки». «Керуючись інтересами святої нашої церкви, — сообщал папе Шептицкий, — я дав благословення і на оголошення акту про з’єднання України, хоч і вважав це з’єднання передчасним. Треба було вичекати, поки на Україні буде повністю зліквідована загроза більшовизму і зміцніє влада здорових українських національних сил… У справі створення української державності поки що не доводиться жалкувати за жодним кроком, що я зробив у вихорі подій, може, і не завжди обережно, але завжди з єдиною метою сприяти поступуванню нашої святої церкви. Про це свідчить таке виняткової ваги секретне повідомлення з Києва, щойно мною одержане: «Скоро, скоро на Україні восторжествує унія. Українські державні провідники, прагнучи відгородити Україну від згубного впливу Москви, обмірковують питання про введення унії урядовим порядком згори, шляхом створення українського патріархату. На патріарха всієї України буде покликано вашу екселенцію… (то есть Шептицкого — М. Б.)»

Директория во главе с Винниченко и Петлюрой поспешила установить с Ватиканом дипломатические отношения. Послом от Директории в папскую столицу поехал друг митрополита, магнат граф Михаил Тышкевич, представитель высших кругов польской аристократии.

Владыка не ошибся, докладывая о готовности дорвавшихся до власти националистов ввести унию и назначить самого Шептицкого «патриархом всея Украины». Это подтверждает и рассказ бывшего премьер-министра Директории Владимира Чеховского:

«У Директорії і в її уряді не було розбіжностей у тому, як розв’язати церковну проблему на Україні. Всі сходились на тому, що нам необхідно зробити церкву автокефальною. Проте в цьому питанні ми натрапили на великий спротив православних епіскопів України. В 1918 році собор епіскопів України категорично висловився проти автокефалії української православної церкви, заявивши про свою вірність новообраному всеросійському патріархові. З огляду на це уряд Директорії вирішив ввести автокефалію державним законом. Державний акт про автокефалію ми оголосили в Києві 1 січня 1919 року, зазначивши, що українська автокефальна церква з її духовною ієрархією ні в якій залежності від патріарха всея Русі не стоїть. Але православні епіскопи України ігнорували державний акт про автокефалію. В зв’язку з цим в урядових колах Директорії у декого виникла ідея створення українського патріархату з покликанням на патріарха львівського митрополита Шептицького. Розуміється, по суті мова йшла про введення унії, але слово унія якось випадало у тих, хто обстоював ідею створення українського патріархату на чолі з Шептицьким. А обстоювали цю ідею наші брати галичани — урядові представники ЗУНР, яких з часу договору у Фастові понаїздило в Київ багато. Особливо відзначався в цьому галицький діяч Лонгин Цегельський, який після з’єднання ЗУНР з УНР увійшов в уряд Директорії як заступник міністра закордонних справ… Ідеєю створення українського патріархату на чолі з Шептицьким, тобто введенням унії, були захоплені і Петлюра, і Винниченко, які вбачали в цьому найкращий засіб позбутися впливу «чорносотенного російського православного духовенства».

Именно «галицький діяч» Лонгин Цегельский, который работал в созданном австрийской разведкой «Союзе освобождения Украины», уже в качестве заместителя министра иностранных дел Директории настойчиво рекомендовал направить послом в Ватикан друга Шептицкого, Тышкевича, что и было исполнено.

Почти через 20 лет в своем панегирике Шептицкому, изданном в 1937 году в Филадельфии, Цегельский сделал ценное признание: «Українські державні провідники думали над введенням унії згори, з уряду, по всій Україні та над покликанням митрополита Андрія на патріарха всієї України. Унією вони думали раз і назавжди відгородити Україну від Москви й азійства, наблизити її до Заходу і до його культури».

Цегельский приводит запись своего разговора с главой Директории, Винниченко, от 19 декабря 1918 года. Вот отрывок из этого диалога:

«— А що ви сказали б на те, якби ми забрали Шептицького до Києва на митрополита всієї України?

— Шептицький на православного митрополита не піде, — відказав я.

— На якого там православного!.. Очевидно, що на уніатського. Православ’я скасуємо. Це ж воно нас завело під царя східного, православного, то воно проводило обмосковлення України. Православ’я завжди буде гравітувати до Москви. Ваша унія добра для відрізнення і від Польщі, і від Москви. Уніат із природи стає українцем. Скличемо синод єпіскопів, архімандритів та представників мирян з України і порадимо їм прийняти унію, а Шептицького поставимо на чоло. Ще й порозуміємося з Римом, щоб його зробив патріархом України. Чи не добре це звучить?.. Ви думаєте — я жартую?..

У душі я радів цьому планові,— продолжает Цегельский, — та все-таки висловив побоювання щодо труднощів із православним духовенством та з протиуніатським наставленням, створеним і культивованим Москвою.

— Єрунда! — гарячився Винниченко. — Це — революція, і все старе ломиться. А хто незгідний, нехай посміє… Заарештуємо яких два-три десятки заїлих старозаконників, збавимо парафії і хліба цього чи того, то решта присяде. А український сантимент доконає решти. Відгородимо Україну муром унії від Москви раз назавжди».

Комментарии, как говорится, здесь излишни. Увы, сегодня слышим призывы, словно под копирку списанные с речей бездарных демагогов, 90 лет назад ввергнувших Украину в братоубийственную рознь.

Глава 3. Между мировыми войнами

«Гетман Украины в изгнании»

После бегства в Германию в декабре 1918 года Павел Скоропадский получил аккредитацию, как «гетман Украины в изгнании». Ему была назначена ежегодная пенсия в размере 10 тысяч марок и предоставлена роскошная вилла в центре Берлина, получившая название резиденции экс-гетмана Украины. Вокруг Скоропадского группировались бывшие члены Украинской хлеборобско-демократической партии (УХДП). Правда, политические собрания приносили экс-гетману мало пользы, а еще меньше дивидендов. И он стал сотрудничать с немецкой разведкой, имевшей интересы не только на Украине, но и в украинской диаспоре — прежде всего, в Великобритании, Польше, США и Канаде.