Пiд тихими вербами

I. ГАЇНКА

Гаїнка гнiвалася:

–  Поганий, поганий, поганий,- казала, одвертаючись од Зiнька.- I не кажи, що гарний,- ти поганий!

–  Я й не кажу, що я гарний,- усмiхаючись, одпо-вiдав Зiнько, лежачи в своєму садку пiд гiллястим дубом та дивлячись на делiкатнi риси чепурного жiнчиного обличчя, на її тонкий, мов дитячий, стан. Вона сидiла на травi бiля його, повернувшися боком, надимала губки, випинаючи їх наперед, i через те її обличчя здавалося Зiньковi таким чудним, що вiн зареготався.

–  Чого ти смiєшся?

– швидко повернулася вона до його.- Ну, скажи, чого ти смiєшся?

–  Того, що ти сердишся.

–  А, дак так!.. Дак так!..- скрикнула.- Я серджуся, я гнiваюсь, а вiн смiється, а йому смiшки! Ну, дак я ж пiду вiд тебе, пiду!

I вже була схопилася, щоб бiгти, та зараз же i спинилася:

–  Злий!.. Недобрий!.. Глузує!.. От я ж тобi дам!.. От я ж тебе… битиму!..

Кинулась до його, вхопила за плечi та й почала з усiєї сили трусити i товкти його своїми маленькими рученятами.

–  От тобi!.. От тобi!.. Щоб не глузував!.. Щоб не смiявся!..

А вiн реготав iще гiрше, вхопив її дужою рукою за стан i пригорнув на груди та й почав цiлувати в очi, в щоки, в уста.

–  Геть! геть!.. капосний!.. Не хочу!.. Не займай!.. Вона вiдбивалась, не давалася, але згодом затихла, заплющивши очi, знеможена його поцiлунками, аж поки враз вихопилась iз рук, одбiгла трохи, стала i подивилась на його: чи не гнатиметься за нею. Вiн не гнався.

Вернулась, сiла бiля його на траву, а вiн, лежучи, зiперся на лiкоть i дивився, як вона ховала пальчиками пiд очiпок неслухняне русяве волосся, що оточало вже все її рожеве личко.

–  Ат, це менi волосся!..

–  Ну, i чого ж ти на мене сердишся?
– спитав Зiнько.

Вона почала докоряти:

–  Бач, примиляєшся, а сам який зробився? Мало коли й дома сидиш - як те перекотиполе, все гуляєш. Я за тобою й дух роню, а ти за мене забуваєш.

–  Дурненьке моє! Як же я за тебе забуваю?

–  А так, що то було як вечiр, як недiля, як свято, то ми все вдвох, як орiшки-близнята,- або говоримо, або читаємо, або спiваємо… А тепер!..

–  А тепер?

–  А тепер ти i ввечерi, i в свято або сам ходиш то до Васюти, то до Грицька, то до себе наведеш їх повну хату!

–  I яка ж то й повна хата, як двоє або троє! А хiба ти їх не любиш?

–  Чому? Васюта такий гарний, добрий… та чудний-чудний!

–  Ну, от бачиш! А Карпо?

–  От, Карпо твiй!.. Катря гарна, а Карпо твiй як почне вичитувати, мов з книжки: "Пам'ятай, жено, i встаючи й лягаючи, i за стiл сiдаючи, що грiх тебе вловлює, i во уста вступає, i з уст виступає, i до носа приступає!.." Ха-ха-ха!..

Вона так чудно вдавала Карпа з його навчальним голосом, що й Зiнько засмiявся:

–  Що ти вигадуєш?! Коли ж таки Карпо казав на Катрю - жено?

–  От же казав,- я сама чула… А ми з Катрею як зарегочемось!.. А вiн розсердився та грюк дверима, та з хати!..

–  Ну, а Грицько який тобi?

–  Я Ївги не люблю!
– вiдрубала Гаїнка швидко.

–  Дак я тебе не про Ївгу, а про Грицька.

–  А Грицько… Грицька… менi його жалко… Та вони всi гарнi, а тiльки я не люблю, що через їх та нiколи й поговорити з тобою, мов у жнива!..

–  Не з-так то вже й нiколи,- засмiявся Зiнько.- Хоч воно, може, трохи й правда, бо останнiми часами було стiльки клопоту: то з товаришами треба було радитися, то в город їздити, то ще що…

–  От бач! От бач!.. А я все сама, як вербиченька в полi.

–  Та ти ж iз матiр'ю… I добре ж знаєш, що я не з примхiв те роблю, а задля громадської справи так треба…

–  Задля громадської справи…- почала була щось непевне Гаїнка, але Зiнько перепинив її, кажучи своє далi:

–  А ти ж у мене розумна, ти ж не така, як iншi жiнки, що їм байдуже, що там поза хатою робиться; ти розумiєш, що кожному громадяниновi треба за добро громадське дбати.

В гарненькiй голiвцi Гаїнчинiй оця штука - громадське добро - була якась занадто невиразна - от як туман: бiлiє, а пiдiйдеш ближче - нiчого нема, розвiявся, чи що. Але що Зiнько її хвалив (вона так любить, як вiн її хвалить), то й вона подобрiшала задля того премудрого туману, задля громадського добра i зараз же знову сiла бiля самiсiнького Зiнька, взяла його голову i положила собi на колiна. Сама ж споважнiла й промовила:

–  Воно звiсно, як громадська справа, то треба… Тiльки знаєш, Зiнечку, якби так, щоб громадському добровi манюпусiнька часиночка, як нiч у жнива, а нам удвох - велика, як день улiтку.

Зiнько засмiявся:

–  Моя ясочко! От упораємось якось iз тiєю землею, то й буде все гаразд. Моя ти щебетушечко!

Вона голосно засмiялась i засипала йому все обличчя й голову дощем квiток, тiльки що нарваних унизу на левадi.

–  А сьогоднi ж ти недовго будеш у Грицька?
– спиталася.

–  Нi, недовго.

–  Гляди ж! Не сиди до пiвночi! У! Я через тебе тiльки квiтки мої порозсипала! Бачиш, от братик та сестриця: це брат iз.сестрою побралися… Боже ж, грiх який! А тодi як розпиталися, хто вони!.. Дак брат i каже:

Ходiм, сестро, горою,

Розсiємось травою:

Ой ти будеш синiй цвiт,

А я буду жовтий цвiт…

Будуть дiвки квiти рвать,

Нас з тобою споминать…

Оце я кажу, а може, вони чують мене!..

–  Хiба ж квiтки чують?
– спитав, смiючися, Зiнько.- Адже вони неживi.

–  Атож, неживi!.. А чого ж то, як садовина не родить, то на святий вечiр дiдусь беруть сокиру та й iдуть до грушi або до яблунi, та й нахваляються, що рубатимуть: "Як не родитимеш, то зрубаю i в пiч уметаю, а попiл на вiтер порозпускаю!" Дак воно злякається та й родить.

–  Та це байка! От заговори зараз до цього дуба, то нiчого не розбере.

–  А,_ може ж, i розбере! Береза хвалилася своєю корою та й каже дубовi: "Давай мiнятися!" А дуб каже: "Не хочу - мене тiльки кора в свiтi й держить".

–  Дак вони ще й розмовляють?

–  А то нi? Воно все говорить промiж себе. Один чоловiк та знав розбирати i звiрячий, i пташиний, i травиний, i всякий голос… дак, було, йде, а вони, зiлля, промiж себе розмовляють. Я,- каже одно,- вiд того. А те: а я вiд того… я вiд голови… я вiд любощiв… Так i розмовляють… Найбiльше вночi… Зiллечко до зiллечка прихиляється, зiллечко до зiллечка озивається… I-i! Аж дивно й страшно, як подумаєш!

Вона аж iздригнулася.

–  Чого ж тобi страшно?