Пiд тихими вербами
Шрифт:
– Воно не страшно… а так… як от на Великдень усi люди i батюшка перед церквою стоять, перед дверима зачиненими, та: Христос воскрес! А воно вiдтiля, як з того свiту: воiстину воскрес!.. Та й одчиниться!.. Ой!.. I дивно, i страшно, й весело!.. Усяка травинка на свiтi жива… От ходиш так, думаєш,- воно так собi, як камiнь, аж воно - живе, i чує, i розбирає… I земля чує, i трава чує, i дерево чує… А ми не чуємо їх… Може, й вони мене не чують, тiльки себе… I я серед їх, як травинка, манюсiнька травинка…
Вона заплющила очi i знову здригнулася:
– Ух!..
– Чого ти?
– Менi вже здалось, що я травинка.
– Серденько моє, це все казки. Воно не так на свiтi, як ти думаєш.- I Зiнько почав їй розказувати, що вiн у книзi читав про те,
– Зiньку, скажи, чого це так: iнодi нiчого не заспiваєш, а iнодi саме складається?
– Що складається?
– Пiсня… От, кажуть, на морi е такi морськi панни - спiвають так гарно… повипливають на хвилi - самi гарнi-прегарнi - та як заспiвають, то й море стихає… слухає… А люди ходять понад берегами та дослухаються тих пiсень, та й собi переймають… З того й пiснi, кажуть, на свiтi… А от я тих дiвчат морських i не чула, а пiснi складаються…
– Та як же то?
– Та… от… Ну, от дивишся на щось… або от згадуєш щось, а воно одно до одного й тулиться… i спiвається…
Вона заплющила очi й почала стиха спiвати:
Oй билиночка до билиночки прихилялась,
А до милого та милесенька пригорталась.
Травка хилиться та синенькими квiтоньками,
Мила дивиться та ясненькими оченьками.
Удвох будемо, он билинонько, процвiтати…
Удвох будемо, ой милесенький, пробувати!..
– От ба: це про тебе та про мене пiсня!..
– Дак ти ще й пiснi складаєш?
– Хiба я її складала? Воно саме… От так почне, почне тулитися… нижеться, як разок намиста… а тодi щось i вийде…
Зiньковi сподобалось це. Вiн почав прохати Гаїнку, щоб iще щось заспiвала. Але вона схопилася з мiсця i замахала руками:
– Нi, нi! Не хочу!.. То так, як саме набiжить…
– Гаїнко! Гаїнко!
– почувся голос у садку.- Де ти?
– Мати кличуть,промовила Гаїнка й побiгла до хати.
Зiнько зостався сам. Була недiля, i вiн одпочивав. Лежав нерухомо й дивився поперед себе. Його хата й садок були на горi, i звiдси видко було йому за малим не все село. Бiленькi хатки з темними й жовтими солом'яними покрiвлями визирали, весело всмiхаючись, з невеличких садочкiв, що зеленiли мало не в кожному дворi,- мов дiвчата позаквiтчувались та й повиходили на вулицю всiм гуртом. Бiля хаток де-не-де ворушилися люди, по дворах вештались, вулицею помалу йшли або сидiли пiд хатою, розмовляючи. За все вищi були великi верби гiллястi; вони широко розкидалися вгорi i над хатками, i над тими садочками, зеленiючи ясно на блакитному небi. їх так багато було, що вони затуляли частину хат, i все село здавалося якимсь садом-гаєм, що серед його побудовано було отi маленькi людськi осельки.
Було надвечiр. Сонце не пекло вже, тiльки грiло ласкаво, вiтрець нiде не прокидався, нi один лист не ворушився.
Тихi дерева стояли нерухомо, похилившись над селом, мов замислились-задумались про щось. I все село обiймав упокiй, тихий святковий упокiй-одпочинок, такий любий робочому селяниновi.
– Як любо! Як тихо…- думав собi Зiнько.- Як верби гарно похилились. Так, мов дивляться - що там робиться внизу, по тих хатках та по вулицях, та й собi радiють, що люди вiдпочивають, що їм затишно та гарно. Добра штука дерево: аж веселiше стає, як воно над тобою схиляється! I добре жити пiд тими тихими вербами, усмак наробившись, усмак i вiдпочивши!
– Зiньку! Хочеш полуднувати?
– гукнула Гаїнка десь iз-за дерев.
– Не хочу, зараз пiду.
Пiдвiвся, став i глянув у другий бiк.
Внизу, пiд садком, широко простилалась велика зелена лука, по нiй вузенькою стежкою звивалася рiчечка, то поблискуючи ясно проти сонця, то ховаючись пiд похилими вербами… он завернула колiном, уже й зникла з-перед
очей, тiльки очерети значать її шлях - геть-геть потяглися сiро-зеленою стiнкою, аж туди, вдалину, де аж на крайнебi хмарою темнiє великий лiс. Широко, й гарно, й любо глянути!..Та треба ж i йти!
Вiн пiдняв iз землi й накинув на плечi чинарку, взяв бриля й пiшов. Не заходячи в хату, перейшов у двiр i вийшов на вулицю. Зачиняючи ворота, зупинився на мить, глянувши на свiй двiр.
Добрий двiр, великий! Ще батько побудувався на ньому, а Зiнько тiльки додав дечого. Праворуч тiк iз стодолою великою, лiворуч бiля його комора добра, а коло неї хлiви й повiтки; ще лiвiше, трохи вiддалiк, хата, а зараз од неї починався i йшов аж униз сад. I скрiзь по двору попiд плотом зеленiло дерево, хоч уже й не садовина. Багато з усього того Зiнько понасаджував ще за живоття батькового i тепер дивився, радiючи, на свою працю. А квiтник бiля хати - це вже Гаїнчине дiло. Стiльки квiток, що й ступнути скоро нiде буде. Не дає й близько возом пiд'їхати: ставай оддалiк! Цвiт королевий, нагiдки жовтi, барвiнок хрещатий стелеться, високими стеблинами рожа червона стоїть, а синенькi паничi крученi круг неї в'ються… он зiрочки червонiють, а он троянди кущ… Щоб не пошкодити квiткам, Зiнько вже загородив Гаїнцi перед хатою заборонку маленьку, плотик такий низенький чепурненький… А оце вже сам посадив хмiль бiля пiддашшя, що над дверима; розрiсся хмiль так буйно, що й пiддашок укрив, i на хату поп'явся… Гiлки вiд здорового клена та отой хмiль так покрiвлю затуляють, що хата зеленоверхою здається. Васюта каже, що в Сивашiв хата i гiлляста, i листата, ще й оката,- бо величенькi вiкна.
Причинивши ворота, пiшов улицею…
Не сидiла дома й Гаїнка. Скоро Зiнько з дому, то й вона швидко накинула на себе юпчину та й побiгла на Завалiївський куток до баби Мокрини. А баба Мокрина - то була собi така знаюча баба, на все село знахарка. Чи в кого яка хвороба, чи в чоловiка що пропало, чи якiй дiвчинi вiд любощiв, чи до любощiв треба,- всi до неї, до тiєї баби Мокрини йшли. Стара вже була, а ще моторна й бачача на все така, що ну! I все як пiдеш до неї, то й не думай нiчого брехати, бо однак вона вгада, що брешеш,- тодi вже й пособляти не схоче. "Iди, iди!
– скаже.- Я не пособляю таким, що мене дурять. Треба по правдi, а неправди я не люблю, не дай, боже, як не люблю! I сама нiколи не кажу, та й менi ж нехай нiхто не каже".
I вже тодi, як розсердиться баба за брехню, то вже й пособляти не хоче, нiяк не хоче! Хiба вже, хiба як хто такий багатий та добре вже дасть їй, то тодi, може, зласкавиться…
Через те, хто йшов до баби Мокрини, то той уже їй усю правду повiдав - як на сповiдi. I як вона що казала, то так уже до кожного словечка її прислухалися, так вже їй вiрили, що поповi й з половини так не йняли вiри, як їй.
I Гаїнка дуже їй вiри доймала. Звiсно, Зiнько казав, що баба Мокрина нiчогiсiнько не тямить, тiльки людей дурить…
Гаїнка знала, що Зiнько розумний… дуже розумний!.. Як на її думку, то навiть i на всьому селi розумнiшого не було, бо вона сама бачила, що Зiнько з ким схоче може зговорити: чи з писарем, то й з писарем, чи з попом, то й з попом… i з паном… i з кожним… А розумно говорить, так аж страх! I нiхто так гарно книжок не читає, як Зiнько… Це так, правда тому всьому… ну… ну, а вже що про ворожок та про вiдьом, що вiн не вiрить, то то вже помиляється… хоч як, а помиляється!..
Де ж таки! Це ж усьому свiтовi звiсно, що вiдьми корiв доять, i з сохи молоко доять, i в комин лiтають,- пе ж кожне знає, хоч кого спитай!.. А хiба мало людей бачило, як вони перекидаються то собакою, то свинею, то копицею… Це ж i дядько Охрiм бачили, i Петренко… А в Чорновусi йшов один парубок, а вона, така здорова бiла собака, та лапи йому на плечi… А вiн її за лапи, та в хату притяг, та й повiдрубував їй лапи… Ой боже, який же й немилосердний!.. Тодi пустив… Аж уранцi глянуть, а у вдови-сусiди пальцi понадрубувано… Та що тут i казати!.. Це ж усяке знає!.. I про ворожок звiсно, що правду кажуть i пособляють… Нi, це вже Зiнько помиляється!..