Пiд тихими вербами

Та що саме? Уже й багато вiн про це розумував… та таки щодня думає!.. Думає, та нiчого не вигадає. Вiн ото прирозумiв дати донос на Зiнька, що вiн i такий, i сякий. I ловко було б, дак коли ж начальник, замiсто щоб просто поняти тому вiри, та заходився ще громаду питати. Ну, все й ляснуло!

Пiсля того був старшина в начальника, дак що ж? "Я,- каже,- знаю, що ти справний у мене старшина, а приговор таки не по хвормi. Коли б нiхто не жалiвся, то я б i не знав, кого ти там понаписував, так би воно й пiшло, а як пожалiлися, то не можу ж я тiєї жалоби затаїти, бо вони ще й далi жалiтимуться". Старшина почав йому i те й се, що це жалоба - "пустяк униманiя, бо то писав такий ябедний i нестоющий чоловiк розуратний",- так що ж ти з ним зробиш, коли вiн каже, що громада про його, про Зiнька, не так озвалася i нiкоторого доказательства нема? Ну, старшина таки догадався, що йому сказати. "Пождiть,- каже,- ваше високоблагородiє, ще трохи: ми вам доказательства про його найдемо такi, що первий сорт".

– "А не брешеш?" - "Буду стараться з усiєї сили, ваше високоблагородiє".- "Ну, гляди ж: iще трохи пiдожду, а там уже як знаєш!"

Добре сказав старшина, та таки ж треба й справдi тiї доказательства вишукати. Що б же його вимiзкувати? Якби так, що проти начальства щось робив або казав! Дак свiдкiв же треба буде… а вони бач якi: всi галасували, а як треба, то й поховалися в громадi!..

Ех, якби їх промiж себе посварити,, то б найкраще було! Тодi б їх гурт розбився i розлiзлися б вони, як рудi мишi. Тодi пропала їх сила, бо вони поти страшнi, поки в гуртi, а кожного поодинцi з'їсти легко - ого-го! Порiзнити їх, каторжних!.. Та чим? Якого способу добрати?

Iшов Рябченко вже вулицею i проходив проз хату своєї родички, баби Мокрини-знахарки. Саме як вiн її проминав, iз хати вийшла молодичка, а за нею, випроводжаючи її, баба Мокрина. Довела її до ворiт, попрощалися, баба вернулася знову у хату, а Гаїнка,- бо це вона була,- пiшла вулицею.

"Чого це вона до баби Мокрини ходить?
– думав Рябченко.- Певне, якесь ворожiння абощо. Ой, хитра ця баба Мокрина!.. Так умiє видурити грошики! Та за що вона в цiєї видурює? Що вона їй бреше?"

Рябченко думав про це так собi - от-бо думалося. Вiдразу спинився. Якась надзвичайна думка стрельнула йому до голови. Та невже? А що, якби справдi? От би штука була! Тодi Зiнько певне посварився б iз Грицьком. Оце вже була б у їх у гуртi одна сварка, то ще й'не маленька. А там i другу можна б притулити… хоч би i таку ж саму… Нi, про це треба помiркувати, гарненько помiркувати!..

Вiн пiшов веселий, усмiхаючись, а днiв через кiлька ввечерi пiзно застукав у вiконце до баби Мокрини.

–  А вiдчинiть, бабо!

Баба вже лагодилась лягати, та, зачувши Яхремiв голос, зараз пустила.

–  Здоровi були, бабо!

–  Здоров, синку, здоров! Сiдай у мене!

–  Як ся маєте, бабо?

–  От, як там! Старому - аби день до вечора: однак скоро вмирати.

–  Ну, ви, бабо, ще такi, що хоч i замiж!

Баба засмiялася великим ротом, повним дебелих жовтих зубiв. Вона хоч i стара була, та ще кремезна i нiколи не вживала нiяких тих лiкiв, що сама надiляла їми людей.

–  А я до вас, бабо, за дiлом.

–  Скажеш, синку.

–  Хочете заробити карбованця?

–  От, чому б не хотiти?

–  Да я вас питатиму, а ви менi кажiть. Якщо прийдеться до дiла, дак тодi я вам i скажу, як заробити.

–  Питай, синку; що можна, дак i скажу, а чого бог не велить, дак вибачай. Бо в мене так буває, що що можна, а що то й грiх казати.

–  Знаю, знаю, бабо… Та це не грiх… Ану: чого ходить до вас Гаїнка Зiнькова?

Баба глянула на Рябченка неймовiрним поглядом.

–  А тобi чого до Зiнькової Гаїнки?

– спиталася.

–  От! Я казав, що я питатиму, а ви вiдказуйте, а тепер ви самi питаєтесь! Менi до Зiнькової Гаїнки нiчого не треба, а тiльки кортить знати, чого вона ходить. Чи не того, щоб до себе Зiнька привернути? Баба засмiялася:

–  Нi, не того. їй цього не треба. Коли за цим хто й ходить, дак не вона.

–  Дак це до вас ївга за цим ходить?

–  Ти вже й знаєш!
– гостро глянула на нього баба.

–  Я багато дечого знаю… Дак ходить?

–  Була.

–  Хiба Зiнько до неї не привертається?

–  Каже, що нi.

–  Хм… А я думав, що вони вже теє… Ну, та дарма! А чи знаєте ви, бабо, що вони зiходяться на луцi, у вербах над криничкою?

–  Нi, не знаю.

–  Дак я вам це кажу.

–  А нащо менi його знати?

–  А коли до вас Гаїнка прийде знову?

–  Завтра ввечерi я їй звелiла прийти.

–  Дак ви їй розкажете про те, що у вербах над криничкою… Про те, що до вас Ївга приходила, ви нi їй, i нiкому нiчого не кажiть, а про верби добре розкажiть - так, щоб вона побачила, що Зiнько зовсiм прилип до Ївги.

–  Ну?

–  Ну, то й матимете за це карбованця.

–  А тобi нащо це?

–  От, бабо: ви такi старi, а ще постарiти хочете! Так менi треба! За це матимете карбованця - його вам треба.

–  Гаразд, синку.

–  Ну, а не чули про Гаїнку: вона сама нi до кого не нахиляє? До Васюти там чи ще до кого?

–  Нi, не чула… Що не чула, то не чула,- не буду й грiшити, нi!..

Баба аж головою закрутила, так не хотiла грiшити.

–  Ну, дак почуйте тепер, що Васюта до Гаїнки липне, а вона до його. Як би так iзробити, щоб про це Зiнько довiдався? Га, бабо?

Вiн прищулив одно око та й поглядав на бабу, хитро всмiхаючись.

–  Та воно… не знаю, чи не грiх тiльки воно буде…- вагалася праведна баба Мокрина.

–  Нi, бабо, який же там грiх? Це ж ви не самi вигадали, це ж ви од людей почули!.. А треба ж чоловiковi знати, що його жiнка ро'обить… а жiнцi так саме про чоловiка треба знати…

–  Та воно… та тiльки…

–  Усе грiх? Та я вам дам аще й другого карбованця, то ви за його свiчок до церквiаи купите, то й одмолите грiх.

–  Хiба що так!
– згодилавася баба Мокрина.

–  От i добре! Тiльки це так треба зробити, бабо, щоб Зiнько i Гаїнка не вiд одкнiєї людини про це чули, а щоб скрiзь про це люди гомонiли… щоб пустити луну по всьому селу…

–  Знаю вже, знаю!

–  От як та луна й до мене докотиться, то зараз вам i принесу два карбованцi.

–  А не одуриш??

–  Нi.

–  Забожись!

–  Побий мене хрест!

–  Коли добре зроблю, так купиш надвище вiд плати ще й чорний платок у ярiетмарку на Покрову?

–  Схотiлося платка. От тан.ки пiдуть баба замiж! Та вже нема що робити - куплю.

–  А коли купиш, то й уске буде, чого хочеш.

Веселий пiшов Рябченко вi.дд баби Мокрини. Та, бувши вiн чоловiк обачний, зазиршнув ще й до Захарка. Той здорово знемагав на похмiлляїя, не мiг i голови звести горопаха. Був сам у хатi.

–  А хочеш, Захарку, похмелитися?

–  Ой!..

Рябченко дав йому злота. Той так був i метнувся з хати.

–  Стривай, не бiжи! Спершу послухай, що я скажу!

Наказав йому те, що й бабi Мокринi, i помiнився, коли добре справиться, ще на пiвкварти дати. Цей був дешевший за бабу.