Пiд тихими вербами

А поки ще хмари темнi,- але теплi веснянi хмари,- снували по небу. Землю приспала нiч. Не видко було мiсячка, спали й зiрки, заступивши за хмару. Тихий упокiй панував скрiзь, той дужий i радiсний упокiй, що схиляється над землею перед новим весняним днем, повним сонячного сяєва, блискучих кольорiв, спiву, руху, могучої працi…

Пiшовши ще вдень у Чорновус, вертався тiєї ночi Зiнько потемному додому. З вулицi повернув через Карпiв город наниз, щоб швидше дiйти, бо забарився. Iшов лукою, звичайною стежкою попiд городами. Вже близько й провулок на гору. Увiйшов у тi верби, що росли над криничкою. Там було ще темнiше.

Щось зашелестiло, i враз перед Зiньком зачорнiла чиясь висока постать.

–  Хто це?
– поспитався вiн, припинившись.

Здорова постать замахнула руками вгору, i Зiнько почув, як щось тверде штовхнуло його болюче в груди так дуже, що вiн схитнувся. Але в ту ж мить ударено його i в спину. Зiнько скочив наперед i встиг ухопиться за коляку, що здоровий чоловiк уже пiднiмав удруге. Вирвав коляку i вiдстрибнув набiк.

–  Не пiдходь!
– крикнув, пiднявши коляку вгору.

–  Який страшний!
– озвався глузливо чийсь голос, що здавсь Зiньковi по знаку.- Оце тобi за жалоби губернаторовi.

I троє з коляками кинулись на його. Зiнько зачепив когось своєю, але його-вдарили три враз, вибили йому з рук ломаку й почали бити його в груди, в спину, в боки, молотячи, як снiп цiпами.

–  Рятуйте!
– скрикнув Зiнько i впав додолу непритомний…

*************************************************

Гаїнка того вечора довго дожидалася Зiнька з Чорновуса.

–  Мамо, чого це його досi нема?
– питалася.

–  Та, мабуть, дочко, зостався там ночувати, бачить, що нiч темна, йти погано - ну й зостався.

–  Нi, вiн казав, що сьогоднi вернеться.

Та мати й дiд певнi були, що Зiнько заночував у Чорновусi, i, не турбуючись, спали всю нiч. Гаїнка ж не могла заснути: лежала й прислухалася, чи не йде Зiнько. Кiлька разiв їй чулася хода, вона схоплювалася, пiдбiгала до вiкна й дивилась у двiр, у темряву. Нiхто не йшов. Одного разу вчулося навiть, що вiн уже ходить у дворi, щось робить. Вона вибiгла, гукнула стиха,- не було нiкого. Вернулася й лежала, все ловлячи вухом ту знайому їй ходу. Нiколи так не було, щоб Зiнько сказав "вернусь" i не вернувся. Тiльки раз це було,- як його до тюрми взято. А тепер?..

Нiмий страх дивився на неї великими, як темрява, очима, обнiмав її холодними обiймами.

Вже свiтало, як її, знеможену, поборов на хвилину сон.

Ураз щось застукало в вiкно, аж шибки задзвенiли. Гаїнка схопилася з лiжка i стала серед хати, не розумiючи зо сну, що це.

"Зiнько!" - враз подумала i кинулась у сiни вiдчинити. Вiдчинила,перед нею стояла сусiдка Стручиха.

–  Нещастя!
– крикнула.

–  Яке?
– спиталася, вся похоловши, Гаїнка.

–  Зiнька твого на луцi знайдено… побитого…

Гаїнка захиталася i впала б, якби не вхопилася за одвiрки.

Iз-за Стручишиної постатi побачила: у двiр увiходило троє людей i несло… Струк iз Васютою держали за плечi й за голову, а Струкiв наймит за ноги.

Гаїнка дивилася на їх, як вони вступили в двiр i йшли обережно, помалу. Дивилася, не одводячи очей, вся закам'янiвши, не можучи ворухнутися.

Вони пiдходили ближче. Тiло трохи згиналося посерединi вниз; безсило хиталася, звисаючи, одна рука, голова з мертво-блiдим обличчям одкинулася назад i лежала трохи боком на Васютинiй руцi; вiд уст, трохи розкритих, значилася по щоцi й потiм на бiлому комiрi сорочки темно-червона смуга.

Вони пiдiйшли до хати. Стручиха оступилася, а Гаїнка стояла нерухома i все глядiла.
– Гаїнко, оступись!
– промовив Васюта.

–  Ай!
– скрикнула та, вхопившися за серце, i впала.

Стручиха кинулася в сiни, вхопила попiд плечi Га-їнку i вiдтягла її вiд дверей. Чоловiки понесли Зiнька в хату.

Трохи згодом Васюта вже бiг верхи в Чорновус по лiкаря…

Зiнько лежав на лiжковi. Вiн опритомнiв уже, але був такий знеможений, що не здужав озиватися i лежав, заплющивши очi. Кров з обличчя йому змито, але сорочки, всiєї закривавленої, не зважилися скинути: вона прикипiла до тiла; скинули саму чумарку. Гаїнка сидiла бiля лiжка в ногах i дивилася на блiде Зiнькове обличчя. Сидiла, як витесана з каменю, дивилася застиглим, нерухомим поглядом, їй здавалося, що вiн уже вмирає.

В другiй хатi мати, припавши навколiшки перед образами, молилася. Благала не вiднiмати в неї останню надiю в життi…

А на дворi Струк розказував дiдовi, як.вiн iзнайшов Зiнька на луцi, як покликав на помiч наймита й Васюту, що на той час iшов вулицею…

Аж пiсля обiду приїхав лiкар. I то довго вмовляв його Васюта: все не хотiв їхати, казав, щоб Зiнька до його привезено.

Увiйшовши до хворого, зараз повисилав обох жiнок геть, "щоб не рюмсали", лишив тiльки дiда та Васюту i почав оглядати побитого. Треба було скинути сорочку. Дiд iз Васютою обережно пiдвели Зiнька, а лiкар почав скидати. Сорочка поприкипала до тiла вкупi з кров'ю. Лiкар став її вiддирати,- Зiнько злегка застогнав.

–  Не манiжся! Не маленький!
– гарикнув на його лiкар.

Але як скинув сорочку, то побачив, що було чого "манiжиться": спина, груди, плечi- все було в страшних синяках, все попухло, тiло побито так, що поробилися великi рани кривавi.

–  Добре впiймав!
– крутнув головою лiкар.
– П'яний, мабуть, побився з ким?

Хворий мовчав.

–  Хто тебе побив? Чуєш?

–  Не знаю…- простогнав хворий.

Лiкар ще поглянув, припав ухом до грудей…

–  Хм… Усерединi багато пошкоджено… Треба тобi переїхати до Чорновуса в лiкарню… Не буду ж я до тебе щодня їздити!

–  _ Не хочу… я буду дома…- прошепотiв Зiнько.

–  "Не хочу, я буду дома"!
– перекривив його лiкар.- Усi ви боїтесь лiкарнi, як чорта, а чого? З'їдять тебе там, чи що? Та хiба вам iцо втовчеш у дурну довбешку!.. Як знаєш!.. То жiнка твоя тут сидiла? Покличте її!

Васюта покликав. Увiйшла Гаїнка.

–  Ну, слухай!.. Та не кисни, бо терпiти не можу рюмсання!
– гримнув лiкар, хоч у занiмiлої Гаїнки й сльози на очах не видко було.- Ось тобi лiки…- I вiн почав розказувати. Гаїнка мало що розiбрала з його московської мови, тiльки останнi слова добре зрозумiла: щоб доглядала, а то вмре.

Як лiкар виходив, дiд Дорош iз Васютою перепинили його в сiнях.

–  Скажiть, пане,спитав дiд,- чи вiн буде жити, чи нi? По правдi!

–  Як вичухається, то буде,- вiдмовив лiкар.

–  Пане!
– загомонiв Васюта.- Що хочте вiзьмiть, тiльки вигойте його!
– I. сльози закапали йому з очей.

–  Не рюмсай!.. Що ти йому - брат чи родич який?

–  Товариш…

–  Дак чого ж i киснеш? Я не бог!.. Понапиваються, поб'ються, а ти їх воскрешай!.. Дав же лiки… Як не стане - знов приїдеш.