Пiд тихими вербами
Шрифт:
Дверi тихо вiдчинилися, i на порозi став чоловiк у запорошенiй снiгом одежi, з невеличкою чорною бородою. Скидаючи шапку, промовив тихо:
– Добрий вечiр!
Здригнулися враз усi троє вiд того голосу, i дiд, i мати, i Гаїнка, i завмерли на одну мить, тiльки на мить. А за мить Гаїнка кинулася до його, припала до його:
– Зiньку!..
А дiвчата все спiвали:
Да вертає ж вiн з гордої вiйни:
Застукали мости все чавуннiї,
Заззяли стовпи все золотiї,
Забряжчало жердя все срiбранеє,
Замаяли коври все шовковiї,
Що люди кажуть: "Королевич їде!.."
Матiнка каже: "Мiй синок їде!..
Нi,
IV. НОВI НАДIЇ
В церквi вже повно було народу другого дня Рiздва, як Зiнько з Гаїнкою ввiйшли туди. Помалу протовплюючись, доступились вони в середину i стали вдвох.
– Глянь: Зiнько!..почувся шепiт.
– Де?
– Та он же!
Люде поверталися, дивилися i незабаром шепiт, мов хвиля пiд вiтром, покотився по церквi:
– Зiнько вернувся!.. Зiнько!..
Очi поверталися в той бiк, де стояла щаслива пара. Зiнько, хоч блiдий i худий, та чисто виголений, гарно вдягнений у критий кожух, стояв спокiйний та поважний. Вiд Гаїнчиного обличчя так i било сяєвом безмiрних радощiв, безкрайого щастя. Та й було чого! Вчора - острожникова жiнка, сьогоднi - дружина чесного, невинно покривдженого чоловiка. I вiн, цей без мiри коханий, дорогий стоїть поруч iз нею, i нiколи, нiколи вже вона з їм не розлучиться! Як же їй було не радiти, коли в неї вся душа всмiхалася i до цих людей, що, навкруги стоючи, дивилися на неї, i до цiєї церковцi старенької, здавна їй рiдної, i до того соняшного промiня, що з узенького загратованого вiкна пасмом простягався по церквi, виблискуючи на позлотистому iконостасi, на потемнiлому малюваннi… Її уста не шепотiли молитов, вона забула хреститися, але вся душа її поривалася радiсно-молитовним почуванням безмiрної вдячностi…
Помалу занишкло шепотiння, всi знову стали тихо - аж до кiнця служби. А ледве вона скiнчилась i народ посунув з церкви,- зараз на рундуцi обступили Зiнька з Гаїнкою люде. Здоровкалися з Зiньком, поздоровляли, дехто цiлувався з їм, розпитували, чи давно вернувся. Карпо з радощiв аж заплакав. Помалу посовуючися серед натовпу, Зiнько з Гаїнкою вийшли з цвинтарю на вулицю, а натовп iшов за їми слiдком, i вони повиннi були вiдповiдати на всякi запитання людям, що цiкавi були знати, як та що з Зiньком робилося, яким робом вiн визволився. Вiн i сам того до пуття не знав: учора вiд слiдчого прийшов папер такий до тюрми, щоб Зiнька випущено, бо вiн не винен, а хтось iнший знайшовся. Оце все, що Зiнько знав. Та людям ще дужче закортiло довiдатись: хто ж той iнший? Почали догадуватися, домислятися…
– Пустiть! пустiть!..- ураз почув Зiнько i побачив, що йому назустрiч, штовхаючи людей, без шапки, в самiй чумарчинi, бiжить Васюта.
– Зiньку!.. братiку!..- i кинувся його цiлувати. Люди почали шуткувати, смiючися:
– Тю! i шапку загубив, бiгши!
– Та то вiн забувсь узяти, як iз хати вискочив.
Васюта й справдi забувсь її взяти. Учора звечора нiхто не довiдався, що Зiнько прийшов, а Васюта в церквi сьогоднi не був. Уже сiдав обiдати, як побачив у вiкно Зiнька серед натовпу: в чому був, у тому й вискочив.
– Та пiди вдягнись!
– гукали на його люди.- Мороз же здоровий!
Але Васюта й не думав iти. Хтось ускочив до його в хату i принiс йому шапку й свиту.
З гуком та з гомоном провели Зiнька до хати. Гаїнка росла, i аж ушка в неї смiялися.
Щасливий та веселий обiд був у Сивашевiй хатi другого дня. Усi почували мов крила в себе за плечима. Гаїнка, як квiтка, розцвiтала. Стара мати й не їла та все дивилася на сина, а дiд Дорош, усмiхаючись своїми молодими очима з-пiд бiлих кудлатих брiв, казав:
–
Штука! Усi позбирались обiдати, а нiхто не їсть, тiльки ззираються одне з одним. Що це за мода така? I пилипiвка минула, здається, а вони все постують.– Ат, дiдусю!
– казала Гаїнка i бралася за ложку, та зараз же забувала за неї, щебечучи до Зiнька. Учора вона вмирала, кам'янiла, а сьогоднi аж променiло вiд неї життя, аж пашiло схудле личко, рум'янiючи, зiрками висвiчувалися темнi очi, а з маленьких уст падало слово за словом, дзвенячи радощами, смiхом…
Зараз по обiдi почали приходити люди. Перший прибiг Васюта, за їм Карпо й Дмитро з жiнками, тодi Михайло; з родичiв були: Ликера - Гаїнчина мати, дiд Корнiй Грабенко та ще троє. В хатi стало повно, як у вулику. Увiходячи, всi поздоровляли Зiнька з щасливим поворотом.
Пiсля всiх прийшов Савка.
– Де це ти був?
– напався на нього Васюта.- Казав, що зараз прийду, а сам зачепився за пень та стояв увесь день, витрiшки ловлячи.
– Та таки й стояв,одказав Савка - та дивився, як Панаса забирано.
– Як то забирано? Куди? Нащо?
– Набiгли якiсь полiцейськi з города та й забрали, бо це вiн убив Грицька - з Iваном удвох… Дак той сам пiшов у город та й признався, а це й цього забрано…
Дак он воно що!.. Брат - брата!..
Всi затихли на хвилину… Тодi загомонiли вiдразу. Це все не жарти! Засварилися так, що i вбивати один одного почали. I все за тую землю. Яка то вона дорога людям стала! I як то досi нiхто не догадався, що це Панас? Воно таки на його i впадало, та здорово перебивалося тiєю брехнею про Зiнька та про Ївгу. Цьому люди поняли вiри, то за Панасову сварку з братом i забулися. Що ж воно далi буде, коли й тепер уже таке через землю починається?
Суворим, похмурим голосом озвався Карпо:
– Нечестивi на праведних вiйну воздвигають,- а що ж праведним чинити?
Якби ж то знати, що чинити! Зiнько радив наймати в панiв усiєю громадою землю, а згодом купувати її - адже й банк на теє. А надто не попускати громадської землi в чужi руки.
Дiд Корнiй Грабенко не згоджувався: не попустиш, коли з рук iрвуть! Он пересельську вирвали. Пiдмогоричив кого треба, та й амiнь! Дбати, щоб горiлки не пили? Ну, це вже Зiнько абищо вигадує! Увесь свiт п'є, а ми самi його не переробимо! Та й не можна без горiлки: упиватися не треба, а як закон велить на весiллi пити, то треба. Що? Зiнько каже, що й весiлля без горiлки можна? Ну, це вже дурниця, це вже вiн закон ламає!
Дем'ян, другий родич Зiнькiв, був не вiд того, щоб горiлку пити кинути, дак же однак не пособиться: заробiтки малi, а всякому хатньому требовi й краю нема,- хоч i не питимеш, то пiдеш до багатирiв кланятися. Хiба що ото скидаться грiшми, як Зiнько радить, та завести таке товариство, щоб один одному пособляв,- це справдi добре було б.
Одначе Корнiй Грабенко i з тим не згоджувався. Та його не слухано, а слухано, як Зiнько розказував про товариство запомоги, то вiн i пiшов собi додому, а за ним iще двоє родичiв. Порозходилися додому й жiнки, бо треба було по хазяйству. Опрiч чотирьох чоловiк товариства, зосталися тiльки Михайло, Савка та Дем'ян. Цi троє пристали до гурту i навiть зараз же подали по п'ять карбованцiв у складку. Дiд Дорош усе дослухався мовчки, а далi й собi озвався:
– Слухав я вас, слухав, та й думаю собi: люди хоч i молодi, а роблять до ладу. їй-бо, до вподоби менi! Та тiльки не знаю: чи самих молодих у вас до гурту приймають, чи, може, й старих, га?
– Та як же! Вже ж i старих!
– загомонiли навкруги.- Ще й радi будемо, коли старi нам поради даватимуть.
– Поради!..всмiхнувся дiд,- Такi мудрi поробилися, що де вже нам, старим, радити!.. Ну, а одначе приймiть i мене до свого гурту!
– Та невже, дiду? I ви пристаєте?
– зрадiв Зiнько.- Оце так добре!