Пiд тихими вербами
Шрифт:
– А що, Карпе,казав Васюта, iдучи з громади,- отже бачиш, що не все вони нам, а й ми їм можемо вкрутити хвоста. З землею облизня вже пiймали, а й тепер знову тертого хрону пiднесли їм такого, що довго в носi крутитиме. От побачиш, що й далi духопели вiд нас їстимуть, та таки й не дамо нам у кашу наплювати.
– Не хвались так, Васюто,- вiдповiв своїм поважним голосом Карпо,короткi-бо очi людськiї, не видко їм кiнця дiловi.
– Тобто, кажи гоц, як перескочиш? Та вже якось перескочимо! А як часом коли й увiрвемось у рiв, дак видряпаємось. Отже й тепер: зовсiм уже "сiдай на дно" були, а тепер пiшли нашi вгору! Ой, хочеться менi посмiятися з проклятих дерiїв!
I Васюта таки й не втерпiв: хоч iз старих дерiїв i не поглузував, дак, пiшовши того вечора на вулицю, причепився знову до Микити Тонконоженка.
– Агов, хлопцi й дiвчата! Слухайте лишень сюди! Буду вiршу проказувати.
– Яку вiршу? Хiба тепер святки, чи що?
– Дарма, що не святки, а ви слухайте!
Розсiвся на колодi, зiперся руками на колiна, втупив очi в землю та й почав вигадувати,- вiн був мистець на такi прикладки:
– Як був собi чоловiк Трандита, та була в його сiра мужицька свита, а вiн каже: "Чорт батька зна яка паскудна одежа: не можна хлiба їсти лежа!.."
– Ха-ха-ха!
– зареготався дехто, зрозумiвши, куди це Васюта цiляє. Догадався, мабуть, i сам Микита, та не виявляв того. Став навпроти Васюти, однiєю рукою пiдперся в боки, а другою держав цигарку, пихкаючи димом та раз у раз чвиркаючи через губу.
– Дак не можна, каже, хлiба їсти лежа… Якби менi хоч драна ганчiрина, да з панського колiна, бо я сам уже здорово на пана закривився, як серед панiв нажився: от будь я мужицький син, коли не чистив панський гнiй три годи й один!
– Ха-ха-ха!
– знову розкотився регiт, а Васюта, мов то й не вiн чинив усе лихо, поважно проказував далi:
– Де б менi такої взяти ганчiрини, щоб сiрожицької не вдягати свитини? Чи менi батька-матiр продати, чи в їх вiд скринi замки повiдбивати, чи в карти навигравати?
Всi хлопцi й дiвчата глянули в той бiк, де Микита, але Микити вже не було: бачачи, куди воно йдеться, покрився нишком та й утiк.
– Микита втiк, нема Микити!
– загомонiли.
– Утiк? Хто втiк?
– питав Васюта, пiдводячи голову.
– Микита втiк од твоєї вiршi!
– Од моєї вiршi? Хiба ж то про Микиту? То про Трандиту! А ви й не розiбрали? Бодай же вас, який у вас курячий мозок! Дак коли ви не вмiєте до ладу розбирати, то я не хочу далi й казати!..
Хоч i не казав далi, але як вертався сам додому, то почув, як йому бiля вуха зашумiла каменюка: хтось iз-за тину добре швиргонув, та не добре вцiлив. А за тином щось затупотiло, втiкаючи. Зрозумiв, чия це ласка, i гукнув навздогiнцi, зупинившись:
– Та й дурний ти! Хiба ж так цiляють? Вернись, я тебе навчу, дак i зуби визбираєш,- от щоб я здох!
– визбираєш, як намистечко!..
Але Микита не вернувся.
Зiнько зараз же заходився коло справи з Грицьковими дiтьми. Пiшов до Грицькової сестри,- та була рада збутися небожат, бо й своїх дiтей копиця. Та й сиротам у неї не було добре, бо справдi-таки нiколи було їх доглянути. Вона порадила Зiньковi замiсто себе одну далеку родичку Грицькову й свою. Зiнько знав цю Килину. Дiти й чоловiк у неї померли, а брати - i свої, й чоловiковi - позабирали в удови i землю, й хату, i всю худобу. Убога жiнка ходила по наймах: жила то за няньку в панiв, то ставала просто робiтницею. Саме тепер їй виходив рiк. Зiнько вмовлявся з нею так, що вона житиме в Грицьковiй хатi, доглядатиме дiти, до роботи їх привчатиме, ходитиме коло городу й садка, а за те й сама тим харчитиметься, i до зросту тих дiтей буде в хатi за хазяйку, ще й матиме невелику плату. Зiнько знав, що Килина була людина путяща, працьовита й чесна i до дiтей прихильна, то й не боявся дати їй до рук сирiт. Сама ж Килина така була рада хоч трохи пожити господинею, а не найманою попихачкою, i силкувалася все робити так, щоб добре було. Зiнько з Гаїнкою раз у раз навiдувалися до Грицькової хати. Старшого хлопця Зiнько лишив, щоб вiн уже
добув строку в хазяїна, а потiм мав узяти до себе, привчати до хазяйства та й до книжки. Землю Грицькову Зiнько до хлопцевого зросту наняв i з тих грошей мав одягати дiти й платити Килинi.Хоч Рябченко з своїми полигачами й репетував, що Зiнько нетямущий опiкунства, тiльки лиха накоїть, але тепер вони якось притихли, бо всiм було громадянам видко, що зроблено гаразд. Ще й надто: побачивши, що Зiнько так до ладу впорядкував цю справу, громадяни почали про його озиватися дуже добрим словом: хто попереду лаяв або глузував з його, тепер уже часом i хвалив. Не гудили вже й за те, що горiлки не радить пити, хоч самi, звiсно, пили.
Дома в Зiнька було все гаразд. Дiд Дорош так i лишився в його жити. З дiдом було добре, тiльки з тестем нiяк: одколи Зiнько вернувся з тюрми, вiн до його i в хату не зазирнув. Зiнько й собi дуже вразився, довiдавшися про Остаповi замiри розрiзнити його з Гаїнкою. Спершу так обурився, що не думав до його нiколи й озиватися. Та почала вже теща намагатися, щоб помирити зятя з чоловiком, а Зiнько помiркував собi, що таки вiн батько Гаїнцi, i наважився не сваритися з їм зовсiм, тiльки не хотiв до його йти, думаючи, що Остап зрозумiє-таки, як велико провинив перед дочкою й зятем, i якось тую провину направить. Одначе Остаповi й на думку не спадало становити себе винним перед дiтьми, а що йому нiяково було стрiватися з Зiньком, то обминав його де мiг. Коли часом i зустрiнуться на вулицi, то до шапок торкнуться: "Здоровi!" -"Здоров!" - та й годi, вже й поспiшаються швидше розiйтися.
Так минав уже другий мiсяць, одколи Зiнько повернувся з тюрми додому. З початку третього наспiв i кiнець справi про пересельську землю. Постанову громадську скасовано, землю зовсiм забрано вiд Дениса. I Копаниця, й Денис кинулись були в город, щоб зарятувати справу, та нiчого не могли зробити. Одним тiльки й повеселили їх: сказано, що касується тiльки ця постанова громадська, а коли б громада знову таки продала Денисовi землю та постанову до ладу написано, то тодi вже не скасують.
Довiдавшися про це, Денисове товариство зараз зiйшлося на пораду в Рябченка.
Тепер, маючи дорогу через свою пересельську землю, дибляни знову могли наймати землю в пана Добровольського, i не треба їм було їхати до неї тридцять верстов, обминаючи болото - це ж i припиняло їх, як земля в Дениса була. Таким робом усi замiри Рябченкового товариства гинули, i диблянська громада вихоплювалася їм з рук. Це вже й видко було: Зiнька слухають бiльше, нiж їх. Еге, кажуть, i вас можна збити! Ми, кажуть, цих старшину, й старосту, й писаря поскидаємо,- iнших настановимо: Зiнька та Карпа. А курс i старшинi, й старостi кiнчається цього року восени. Коли б їм пощастило справдi своїх людей настановити, дак це була б пропаща справа. Тодi що хотiли б, те з їми тi горлопанi й робили б. Звiсно, не з-так то легко й скинути хоч би й Копаницю,- багато в його сили i тут, i в городi,- ну, все ж, як то кажуть, береженого й бог береже.
От так, куди не глянь, а все треба тую землю вдержати в своїх руках. Та як? Громаду можна зiбрати хоч i завтра, та що з того? Нема чого й думати, щоб вона тепер удруге продала землю. Надто ще дехто, приставши до Зiнькової спiлки, оплатився вже з своїми позичками перед заможнiшими людьми. Тепер уже цих не так легко притиснути, а далi їх ще побiльшає.
I визволила ж нечиста цього Зiнька з острогу! Не велике було б лихо, коли б його замiсто Панаса запроторено,- в селi б тихо стало. I що вже почав вигадувати: щоб горiлки не пили, щоб могоричiв не було. Так i поступитися цим! Хiба з тверезим що зробиш? От як налив його, дак тодi вже й бери за шияку та й у ярмо. А то без могоричiв!
– Iстинно розсобачується мужик за такими шибениками, як оцей Зiнько!
– казав Сучок.-"Я,пле-ще,- подать заплатив, одбутки всi поодбував, нiкого не займаю, горiлки не п'ю,- що ви зо мною зробите?" I верно, що ти з їм, паскудним, тогда йздєлаєш? Одно слово: розуратство!
– Iменно, iменно правда!
– потакував Копаниця.- Нiкоторого тобi над їм слєствiя нема. Ти його в холодну, а вiн тобi кричить: яке ти право маєш? Значить - покажи йому. де твоя законная основанiя! А, сто чортiв! Да якби в мене була полная законная основанiя, дак я б тебе, iдолового вишкварка, на дерть подрав би й свиням викинув би, а не то що в холодну, хамлетська ти морда!