Планета Фей

15.15. Коли ми тільки-но прилетіли на станцію Океану, Томас і Ендрюс перетягнули з гаражу до моря прекрасний катер, він зараз стоїть у затишному гаражі на узбережжі, усіма покинутий. Сьогодні я знову дам йому життя і покатаюся на хвилях".

3. Відеоробот

— Далі — чисті сторінки. — Тарас відкинув від себе журнал, загасив ліхтарика і кілька разів широко відкрив і закрив рота, розминаючи втомленого язика.

— Я ж казав! — Остап усміхнувся і обвів очима своїх супутників, із задоволенням відчуваючи свою правоту, — ми прочитали все, що там було і нічого не зрозуміли.

— А що саме незрозуміло? Хто з них чотирьох божевільніший?

— Наталко, ти припускаєш, що Дороті може бути божевільною, а Томас живим?

— Звичайно. У нас немає інших доказів, крім записів Едмінгтон.

— Але ж спочатку писали всі четверо, і кожен з них підмітив у подіях на станції щось дивне.

— Як же нам дізнатися правду?

— З боку все виглядає так, ніби ми занадто захопилися вигаданим детективом.

— Дівчино, ти помиляєшся, ніхто не став би вигадувати таке, якщо уява й зіграла свою роль в цих записах, то її частка все-одно невелика.

— Киньте порівнювати, потрібно подумати над тим матеріалом, який у нас є. Поки що пропоную повірити у записи журналу: всі четверо не могли б так нагло брехати, а якби це захотів зробити один з них, то троє інших цього б не дозволили. Не так важливо, що сталося на станції, для нас важливіша тепер інша проблема — що робити далі?

Всі замовкли. Тарас виліз з шафи і прикрив за собою її дверку.

У кабіні враз згустилася темрява, місяць зайшов за хмари. Остап знову визирнув у вікно:

— Скоро світанок.

Наталка смачно позіхнула і потягнулася всім тілом так, що аж кісточки захрустіли.

— Я хочу спати. — Вона підібгала під себе плед, який стягнула з крісла, і вмостилася на ньому поверх плінтуса, незважаючи на тверді боки долівки і стіни.

— Спи. — Шуминський вперся ногами в стояк перекошеного крісла, щоб не сповзати вниз. — Я годинку посиджу, а потім тебе, Тарасе, збуджу чергувати вже до ранку.

— Варта — це погана ідея. Нічне чергування — робота для слабодухих! — Хвойна лукаво зблиснула очима, хоча чоловіки в темряві цього не помітили. Остап хмикнув у відповідь на її слова:

— Сказала мурашка, яка не могла собі уявити слона.

— Якщо ви вже будете вартувати по черзі, то виділіть час і для мого нічного дозору.

— Наталко, не смію нагадувати, але ти, як не як, дівчина.

— Приємно деколи це чути і відчувати. Добре, чергуйте замість мене. — заколисана компліментами перед сном, Хвойна заплющила очі, щоб ступити на дорогу до країни сновидінь.

Через п’ятнадцять хвилин Остап зрозумів за диханням, що Наталка вже спить. Ще б пак, монотонна інтонація, з якою Береговий читав стільки часу журнал, подіяла на білявку, немов міцне снодійне.

Шуминський теж дуже хотів закрити очі, відключитися від цього світу і проникнути у приватний світ власних снів. Голова важка і сама хилиться донизу, але спати не можна. Він визирнув у вікно, там все так, як і досі — ті ж безжиттєві вікна станції, що смугами холодного світла випинаються з мороку. Нічого нового. Командор перевів погляд углиб кабіни і кілька хвилин вдивлявся в шафку, намагаючись розрізнити в ній три перпендикулярні площини. Це йому вдалося: он, три нечіткі лінії сходяться в одну точку, темрява між ними розрізняється за ледь помітними відтінками.

— Остапе, знаєш, про що я думаю?

О, Тарас не спить. Він чоловік, тому зараз думає над своїм становищем, будує плани на майбутнє, надіється перш за все на власні сили, а Наталка спить.

— Про що?

— Якщо ми по волі випадку залишимось тут надовго, то, мабуть, почнемо так само ненавидіти один одного, як вони. Тут просто саме повітря просочене ароматом запашної смерекової ненависті.

— Якщо чесно, то так. Я повинен визнати, що ти мені відразу не припав до вподоби, і сталося це на Землі, тому місцеве повітря до моєї антипатії непричетне.

— Антипатія взаємна, тому давай пообіцяємо один одному, що будемо справжніми чоловіками і стримуватимемо злість, погані емоції, якщо вони виникатимуть.

— Обіцяю. До того ж у нас є дещо спільне — нам обом подобається Наталка.

— І Андрію вона подобалася.

Знову запанувала мовчанка, через годину Остап сповз униз і розтермосив Тараса, щоб той став на варту.

Невиразні зірки губились по одній на блідому небі, немов, втомлена примара, вмирав Місяць, зіщулившись від проміння денного світила.

Береговий розплющив очі, побачив небо, сонце — займається ранок. Він встав, тримаючись руками за раму вікна, встав і не міг згадати, чи заплющив очі останній раз хвилину тому, чи п’ятнадцять, чи годину, бо світанок вже переливався рожевим полиском, а перед нападом дрімоти небо ще всотувало в себе сіру темряву. Він зрозумів, що проспав деякий час, але ж нічого не трапилося, все і далі на своєму місці. Он спить Наталка, он Остап, з них вийшла б гарна пара, але ні одна, ні другий ніколи самі цього не зрозуміють, а підказувати їм навряд чи хтось буде, у всякому випадку, не на цій планеті.

Тарас роздивлявся ряди смерек, які ховалися одна за одною, обступаючи станцію з трьох боків.

— Боже, вже ранок, — Наталка підвела голову зі своєї руки. — а ми й досі живі.

— Ти як скажеш, то скажеш. — усміхнувся Тарас. — Але в цих простих словах велика суть і все наше досягнення.

Заворушився Остап; він ніколи не прокидався одразу, бо любив поніжитися в ліжечку на межі між сновидіннями й реальністю, навіть багато років постійних експедицій не вплинули на цю звичку. От і тепер командор розплющив очі, з хвилину дивився в ілюмінатор, потім зажмурився і стиха пробурмотів:

— Ще п’ять хвилин.

— Остапе, вставай!

— Ще п’ять хвилин. — повторив Шуминський, потім скорчив сердиту гримасу і перевернувся на інший бік. — Добре, добре, встаю, куди від вас подінешся!

— Світає. Сьогодні новий день.

— Але вчорашні проблеми не залишилися у вчорашній добі, вони з нами... Встаю, встаю.

— Потрібно якось поставити крапку на цій невідомості. — Тарас підвівся на повен зріст, слідкуючи, щоб не посковзнутися на похилій долівці.

— Зараз поставимо. — Командор нарешті протер очі і тепер жмурився на світло. — Усе дуже легко вирішується.