Планета Фей

21.00. Моя дружина і Дороті посварилися. Даяна приготувала на вечерю котлети із розмороженого м’яса (ми деколи харчуємося своєю контрабандою) і там якось опинилася невелика гостра кістка. Дороті прорізала нею собі тверде піднебіння, та це не завадило їй накричати на Даяну. Нерви.

Ендрюс далі не рухається. Він у прострації. У жінок через це все з рук валиться.

28 вересня 2146 року.

Дороті Едмінгтон." — почерк дуже нерівний.

— "Я так перелякалася зранку. Психушка, а не станція. Встала я з ліжка швидше за всіх, щоб передивитись записи у журналі за останній час (можливо, хтось підмітив те, чого не бачила я?), але перед цим зайшла у медпункт глянути, як там наш хворий, і подивилася...

На лампі мотузка, зав’язана у петлю, так, ніби когось запрошували повіситися, а Бріксті сидить на ліжку, втупившись своїми божевільними очима в цю петлю. Ну я і заверещала. За мить отямилась від страху і запитала нашого хворого:

— Ендрю, що це все означає?

— Не знаю. Я вже поснідав і якраз йшов у спортзал, як тут помітив цю петлю.

— У спортзалу? Ти вже здоровий?

— Я сам встав і прийшов сюди.

— Що з тобою сталося? Ти пам’ятаєш?

— Ні, — сказав так, ніби промовчав. Таке враження, що мені не відповіли на запитання і не хочуть відповідати, а це "ні" було як видих голосу.

Його обличчя застигло у дивній мертвизні.

— Ти заліз під стіл і там побачив... ?

— Ти знущаєшся наді мною? — різко перервав він мене і встав. Я відмітила, що рухається він досить впевнено. — Я йду у спортзалу і прошу мені не надокучати. — пішов до ліфту такий набундючений.

Мене й досі сильно болить піднебіння, яке я вчора травмувала за вечерею. Думаю, що Даяна навмисне поклала у фарш цю кістку, як же інакше вона могла потрапити у перемелене м’ясо? Я завжди казала, що найкраще користуватися машиною швидкого режиму. Але все це нерви. Просто нас покинули на самих себе. Ми були готові до такої роботи... але ж не до такої! Тут не ті умови, в яких ми завжди працювали. Океан тисне на нас.

11.00. Працювала з євгленами. Ендрюс позаздрив б мені, я ж виділяла пігменти, цілі веселки пігментів.

У лабораторію Даяни залетів чорний дрізд, турдус меруля. Це вельми дивно, бо досі жоден мешканець цієї планети добровільно не наближався до станції, навіть трава по її периметру відхилилася геть від металопластикових стін. Даяна спіймала пташку і тепер вимірює її серцебиття, просвічує рентгеном, робить морфологічні заміри, виколупує паразитів, бере мазки на аналізи.

12.00. Селвінг зайшла до мене. Сказала, що почуває себе винною за вчорашню кістку. Ми помирилися, бо насправді це смішно сваритися через кістку, ми ж не собачки. І як я могла не помиритися із своєю колегою, яка підготувала для мене таку незабутню вечірку в честь мого дня народження? Також вона сказала, що дрізд здох без видимих на це причин. Як я його розумію. Ми теж можемо здохнути тут без видимих причин.

Томас знову пішов на те озеро, де сфотографував якогось звіра. Ми з його дружиною просили залишитися, але він не послухався нас.

13.00. Пішла подивитися на спортивну залу, крізь замкову щілину під декоративною непотрібною клямкою. Ендрюса не було видно, але чути шум тренажерів.

15.00. Подивилася фільм "Тарзани Чортової Сарматії" — класика, чим трохи підняла собі настрій. Намагаюся не думати про нещастя Бріктсі, всі так роблять, навіть він сам. А дарма, бо тут не все так просто. Треба скликати збори і зв’язатися із Землею, та Селвінги напевне "замнуть" цю пропозицію. Вони хочуть зберегти склад персоналу до закінчення контракту з філіалом СКЕУ.

Ендрюс далі тягає кілограми на тренажерах, певно, зациклився на цьому, Даяна бродить в пошуках нової жертви, яку можна обміряти й угробити, а Томас ще не повертався.

16.00. Даяна схвильована, бо її чоловіка ще й досі немає. Але він завжди приходить з мандрівок пізно. У нього просто погане відчуття часу. Ендрюс на другому поверсі, не знаю, що він там робить.

Я по передавачу запросила на коктейль. Приготування напоїв не довіряю машині. Коктейлі — це моя стихія. Сьогодні приготувала "дейзі" — хороше бренді з лимонним соком, у пропорції один до двох, із двома кубиками льоду з яблуневим смаком та тонкою жовтою ароматною шкірочкою лимона, що своєю спіралькою обгорнула кристалики льоду.

Прийшли Даяна і Бріксті. Я хотіла організувати партію в покер, але мої плани зруйнувала Селвінг, завівши безглузду розмову з Ендрюсом, який сидів, мов п’яна мумія, нервовий і незадоволений. Вона, ніби, між іншим, запитала в нього:

— Ендрю, як ти?

— Зі мною все гаразд. — відповів тихо, врівноважено, але якось по-злому.

— Але я бачу по твоїх очах, що не все..! — голос Даяни такий всепоглинаюче материнський, наставницький, що аж мене від нього нудить.

— На себе краще подивися.

Ця фраза глибоко заїла Даяну, глибше, ніж можна було сподіватися. Вона завжди боялася таких висловів через деяку свою закомплексованість, тому на хвильку замовкла, а далі вже говорила з тонкою образою в голосі:

— Ми говоримо про тебе.

Я теж хотіла допомогти Бріктсі, але на відміну від пані Селвінг, уникала задушевних розмов, бо розуміла, що зараз йому на деякий час потрібен спокій. Вона ж цього не хотіла розуміти і прагнула зцілити його душу словами, а я мовчала. Мовчала, можливо тому, що першою заговорила моя подруга, або тому, що не хотіла зачіпати роздратованого Ендрю.

— Чому про мене? Я став особливим?

— Заспокойся. Давай просто поговоримо.

— Йди ти! Я спокійний, а ти намагаєшся зробити з мене ідіота.

— Розкажи, що сталося тоді, на вечірці. Можливо твоя пам’ять проясниться тоді, коли ти прочитаєш мої записи?

— Я без них все пам’ятаю! — раптом випалив Ендрю і відразу ж з-під лоба зиркнув на себе у дзеркало в бронзовій рамі.

— Тоді розкажи!

— Нічого тоді не сталося! Облишмо цю тему.

— Ти уникаєш відповіді. Боїшся?

— Нічого я не уникаю!

— Що тобі заважає розповісти про події того вечора? Більше ніхто нічого не пам’ятає, ніхто, крім тебе!

— Ми всі випили, — його голос тремтить, — потім танцювали...

— З ким? — раптом запитала я, втрутившись у розмову, сама не знаю навіщо. Бріксті зблід, подивився на мене, буквально вдаривши поглядом. Йому мало дихання не сперло, але ця блідість та переляк зникли, і він відповів мені, вже досить спокійно:

— Як з ким? Ми четверо.

— А вони? — це далі говорю я.

— Хто вони?

— Вони ж були там?!

— Я нікого не пам’ятаю!

— А чому з тобою стався припадок?

— Погано переношу алкоголь.

— В твоїй медичній картці на цей рахунок немає ніяких поміток.

Бріксті одним залпом допив "дейзі", кристалики льоду стукнули йому по зубах, встав і без слів пішов до себе в каюту.

Я так ретельно передала розмову, бо вона мене сильно зацікавила. По закінченню контракту, психологи зможуть проаналізувати нашу поведінку.

Тепер ми з Даяною зрозуміли, що в нас, всередині, живе незрозумілий страх перед Океаном. Ми готові повірити у будь-що через страх перед можливістю його існування.