Планета Х

Я не можу дивитись на те, як ці глитаї, прихопивши незаконно гектари угіддь, руками наших рабів висаджують сьогодні на них троянди, щоб завтра їх поміняти на тюльпани, або на інші якісь екзотичні забаганки, які кожен рік міняють одні і ті добротні доріжки на інші лише тому, що вони щойно десь побачили інші, бо ці, бачте, якійсь Сарі вже набридли, аби лише не поділитись з бідними. Я не заздрю їм, бо, як можна заздрити тій людині, якій завжди щось недовподоби? Які вже самі не знають, чого вони хочуть. Ось уже куди ми прийшли, і куди ми всі біжимо, ніби на нас напала невідома психічна тропічна хвороба - «амок», про яку колись описав геніальний австрійський письменник - Стефан Цвейг. Як тут не пригадаєш слова відомого поета дев’ятнадцятого століття - Павла Грабовського (1864-1902 рр.):

Кров висисає оте остогиджене Прокляте нишком шиття, Що паненя вередливе, зманіжене Вишверне геть на сміття.

Або слова іншого поета - Миколи Холодного (1938-2007 рр.):

Сьогодні ґвалтують рації Про СНІД і шлункові болі, Сьогодні вмирають нації, А світ очманів на футболі. Сьогодні жива колекція - Побільше по той бік грат, Сьогодні у клубі лекція: Людина людині - брат.

Ви подивіться, хто пише нашу історію, ви подивіться, хто в нас міністр освіти? Чи потрібні і ще якісь коментарі? І, головне, що він так високо забрався, що до нього і не доберешся, бо навколо нього майже скрізь свій народ. А свої своїх не здають. А де ж наші українці? А наші придурки будують їм храми, обслуговують їх перебірливих прочовганих красунь.

Мені соромно, люди, що ми з висоти царства світла знову премось у царство темноти. Мені соромно, що люди, які знають, що таке Інтернет, багато з них не прочитали ні жодної живої книги, а лізуть у його глибини і читають не те, що потрібно для нормальної людини, а те, що їм запропонує та всесвітньо- ідеологічна машина по руйнації душ. Я не проти, читайте, але ж і свого не цурайтесь. А тому мені не хочеться писати оди нашим відомим бандитам, які разом з природою нівечать все, що попадає їм під руки, і в тому числі душі наших дітей, роблячи з них - зомбованих, зваблюючи їх горілкою, пивом і так названим райським життям, щоб прислужувати тому вельмишановному панству, путаючись у нього між ногами час від часу, роблячи людей такими, що вони уже ні в що не вірять, перетворюючи їх у бомжів, щоб за безцінь заволодіти їх житлом і вже тоді поправу стати «українцями». Коли люди забувають про честь, про справедливість, а жадоба наживи доходить до того, що так названа людина стає страшнішою за удава, бо знаючи повадки любої тварини, ми можемо від неї захиститись, чого не скажеш про наших двоногих хижаків. Та і тварина бере від природи рівно стільки, щоб не померти з голоду, а ви подивіться на цих хижаків. Хіба видно, що вони голодні?

З великою любов’ю і повагою до тебе, український народе, з надією в твоє світле майбутнє і в твою Незалежність. Слава Україні! Твій вірний слуга. Автор книги.

КРИТИКИ В МІЛІЦІЇ

Попали критики в тюрму.

Кому жалітися, кому?

Під голову дали тюхтяк,

Ну, а на нарах можна й так.

Їсти дають і пить дають...

Який же треба ще уют?

От би ще пива й рибки б з фунт,

То вже було б й зовсім зер гут*.

Всі сидимо. Надворі ранок.

– А тут уже не так й погано,

Та ще й до всього,– Гриць киває, –

Й міліція оберігає.

Хтось закричав: – Я хочу с...ать,

І став шерінку розстібать.

Сержант показує на кашу:

– Поїв і – топай на парашу.

Ось тут пробудеш діб із п’ять,

То може навчишся мовчать.

А то, дивись, як розпустились

І так нічому й не навчились.

– Де ж демократія, скажіть? –

Почав і я уже шипіть.

Тут капітан мене як вріже,

І бачу, знов до мене лізе:

– Ну як філософе, не мало? –

І глянув, ніби кіт на сало.

Піднявсь з підлоги я й мовчу:

А він на мене поглядає,

Кров з морди витер рукавом

Й мене «люб’язно» знов питає:

– Ти, ніби щось хотів спитать?

І став руками він махать.

– Де демократія? – питаєш,

Ось в мене зараз це узнаєш...

І знов у вухо приліпив,

Що ледве вовком не завив.

І зрозумів у той я час,

Що ті закони не для нас,

Бо як зустрінеш ти ту братію,

Забудеш вмить про демократію.

21.9.1958 р.

* зер гут – дуже добре, з німецької.

ВЧИТЕЛЬ І УЧЕНИЦЯ

Якось вчитель ученицю

Завів у поле у пшеницю

І їй сказав: – Відповідай,

Як по латині буде гай?

Як буде слово по латині

Оте, що преться з плавок в Грині?

Очі в дівчини загорілись,

Що і не знала, що казать?

Але за плавки так схопила,

Що вчитель мусів ставить п’ять.

2.2.1957 р.

МОЄ СОНЦЕ

Моє Сонце ще не загорілось,

Та душа вже схожа на меча,

Коли ти на мене подивилась,

Як пантера чорна з-за плеча.

З того часу обміліли ріки,

Ніби хтось їх просто осушив,

Як же я хотів тебе, Марічко,

Та, нажаль, Грицько перехватив.

1.4.1966 р.

СВОЇМ ДРУЗЯМ

ДВОМ ВАСИЛЯМ…

Моїх товаришів ти не шукай на пляжі

У жаркий день, як Сонце, ніби жах,

І не шукай на фермах, і будовах

Із молотком, і цвяхами в руках.

Бо всі вони здебільшого на зоні,

У тих краях, де не живуть й щури,

Що посадили бовдури в погонах –

Від імені царів і шантрапи.

Їх не шукай у полі, на просторах,

Там, де нема комбайнів, тракторів,

Бо всі вони на рудникових горах.

Подалі від беріз і яворів.

15.7.1960 р.

ХАЛУЇ!

Я не багато ще зробив,

Але, щоб все те, що зробив я

Та хтось в будинки скласти зміг,

То б не один трьохповерховий

Був би будинок, а що мав,

Що мав, скажіть, я в нагороду?

Ірпінь мені житла не дав

Бо я для них не того роду.

Київ, як дурня обсміяв,

Роззявивши по вуха рота,

Мов, чи не з неба ти упав,

Що прешся, як морська піхота?

Я подививсь на те пискля,

Що стало тут же гірко в роті,

Бо верещало, мов теля,

Немов трамвай на повороті.

І язиком весь день метля,

Немов коза в чужім городі.

Я на ту гниду подививсь,

Хотів до морди «притулиться»,

Та своєчасно спохвативсь,

Але ще більше засмутився,

Бо недоторканий. Його

Руками просто не візьмете,

Отож й питаю в мужиків:

– Де ви таких козлів берете?

«Слуга» той глянув із-під брів