Пластик

— Можеш поспати, як хочеш. Не бійся, сюди ніхто просто так не зайде…

— Дякую, — сказав я і заснув.

Уже крізь сон я відчув, як Лємкус накрив мене вовняною колючою ковдрою…

І снилося мені… Знаючи, що більшість людей терпіти не може, коли розповідають чужі сни, особливо якщо вони не мають нічого спільного з реальністю і не мають наслідків у подальшій історії, одразу хочу застерегти цих людей: усе, що виділено далі курсивом, — зміст мого сну, тому можете сміливо не читати цей уривок, а починати зі слів «А потім я почув жіночій голос…»

І снилося мені, наче біжу я вздовж вагончиків та вольєрів у напрямку великого брезентового шатра, і це, я розумію, цирк. Я перечіпаюсь через жебраків, що сидять біля входу, а вони, жебраки, дико гигочуть і розвалюються на члени. Окремо руки, ноги, голова…Діставшись цирку, я скидаю з себе мирське вбрання й одягаюсь у трико пурпурного кольору та циліндр заввишки 75 сантиметрів.І от я бігаю по колу, долаючи повний цикл окружності, себто 44 ярди (якщо враховувати те, що діаметр кола — 13 метрів, що є, власне, 14,22 ярдів), за дві секунди, що є швидше за біг коня (враховуючи окружність і довжину дистанції, тим самим зменшуючи наш уявний градус повороту відносно розміру коня) утричі. Ці нехитрі розрахунки я роблю прямісінько уві сні. Роблю розрахунки, скачу по колу і кричу, немов справжній кінь (хоча, як я вже казав, я швидше за нього): — Іго-го! Мене нахльостують батогами, однак це навіть якось підбурює. Я бігаю, а люди на трибунах аплодують і сміються. Але тут на арену випускають абсолютно голу дівчинку з червоним волоссям, заплетеним у дві невеличкі кіски. На дівчинці написано «Любов». Дівчинка кричить: — Хочеш, я навчу тебе жити? Це стане тобі в пригоді при виборі професії.Я заперечно хитаю головою. Вона продовжує:- Давай навчу! Давай! Вона сміється і кашляє. Її обличчя знівечене великим ротом, з якого виглядає величезний волоський горіх. Мені нічого не залишається, як просто тікати від неї. Адже я її боюся. Так, я розумію, що поки в її роті великий горіх, вона не зможе мене вкусити, але страх, маючи великі (думаю, більші, ніж горіх) очі, змушує піддатися не логіці, а інстинкту самозбереження. І, як на зло, ноги мої стають ватними, а рухи повільними. Я не хочу дивитись назад, проте озираюсь і бачу, як дівчинка женеться за мною, а на її дитячому тілі починає виростати волосся. Лише б устигнути, лише б сховатися! Куди? Ми бігаємо по колу, і навіть директор цирку, сивий і сонний дідусь мене не врятує — мене це бентежить, адже ця дівчинка з написом «Любов» нікому не підвладна. А люди з ненавистю сміються і кричать. — А-а-а-а!!! — кричать вони. У голові моїй шумить, я падаю на підлогу, всипану деревною стружкою і залиту котячою сечею. Дихати важко. І от люди зникають, дівчинка відлітає і лише один прожектор залишається моїм нав'язливим співрозмовником. Він світить білим яскравим світлом просто мені в очі, якими я тільки й бачу це світло. Тепер прожектор світить уже на якогось чоловіка, який гордовито й неквапливо виходить із-за ширми. — Браво! — говорить він. — Бравісимо, — і плескає в долоні, - так ти і є той самий?…Який, до біса, той самий, — думаю я і намагаюсь підвестися. У мене це благополучно виходить. — Мене називають Луанда, — каже Луанда. Він підходить до мене, кладе руку на плече й другою рукою встромлює спицю. Прямісінько в чакру. Насправді, десь у живіт, але у сні я розумію це як чакру. І от він починає співати:

У самовара я і тьотя Катя!

Ми ніч проведемо удвох!

Лярошфуко!

Лайно!

Все з букви «ля».

Кіпі-кіпі, моя любов.

Камон бейбі!

Заварка-заварочка!

У мене мутніє в очах і чешеться в голові. Ноги помітно слабшають. Він каже: — Хочеш бути таким красивим, як я? Можу відкрити секрет, тільки гроші плати. Дай мені мільйон. А я йому з видихом: — Не хочу, ти не красивий. — Зась! — пошепки промовляє він. — Франц… — Кафка, — чомусь кажу я. — А Себастьян хто? — Бах, — кажу. — Ні, - посміхається він, — Ричард. Не знаєш, так і не кричи. Я падаю. Спиця так само стирчить у моїй утомленій чакрі. Вона пропалила всього мене, а згодом бридкою змією виповзла назовні. — Тулуза, — каже мені Луанда, ніби це має в будь-якому випадку мене розсмішити. — Це не смішно. — Кому як, милий мій, кому як…І він, відпльовуючись, тягнеться до телефонного апарата, що невідомо звідки взявся. Піднявши трубку, він тихенько промовляє: — Ну-с.І за мить приходять два біляві шведи-красені у білих фраках. Вони несуть мене… — Куди? — насилу запитую я. Вони не відповідають. Мене приносять у приміщення, що віддалено нагадує склад для непродовольчих товарів, хоча, виявляється, це всього лише підземна стоянка для автомобілів. — Навіщо? — запитую я. Красені йдуть. Я залишаюся сам. Лежу на вологій бетонній підлозі.Удалині відкривається сіра металева брама. Заходять троє. У контровому світлі я не можу розгледіти їхніх облич. Підходять. Стають біля мене й говорять. Що? — Не заважайте мені! — кричу я. — Валіть звідси! Я вас так люблю!.. Так люблю, що аж боляче…

А потім я почув жіночий голос, який мене і пробудив. Цією жінкою виявилась Женя. Лємкус клявся, що нікого у нього немає, однак я зрозумів, що Женя шукає саме мене, підвівся з ліжка і вибіг до зали. Зустрівши мене, Женя несильно дала мені під дих і сказала, що я мудак.

— Ну ти й мудак, — сухим, майже могильним голосом сказала вона, і мені стало боляче. Не від удару, звичайно, а від того, що це сказала саме вона. — Я тебе вже п'ять годин шукаю!

— Вибач…

— Вибач, — злісно передражнила мене Женя, — збирайся давай.

Подякувавши релігійному діячеві Лємкусу, вона посадила мене на мопед і повезла назад, до гуртожитку. І я відчув себе скурвленим синочком, якого стомлена і посивіла мати забрала з відділку…

Удома я намагався поцілувати Женю, однак вона якось надміру брутально вилаялась, відштовхнула мене, а згодом перевдяглась і подалась кудись туди, куди мені не можна дивитися навіть подумки.

— Шлюха! — кричав я у маренні вже глибокої ночі. — Шлюха!

— Ч-ш-ш-ш, — почув я поряд з собою голос. — Ну, ну, заспокойся, хороший мій.

І я зрозумів, що це Женя. Вона цілувала мене в обличчя і намагалася своїми цілунками зупинити мою гарячку. Натомість мене ще більше розвезло, однак кричати я припинив…

— Женю, — тихо схлипував я. — Пробач, Женю, чуєш, пробач мені!

— Нічого, все добре…

— Ні, чого! Усе дуже і дуже чого! Я не зможу без тебе…

І я справді не зміг би…

16

Уранці четвертого липня стояла страшенна спека. Старожили розповідали, що такого задушливого дня навіть вони не пам'ятають, та це і не дивно, адже спека була справді вражаючою. Під сонцем, яке тільки з'явилось на небі, плавилися не тільки людські тіла, а й гранітні сходи до входу в центральний корпус Третього університету. Цими сходами, ледь піднімаючи ноги, волочилися завідувач кафедри суспільних наук Культурний Олександр Михайлович та його друг і соратник товариш Ніколаєвський Леонід Григорович.

Людина, яка не мала жодного уявлення, що роблять ці двоє, могла з легкістю прийняти їх за змовників або зрадників, утаємничених шизофреніків або підстаркуватих гомосексуалістів. Зрештою, все майже так і було, себто Культурний та Ніколаєвський справді були втаємничені, підстаркуваті й змовницьки настроєні, адже в цей вирішальний день вони мали зробити стільки корисних справ на благо кафедри, університету й, можливо, хто знає на благо держави! По-перше, вони мають зустріти запрошених гостей. По-друге, їх треба нагодувати (щодо цього вони вже домовилися з тьотею Надею, кастеляншею Третього університету). По-третє, треба ж десь розмістити всіх цих людей, нехай тимчасово, але все ж таки… Й останнє: треба все організувати так, щоб комар носа не підточив, адже від результату залежить доля Культурного, а заразом і Ніколаєвського…

— Хороший мій, — звернувся Культурний до свого хорошого. — Що ми маємо? Чи все йде за планом?

— Дуся, — стомленим голосом промовив Леонід Григорович. Він трохи виспався, і тепер його обличчя набуло свіжих відтінків, проте очі все ще нагадували хоч і застиглий, але вулкан, — з очей кришилася застигла магма. — Скоро приїдуть автобуси з нашими героями — думаю, слід поквапитись.

— Ну, сподіваюсь, ми встигаємо випити по чашечці чаю?

— У таку спеку, зозуле моя? — ледь не падав Ніколаєвський.

— Нічого. Це не завадить. Не забудьте: вам ще на станцію, зустрічати з поїздів, — усміхнувся Культурний і відчинив важкі дубові двері до університету. — Після вас, мій хороший…

Безжальне сонце ще не встигло пробратися до кафедри, тому Культурний і Ніколаєвський сиділи у більш-менш приємних кліматичних умовах і пили чай. Але більш-менш приємні кліматичні умови все одно змушували професорів безперестанно пітніти. Від старечого поту кафедра наповнювалася густим і тягучим смородом.

Леоніда Григоровича весь час наздоганяла думка про його сина, який сидів за ґратами, про сина, що його охороняли озброєні й неголені сатрапи, прихвосні капіталістичного ладу. Ніколаєвському стискалося серце, коли він уявляв, як голодний і зморений спрагою Ванюша сидить у клітці, сумно тримається за арматурний й скавчить, мов нещасний побитий песик…

По щоці Леоніда Григоровича потекла сльоза. Він стер її спітнілою долонею. Скривився. Глянув на Культурного й подумки прокляв усю цю дурну хлопчачу витівку. Ніколаєвський так проникливо дивився у вічі Культурному, що ненависть ледь помітним тремтінням пройшлася всім тілом нещасного.