По живу і мертву воду

Нарешті палку молитву було закінчено. Пулчинський підвівся, почепив на груди автомат. Відразу ж до цього наблизився поручик.

— Панотче, люди готові.

— Добре.

— Тих, хто має запальнички, я поставив наперед. Христина каже, що тут попереду є скошене жито. Я думаю, треба взяти снопів. Так швидше загориться…

— Гаразд, пане поручику. Ходімо.

Загін безшумно рушив уперед. По дорозі на скошеному полі набрали снопів.

Хутір виступив назустріч таємничими купами дерев, хлівів, хат. Темрява, тиша теплої літньої ночі.

— От і клуня й хата Калини, — прошепотіла жінка, — Просто перед вами.

— Іди, Христино, ти своє зробила…

Загін зупинився. В темряві, там, куди пішла жінка, дзявкнув був пес, але, впізнавши свого, почав радісно повискувати. Собаки в інших подвір’ях відгукнулися гарчанням, лінивим гавкотом, якийсь пес забігав, дзвенячи кільцем по дроті.

— Холера… — з досадою промовив помічник поручика.

— Дурниці, пане капрал, — заспокоїв його поручик. — Діяти будемо навально. По двоє з кожної групи вишлемо наперед — зняти вартових. Я з своєю групою піду до двору з боку хати, ви, пане капрал, від клуні. Обікласти снопами й підпалити. Стріляти з укрить. Не випускати жодного живим.

— Наказано, — козирнув капрал.

— Панотче, можливо, ви… — нерішуче сказав поручик. — Чи варто так ризикувати? Я залишу вам охорону.

Пулчинський образився: цей офіцерик з АК [2] вважає себе бозна-яким хоробрим і бажав би в останній момент усунути його, щоб привласнити собі лаври перемоги. Але що зробив би цей військовий геній без ксьондза? Хто пішов би за ним?

— Мені не потрібна охорона, пане Лукашевичу. Я повинен бути там, де будуть мої люди.

2

АК — Армія Крайова.

— В такому разі прошу пана ксьондза бути обережнішим… — незадоволено буркнув поручик.

Поручик Лукашевич думав не лише про лаври. Він одержав недвозначний наказ: спалити хутір Рутки дощенту, перебити не лише озброєних бандерівців, але й усіх жителів від малого до великого. Очевидно, з цього приводу командування АК мало якісь міркування високої політики… Що ж до ксьондза Пулчинського, то він був невиправним ідеалістом і поставив умову — жінок і дітей не чіпати, зайвого не палити. Поручик Лукашевич побоювався, що ксьондз може перешкодити йому повністю виконати таємний наказ. Проте, якщо люди ввійдуть у бойовий азарт, ошаліють, зупинити їх буде важко не лише ксьондзові, але й самому пану богові.

Не минуло й п’яти хвилин, як тиша вибухнула пострілами, несамовитим собачим гавкотом. У пітьмі, наче нічна величезна зловісна квітка, розпустив свої світні тремтливі пелюстки вогонь.

Раптовий напад був вдалим. Сплячі вартові так і не прокинулись, їх знищили безшумно. Відразу ж запалали приставлені до хати й клуні снопи. Пулчинський присів на колодязну цямрину, підняв автомат, цілячись у вікна. Поручик випередив його, й дві автоматні черги злилися в одну. Задзвеніли розбиті шибки, почувся жіночий зойк, постріли. Собаки надривалися від зляканого гавкоту. Однак хата й клуня мовчали. Здавалося, там не було людей. «Христина помилилась, бандерівці ночують в іншій хаті чи, може, довідалися про підготовку нападу й пішли з хутора?» — промайнуло в голові ксьондза. Він відчув раптову слабість і мало не впустив з рук автомата. Видно, думка про можливу помилку виникла і в інших. Постріли чулися рідше, й раптом припинилися.

До колодязя підповз захеканий поручик, запитав розгублено:

— Що б могло статися, панотче?

Тут двері хати розчинилися, і з сінець вибігла молода простоволоса жінка в самій сорочці з дитиною на руках.

— Рятуйте, лю…

Справа від Пулчинського хтось дублетом вистрілив з мисливської рушниці, й жінка впала посеред двору, прикриваючи руками й головою дитину.

«Помилка… Що ми робимо?» — з жахом подумав ксьондз. Він ладен був схопитися, закричати, зупинити своїх людей, але в цей час із хати, стріляючи на бігу, вискочило двоє босих, напіводягнених хлопців з розкуйовдженими чубами.

Їх мало було не прогавили. Одного куля наздогнала біля воріт, другий устиг вибігти на вулицю, але його перехопили, звалили пострілом впритул.

З хати почали відстрілюватися.

— Пильнуйте добре, панове! — загукав поручик, — Стежте за вікнами й дверима!

Поручик пригнувся, підскочив до самої хати й кинув у вікно гранату. Притиснувшись спиною до стіни, він зачекав, поки граната вибухне, й лише тоді відбіг назад, в укриття.

З хати спробували вирватися ще декілька чоловік. Влучні постріли вмить наздогнали їх.

А клуня, що горіла з усіх боків, усе ще мовчала. Видно, добре випили хлопці, коли спали таким міцним, безпробудним сном.

Раптом обидві половини дверей розчахнулися, і з глибини клуні вдарив кулемет. Однак нападники давно чекали цього моменту. Пролунав безладний залп, кулемет відразу ж замовк, але з клуні з криком «Слава!» вискочило чоловік десять. В одного на плечах горів одяг.

— Гур-р-ра!! — вигукнув поручик.

Пулчинський знову натиснув на спусковий гачок. Тріск автоматних черг злився з грюкотом окремих пострілів. Освітлені, осліплені полум’ям, п’яні бандерівці були добрими мішенями для поляків. Два чи три з них відразу ж закрутились на землі, інші падали, швидко підхоплювались, пробували бігти, падали знову, повзли. Поляки розстрілювали, добивали їх із укрить.

Обличчя Пулчинського заливав піт. Перезаряджаючи автомат, він торкнувся до ствола й умить відсмикнув руку — ствол автомата розжарився. Це трохи витверезило Пулчинського. Він глянув на рожевувату пляму посеред двору, яка весь час бентежила його, притягала його погляд. Жінка лежала нерухомо, але дитина була жива. Розкривши в беззвучному плачі рот, воно совало голими ніжками й смикало закривавлений рукав материної сорочки. Пулчинський здригнувся. Перед його очима на мить виникла інша картина: дитина з такими ж голими пухкими ніжками сидить на руках щасливої матері божої. «О господи…» — прошепотів Пулчинський, затуляючи обличчя руками.

Що було далі, Пулчинський добре не пам’ятав. Він намагався зупинити, умовити когось, але його слів наче не чули. Палаючий хутір перетворивсь на пекло, і все було багряно-червоним, як у пеклі, — земля, дерева, небо. Люди металися серед вогню в червоному одязі, з червоними обличчями, з червоними рушницями. Постріли заглушали зойки, дитячий плач, дзенькіт розбитого скла. Поручик Лукашевич кілька разів гукав «Гура!» На вулиці в рожевому пилу лежала жінка в багряно-чорному одязі. Це була Христина, що вибігла з своєї палаючої клуні. Чиясь випущена зопалу куля не пожаліла й її, вірної католички… І над. усім цим серед пучків іскор, що летіли з пожарища до неба, сяяла спокійно-величною усмішкою непорочна діва, що тримала на закривавлених колінах дитину з голими ніжками.

Нарешті вони вирвалися з цього пекла, залишили позаду догоряючий хутір. Нічна пітьма здавалася рятівною. Йшли швидко, задихаючись, підставляючи розпашілі обличчя свіжому вітрові. Позаду Пулчинського було чути збуджено радісні, хвастливі вигуки. Всі були задоволені — напад удався, вони здобули перемогу, на місці хутора Руток залишаться тільки купки курного попелу. Ніхто не шкодував за вчиненим, ніхто не шепотів молитов. З богом справу було поладнано завчасу — бити українців їх привів сам пан ксьондз…