По живу і мертву воду

Закінчили цю неприємну розмову полюбовно: Хауссер погодився не дзвонити в поліцію, Прістлі не наполягав на своїй пропозиції про співробітництво.

— Пане доктор, — сказав англієць, — ми дуже цінимо людей, знаємо їх можливості й не бажаємо, щоб вони ризикували собою, коли в цьому немає необхідності. На цьому етапі ви майже не потрібні нам, але може настати час, коли становище зміниться. Ви будете свідком — Німеччина програє війну. Не перебивайте, вислухайте, адже ви розумна людина й зрозумієте, що я кажу це не з почуття ненависті чи патріотизму. Ні того, ні іншого в мене немає. За переконаннями я космополіт, цинік. Доля володарки морів мене мало хвилює, повірте. Свій прогноз я засновую на аналізі реального співвідношення сил і можливостей. Ви, німці, чудовий, дисциплінований народ, що володіє величезною, добре організованою силою. Але ви маєте один недолік: не рахуєтеся з реальними обставинами, ставите перед собою явно нездійсненне завдання. Гітлер протягом короткого часу досяг багато, може досягти ще більше, але ж він не хоче обмежуватися цими успіхами. Він бажає добитися того, чого ніхто не може досягти — світового панування. Ні більше, ні менше! От на цьому ви й скрутите собі в’язи. Я повертаю вам не продані марки. До речі, на цьому я нічого не заробив, усі гроші передав вам… Але мені немає кривди — розмови з вами були надзвичайно корисними, допомагали зрозуміти обстановку, настрої в політичних колах Німеччини, крім того, я мав цілком вагомий привід часто приїздити до вашої країни… Я повертаю вам марки всі, за винятком однієї. Тимчасово я залишаю її в себе. Запам’ятайте цю марку. Та людина, яка вручить її вам, буде послана мною, і їй ви можете довіритися. Не турбуйтеся, ми не будемо тривожити вас через дрібниці й не поставимо у скрутне становище. Можливо навіть, повернена марка буде для вас рятівною.

… Зараз радник Хауссер тримав у руках точнісінько таку ж марку, як та, що залишив у себе його «компаньйон». Дівчина, що вручила йому свій «рекомендаційний лист», стояла біля дверей і, загадково усміхаючись, розглядала скромну обстановку кімнати, в якій жив експерт у східних питаннях.

13. БРАТИ

Наступної ночі після розгрому в Бялопіллі Петро Карабаш з’явився в Підгайчиках. Він мав інші справи, але відклав їх, розуміючи, що зустріч і розмову з братом відтягати не можна. Проте виявилося, що Юрка немає вдома. Тітка, видно, не розуміла, що діється. Вона з плачем і голосінням накинулась на старшого племінника:

— Йой, Петре, Петре, що ти робиш? Мало тобі Степана, то ти й Юрка в мене відбираєш, у свій ліс тягнеш. Він же малий ще, куди йому воювати? Уб’ють, на твоєму сумлінні менший брат буде. На страшному суді перед покійницею матір’ю ти за цю душу пропащу відповіси…

Петро зрозумів, що тітка нічого не знає про Юркові нічні пригоди, почекав, поки вона заспокоїться, запитав:

— Він не сказав вам, куди пішов?

— Він тітці скаже… Жди від нього! Другу ніч у хаті не ночує. І запитати не можна — мовчить, тільки губою сіпає.

У хаті було темно — Петро не дозволив світити. Він сидів край вікна, прислухаючись до тихих кроків охоронців, що лишилися надворі, й думав невеселу думу про молодшого брата. Ще кілька хвилин тому він надіявся, що слова Тимкова можуть виявитися брехнею, тепер уже не сумнівався, знав твердо — минулої ночі Юрко був у Бялопіллі. Сам по собі цей факт ще не свідчив про якусь серйозну братову провину, навіть якщо Юрко злакомився на мисливську рушницю. Хлопчисько, схотілося побавитися зброєю… Після розмови з ним Юрко віддасть рушницю, та й по всьому. Такий варіант повністю влаштовував Петра. Та все ж братова поведінка продовжувала здаватися дивною, загадковою. Куди він пішов цієї ночі, де пропадає, з ким, що робить?

— Тітко, Юрко часто не ночує вдома? А ви дарма думаєте, що це я його посилаю.

— А який біс його ганяє? — недовірливо озвалася жінка.

— Хотів би я знати… Тому-то й питаю.

— Раніше, траплялося, приходив пізно. Але все ж перші півні пропіють, він уже стукає. А вчора з’явився перед самим світом. Не їв, не пив, упав на постіль і спить як убитий. Холоша в крові, нога розпухла.

— Рушниці мисливської не було при ньому?

— Боже борони! Ні. Цього ще бракувало… Де б він узяв рушницю?

— Я тільки так… Запитую. А може, він до дівчини якої бігає. Не помічали?

— Що ти! Рано йому…

— Е-е, рано, — якось невесело засміявся Петро. — Буває… Перше кохання…

— Ні, він на дівчат не задивляється. Все книжки читає. А то сяде за стіл, заплющить очі й сидить, думає. А щоб кохання… Ні. Тут Олящукова поруч з нами жила, в неї така гарна дівчинка. Я вже думала… То наш Юрко й не гляне в її бік, не привітається навіть. Наче її й немає для нього.

— Це того Олящука, що одружився з полькою? — насторожився Петро. Він давно відірвався од життя рідного села, перед війною сидів кілька років у Березі Картузькій за напад на пошту, потім ховався в підпіллі й утік з радянського боку за Сан до німців. Хто з ким одружився в селі, з ким поріднився, вже мало цікавило його — це були не варті його уваги дрібниці, але випадок з Семеном Олящуком пам’ятав добре.

— Того самого, пічника, — підтвердила тітка. — Він же нашим сусідом був.

— Де вони зараз? — запитав Петро. Підозра, неясна, хистка, майнула в його голові, й він з усе зростаючою тривогою чекав відповіді від тітки.

— Семена совіти до війська забрали, а Ядвігу з дітьми шляхтичі до себе в Бялопілля…

Петро вже не чув, що далі говорила тітка. Бялопілля… Сусідська дівчинка була там. Чи не це ключ до розгадки дивної Юркової поведінки? Що могла знати тітка, що могла вона помітити? Перше кохання соромливе, його ховають від чужого ока в серці на дні, а Юрко до того ще й потайний за характером. Дурний, нерозсудливий парубчак. Не боячись нічого, кинувся у вогонь рятувати свою полечку… Тепер старшому братові треба рятувати молодшого і від вогню, і від кохання.

Проте всі спроби побачити Юрка, щоб поговорити з ним віч-на-віч, виявилися марними. Юрко не ночував удома, та й удень заходив до тітки рідко. Було схоже, що він сам щось запідозрив і свідомо уникає зустрічі з старшим братом. Петро Карабаш з дня на день відкладав своє повернення до Рівного, де на нього чекали важливі справи. Становище ускладнювалося, та все ж він не втрачав надії, що можна буде уникнути слідства, обмежитися суворою розмовою з братом. Треба лише вибити дур із хлопця.

І тут над головою представника центрального проводу гримнув грім. Спершу йому донесли про те, що Юрка разом з якоюсь молоденькою дівчиною бачили на хуторі Рутках, а через день стало відомо, що в Рутках загинуло два взводи бандерівців, а сам хутір поляки спалили дотла.

Петро був приголомшений. Загадкові братові вчинки, наче розрізнені ланки, зімкнулися раптом в один логічно зв’язаний ланцюг, набули жахливого змісту: брат зв’язаний з поляками, допомагає їм. Усього міг сподіватися Петро Карабаш, але тільки не цього. Треба було діяти негайно, рішуче, суворо. Що б не натворив Юрко, його ще можна врятувати.

Начальник районної ес-бе Місяць одержав наказ представника центрального проводу — Юрка Карабаша знайти, заарештувати, доставити на стоянку. Жодних запитань і пояснень. Першим буде допитувати він, Ясний.

Юрка вистежили ввечері, коли він з боку левади підходив до своєї хати. Попереду на стежці перед ним раптом виріс незнайомий плечистий хлопець. Без зброї. Юрко сміливо пішов на нього.

— Здоров, друже. На цигарку знайдеться?

— Не палю, — сказав Юрко, бокуючи, але не сповільнюючи кроку.

Хлопець зійшов зі стежки, заступаючи дорогу.

— Не поспішай… Підеш з нами.

Юрко озирнувся, побачив ще двох. Ці були з карабінами. Він зрозумів — попався, але не дав і взнаки, пошкодував лише, що рушниці немає при ньому.