По живу і мертву воду

— Куди це?

— Тут недалеко. Пройдемось…

Юрко ніби замислився на секунду, тріпнув головою.

— Ну що ж, ходім, коли така справа. А помилки не буде?

— Ні…

— Глядіть, хлопці… Ходім.

Треба було їх заспокоїти, показати, що він охоче підкоряється їм.

Повернули назад, до левади, а там направо берегом струмка.

— Поліцаї? — запитав Юрко. Він знав — хлопці з ес-бе, але хай думають, що він не здогадався.

Передній буркнув щось незрозуміле. Добре. Ведуть до лісу. Теж добре. Але там, певне, зв’яжуть руки. Цього не можна допустити. Важливо вибрати момент. Переднього він зіб’є з ніг. Ті, що позаду, не стрілятимуть. Усе-таки — брат Ясного… Вони це знають.

Юрко розумів, що його взяли недаром і не без відома брата. Тітка казала, що Петро двічі приходив уночі, розпитував. Він знає про рушницю. Значить, Тимків розповів йому. Не це страшне. Можна було б відбрехатись. Страшне те, що його бачили з Стефою в Рутках за день до того, як поляки спалили цей хутір. Отже, Бялопілля й Рутки. Про Наталю Миколаївну вони не знають, для неї небезпеки немає; де він учора пристроїв Стефу, їм теж невідомо. Втікати… Головне він зробив — Стефа з братиком знайшла притулок у надійної людини. Ну, а сам він знайде де сховатися. У крайньому разі викопає схрон у лісі… І якби його прийняли до себе радянські партизани? Не приймуть, не повірять — брат Ясного. Ще запідозрять, що його підіслали до них бандерівці. До радянських партизанів йому немає ходу. Біда.

Вийшли з села, звернули до містка. Все правильно, ведуть до лісу. На містку передній зупинився.

— Перекур…

Задні підійшли ближче. Юрко опинився в кільці. Він здогадався — зараз нападуть, зв’яжуть руки. Не розмірковуючи довго, хлопець пригнувся і штовхнув того плечистого, що стояв перед ним. Конвоїр перелетів через поручні як сніп, бовтнув у воду, але Юрко погарячкував, вклав надто багато сил у поштовх і, втративши рівновагу, мало не впав сам. Він забарився лише на якусь частку секунди, цього було досить для конвоїрів, що лишилися на мосту. Його схопили, рукав піджака затріщав, гудзики спереду повідскакували. Юрко відкинув руки назад, наполовину вислизнув з піджака й з усього маху вдарив кулаком в обличчя того, що саме руками стискав біля зап’ястя його ліву руку, яка заплуталася в складках рукава. Третій конвоїр устиг вчепитися пальцями в його чуба. На голову наче окропу хлюпнули. Незважаючи на страшенний біль, Юрко вивернувся, вдарив конвоїра в живіт. Тут його схопили за ноги. За мить усі троє, зчепившись клубком, упали на поручні. Трухле дерево не витримало, зламалося. Падаючи, Юрко вкусив когось за пальці.

У воді перевага виявилась на боці конвоїрів. Їх усе ж було троє. Та ще й мокрий одяг утруднював рухи, і Юрко вже не міг вигравати в швидкості й спритності. Три пари рук вчепилися в нього й повільно опустили його в воду майже на дно струмка. Запасу свіжого повітря в легенях не було, і Юрко відразу ж почав захлинатися, перед очима, попливли оранжеві кола. А його тримали й тримали під водою, доки тіло не почало зводити судомою.

Опам’ятався Юрко на березі. Він лежав обличчям до землі. Страшенними приступами блювоти, здається, вивертало всі нутрощі. Конвоїри, сопучи, спльовуючи воду, що набігала на губи, в’язали йому заломлені за спину руки. Отак з тобою треба, хлопче, щоб ти знав, до кого в руки потрапив, і не брикався… Тепер будеш тихий.

Відсапавшись, конвоїри повикручували одяг, поперезувалися. Все мовчки, без жодного слова. Потім так само мовчки підняли Юрка, добряче струснули, поставили на ноги.

— Ходімо, — з тяжким зітханням сказав плечистий.

— А де мій карабін? Хлопці, хто бачив карабін?

— Шляк би тебе трафив, друже. Неплюй. Завжди в тебе… Ну, лізь у воду, шукай.

Неплюй довго бродив по струмку, сунучи ноги по дну, пірнав, чортихався, коли замість карабіна витягав корч.

— Ти що там, раків ловиш? — не витримав плечистий.

Нарешті карабін було знайдено. Юрка підштовхнули в спину до дороги.

Йшли мовчки, як і перше — плечистий попереду, двоє позаду. Юркові боліло в грудях, дихати було важко. Здавалося, в легені йому засунуто пучки патиччя від віника, й воно кололо, дряпало ніжну м’яку тканину, не даючи зробити повний вдих і видих. Тепер не побіжиш…

Одного з задніх почав розбирати сміх.

— Чого ти? — сердито запитав плечистий.

— Нічого… Ой! Як згадаю… Хо-хо-ха! По-покупа… ха! Покупалися добре. Ха-ха-ха! — насилу вимовив конвоїр.

Приклад виявився заразливим. Інші конвоїри теж почали душитися від сміху — видно, вже надто комічною уявилась їм зараз неприємна історія з вимушеним купанням.

— Як він мене… Я отямитися не встиг — бовть у воду.

— Мене за палець, холера, вкусив.

— Що палець! У мене два зуби хитаються.

— Швидкий… За таким дивись та й дивись.

Вони сміялися і розмовляли без злості, наче Юрко був їх товаришем, що, п’яний, почав був бешкетувати й завдав багато клопоту і неприємностей. «Ці нічого не знають. Їм наказано захопити й доставити, — зробив висновок Юрко. Духом не занепадати. Може, ще зможу викрутитись. Як запитають, чому хотів утекти, скажу, що прийняв хлопців за поліцаїв, злякався, думав, що хочуть відправити на роботу до Німеччини».

Біля лісу зупинилися на відпочинок. Один конвоїр відлучився й повернувся з підводою. Юрка поклали на сіно позаду візника, а самі посідали поряд. Довго їхали тряскою лісовою дорогою. Конвоїри мовчали. Тільки зрідка той, що сидів біля візника, кидав «Направо!», «Сюди звертай!» Куди везуть, Юрко впізнати не міг, хоч навколишні ліси знав добре, не раз ходив сюди по гриби і ягоди. Потім вони зупинилися, візника відпустили й пішли пішки.

Юркові ще на возі полегшало. Боліти в грудях майже перестало, й він міг робити повний вдих і видих. Гірше було з руками. Всі спроби послабити вузол виявилися марними. Тонкий мотузок підсох, в’ївся в тіло. Хлопець ладен був зірвати його разом із шкірою, але кисті рук у нього були широкі —не зірвеш. І хоч думка про втечу не залишала Юрка, він не хотів ризикувати безглуздо — в темному лісі із зв’язаними позаду руками далеко не втечеш.

Нарешті вийшли з лісу й опинились на якійсь тихій вимерлій садибі з напівзруйнованим двоповерховим будинком. Це була садиба дрібного польського поміщика-садовода, перетворена радянськими властями в дослідну сільськогосподарську станцію. Тут був великий розсадник плодових дерев, і Юрко двічі приходив сюди з Братина разом з учнями на екскурсію. Неподалік від садиби протікала невеличка тиха, але дуже глибока річка Безодня. Юрко в ній купався, пірнав і ледве діставав дна. Ось куди його привели…

Юрка посадили на східцях ганку. З будинку вийшов якийсь старий, згорблений дід у накинутому на плечі кожушку. Кашляючи, крекчучи, він закурив з конвоїрами й, не питаючи їх ні про що і навіть не намагаючись розгледіти, кого, вони привели, пішов. Видно, тут не було прийнято задавати зайві питання. Конвоїри ходили туди й сюди побіля ганку, здригаючись від нічної свіжості, голосно позіхаючи. Вони когось чекали. Юрко відчував, як німіють кисті рук, і щоб кров не застоювалася, безперервно ворушив пальцями. Що правда, то правда, хлопці з ес-бе вміли в’язати людей. Цю науку вони засвоїли добре.

Раптом до чуйного Юркового вуха долетіло голосне курликання колісних втулок, тупіт кінських ніг. Конвоїри пожвавилися.

— Ідуть!

— Хвалити бога!

До будинку одна за одною під’їхало чотири підводи, на яких густо сиділи люди. Відразу ж на землю стрибнуло кілька чоловік з карабінами. Високий, схожий на офіцера, скомандував:

— У камеру, по одному. Головня! Станеш на пост.

Озброєні почали стягати на землю тих, хто сидів і лежав на підводах. Біля Юрка залишився один конвоїр, два інших почали допомагати товаришам. В будинок спершу провели сімох заарештованих із зв’язаними за спиною руками, а потім ще трьох. Серед цих трьох була жінка в білій хустинці.