Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Звірячий інстинкт самозбереження вивів мене до мосту — цього разу капітального бетонного мосту із безліччю переходів, арок та ніш. Треба було якось розібратися в їхньому лабіринті, щоб піднятися нагору, на проїжджу частину, і там, можливо, сісти в трамвай, хоч найкраще вже, напевно, нічим не ризикуючи, йти собі пішки — квапитися мені нікуди.

Однак лабіринт примостової архітектури виявився складнішим, ніж видавалося напочатку. Сліпим цуценям я тицявся в якісь глухі кути, проходив повз розписані барвистим графіті стіни, і вже навіть було подумав, чи не зробитися мені на одну ніч класичним клошаром, коли переді мною нагло виникли широкі сходи, що вели донизу. Чомусь вирішив, що саме вони виведуть мене на правильний шлях. А в голові крутилось як заклятгя: віадук, віадук, віадук. Зненацька позаду почулися кроки. «А от і клошари, — подумав я. — Ну що ж, приємного знайомства».

— Tam nie ma przej'scia, — пролунало за спиною, і, обернувшись, я побачив двох молоденьких поліцаїв.

— Niestety, — знову вдався я до свого улюбленого слова і, знизавши плечима, зробив спробу повернути навспак, обминувши представників влади. Однак оте «niestety» замість того, щоб створювати досконалий мімікрійний захист, завжди видає мене з головою.

Цього разу перевірки документів уникнути не вдалося.

Описати мої натужні розмови з поліцаями, приниження і страх, безглузді прогулянки під вартою і по-кафкіанськи несподіване звільнення справді міг би хіба сухотник Франц. У мене ж для цього не вистачить ані уміння, ані словникового запасу. Та й бажання, чесно кажучи, немає. Врешті-решт, онезалежнений, але запаморочений, немов після добрячої дози маріхуани, я вирішив не випендрюватися більше і повертатися до Centrum Bada'n Kosmicznych, де у спортзалі на мене чекав сякий-такий матрац. Після багатогодинних переговорів із охоронцями порядку в моїх кишенях не залишилось ані гроша, та в одурманених мізках ні з того, ні з сього визріло переконання, що я ж, чорт забирай, є власником MASTER CARD . Чи, може, VISA — докладно вже не пам'ятаю. То ж я хвацько зупинив таксівку і, щоб цього разу вже не облажатися, вирішив говорити англійською, з якої безпомилково знаю лише словосполучення FUCKING SHIT .

— Independence Street. Center of Space Research, — напівзавчено випалив я таксистові так само бандитуватого, але якогось ніби легітимнішого вигляду.

— І guess, there is no Center of Space Research on Independence Street, — сказав він, неприязно дивлячись на мене в дзеркало заднього виду.

— Maybe it's on the different street. That's your problem, — нахабно відповів я, відчуваючи себе повноправним клієнтом цивілізованого сервісу.

— You sound like an Ukrainian astronaut, — насмішкувато мовив той і почав переговори з диспетчером. Гуморист сраний.

— Unfortunately, — чомусь промимрив я, ніби не хотів колись, як всі нормальні діти мого покоління, стати космонавтом. Я сказав це, не зовсім розуміючи, що воно означає, але на добре відому з голлівудських фільмів ідіому мене не вистачило [58] .

Поки ми їхали, DJ 107FM ЧЖУАН-ЦЗИ крутив щось до щему впізнаване, хоч і незідентифіковане: « A w Krakowie па Brackiej pada deszcz» [59] . (Може, це знову був PORTISHEAD ), — не певен. На завершення програми DJ несподівано сказав цілком зрозумілою мовою:

58

— Алея Незалежності. Центр Космічних досліджень.

— Наскільки мені відомо, по Незалежності немає ніякого Центру Космічних Досліджень.

— Ну то, може, по якійсь іншій вулиці. Це вже ваша проблема.

— Ви, напевно, український космонавт?

— На жаль ( англ.).

59

«А в Кракові на Брацькій падає дощ ( польск.).

— „Крила, що як хмари закривають небо“ — не порожні слова.

Коли ми доїхали до Центру тих гівняних Космічних Досліджень, уже світало. Замість неіснуючої MASTER CARD я тицьнув водієві використану телефонну картку, та він сприйняв це на диво спокійно і навіть подякував, побажавши, здається, щасливих міжзоряних польотів.

По дорозі до омріяного спортзалу, де мав бути гарантований матрац, мене раз-по-раз обминали якісь тінейджери на роликових ковзанах і скейтбордах. Вони мчали назустріч із шаленою швидкістю, і тільки наявність ланцюжка-оберега, якого я ніколи не знімав, може пояснити те, що не сталося жодного зіткнення. «Оце вже, мабуть, і виспався», — заходячи до залі, подумав я. На те й виглядало. Бо, крім присутності тренованих тінейджерів, довелося подивуватися ще одній метаморфозі: все приміщення виявилося заставленим якимись декораціями, серед яких десь, безперечно, знаходився і мій матрац, та шукати його зараз було б марною справою. Тут я згадав, що напередодні говорилося про зйомки фільму з часів громадянської війни. Отже весь цей мотлох приготований кінематографістами. Тільки-но я про це подумав, як до залі й справді ввалилася ціла ватага — освітлювачі, гримери, каскадери, реквізитники, актори другого плану, актори першого плану, помічники режисера і сам режисер. Ну і, звичайно, Мох із безвідмовною камерою HYUNDAI PAL-SEKAM/NTSC на плечі. Він привітався мимохідь, а потім, ніби щось забувши, обернувся і сказав:

— До речі, поздоровляю з вчорашніми іменинами.

Я збараніло дивився йому вслід, відчуваючи, що щось тут не грає.

Якась невловима деталь занепокоїла мене, та я не міг зрозуміти, яка саме.

Може, інтонація голосу?

Може, марка відеокамери?

Може, дата іменин?

І як, до речі, мене звати?

В мене що, справді вчора були іменини?

Ну, допустимо. Однаково щось тут не те. Але що саме?

За вікнами зробилося вже цілком світло, і, можливо, саме від цього на мене зійшло локальне просвітлення. Я раптом зрозумів причину свого збентеження. Мох франтувато підстриг свою знамениту кошлату (андеґраундову, контркультурну) бороду, без якої його ніхто б раніше й не уявив, і тепер виглядав на якогось француватого іспанського ґранда.

Господи, чого тільки не трапляється з нами на цьому світі! Воістину — життя різноманітніше за сни.

Розділ сьомий. Леон-кіллер [60]

Будь ласка, тільки не помирай, інакше мені доведеться теж […]

Прошу тебе, тільки живи, ти ж бачиш — я живу тобою.

Z е м ф і р а

О так от, міста Тейба, о так от…

K e n К е s е у

O n e F l e w O v e r t h e C u k c o o ' s N e s t

60

« Леон-кіллер» — запозичення назви відомого фільму Люка Бессона. В даному випадку бачимо пряме протиставлення популярного кінематографічного героя образові Іздрикового Леона: професійного холоднокровного кіллера і невротичного пацієнта наркодиспансеру, для якого єдиною можливою формою вбивства є самогубство.

До Дарії Юріївни мені порадили звернутися друзі. «Все ж таки там якось лікують ЦЕ . Може, варто спробувати», — говорили мені. Я впирався, бо знав, що ЦЕ не лікується взагалі. Ніде. Ніяк. Людина мусить собі дати раду з ЦИМ сама, все інше — самоошукування, марне витрачання грошей і часу. «Не мусиш відразу лягати до шпиталю. Може, спочатку варто просто піти подивитися, поговорити. — Це були слова Карпа. — Ніхто ж силою не примушуватиме тебе…» і т.п. Я не міг не послухати Карпа. Він мені як старший брат. Справді. А старшого брата годиться слухати. Тому я погодився. Певного погожого дня ми з дружиною, супроводжувані Карпом, який мав скласти нам протекцію, зайшли до похмурого цегляного будинку з ґратами на вікнах. Куций коридор по обидва боки прикрашали ряди металевих дверей із засувами й конусоподібними тюремними вічками. Під вічками були, подібні на поштові щілини, прорізи для передачі їжі — т.зв. «собачники». «Ого! — подумалося мені». Хоча, можливо, я навіть проказав про себе WAW ! Або OOPS ! Або просто OUCH !

Єдині неметалеві двері вели до кабінету головного лікаря. Ним і виявилася Дарія Юріївна — струнка світловолоса аж до блонду шатенка тієї несамовито холодної вроди, яку зазвичай приписують ніцшеансько-гестапівським фрау. Відсуваючи в закутки свідомості інтуїтивну тривогу, я намагався потішити себе думкою, що мені випало щастя спілкуватися з такою от красунею, до того ще й, безперечно, розумницею й профі, а не з якоюсь старою порхавкою середнього інтелекту, задокументованого дипломом про середню ж освіту. Мені навіть вдалося частково розчулитись і я приготувався викласти все як на духу, розповісти про симптоми, причини й наслідки хвороби.

Однак перші ж мої спроби порозумітися були брутально обірвані:

— Говорити тут буду я!

Що ж це за лікар, — подумалося мені, — який не хоче вислухати пацієнта, нехай навіть потенційного? Хіба вислухати — не є першим обов'язком ескулапа? Так же можна замість полікувати застуду, вирізати аденоїди, або й, чого доброго, ампутувати кінцівки чи, не дай Боже, каструвати. Може, вона хоче мене каструвати?

Мляво відповідаючи на гострі запитання, що цілком не потребували відповідей, я роздивлявся гобелен, на якому було майстерно виткано Діву Марію з Дитятком. (Мабуть, діло рук якого-небудь вдячного піддослідного кролика — перевихованого наркомана абощо). І знову Діва Марія. Може, це новий терапевтичний винахід? Може, всі ці образи в медичних кабінетах — не просто данина моді чи свідчення конфесійної єдності ордену охоронців здоров'я — може, в них таїться цілюща сила? Може, замість болісних заштриків, небезпечних піґулок і принизливих процедур тут просто прикладаються до тканої святині? Тоді я — за.

— Самому вам не вдасться вийти з ЦЬОГО. Ми допоможемо вам. Коли ви останній раз пили пиво?

— Вчора, — відповідаю, відчуваючи цілком стерпну легкість буття [61] від випитої півгодини тому пляшки GUINESS 'a. Цікаво, помітить пані профі мою брехню чи ні? Здається, не помітила, бо каже:

— От бачите!

Що я повинен бачити — в даному випадку незрозуміло. «Як же мені тебе назвати, любонько», — натомість думаю я. Клаудія Шіффер? Міс Ґнуссен? Леді Ді? [62] Останнє, з огляду на співпадіння ініціалів, видається найдоречнішим, однак рафінована стриманість покійноїпринцеси якось не узгоджується з вишколеною неприступністю цієї спокійноїшпитальної королеви. Вона скидається на іншу леді — залізну [63] . Однак згадавши свої ніцшеансько-гестапівські асоціації та безпомилково відчувши, що найзаповітніша мрія Дарії Юріївни — влаштувати тут же на місці остаточний фармакологічний ANSCHLUSS , — я вирішую наректи її «фрау Де» — германський варіант британської ідіоми. Тим більше, що така полівалентна форма імені дозволить мені іноді вбого розважатися, запитуючи, скажімо, уявного співрозмовника: «А фрау де?»

61

… відчуваючи цілком стерпну легкість буття… — парафраз на назву відомого роману М. Кундери «Нестерпна легкість буття».

62

Клаудія Шіффер— відома фотомодель, один із тимчасових символів маскульту. Міс Ґнуссен— персонаж роману Кена Кізі «Політ над гніздом зозулі», уособлення домінуючої злої сили довколишнього світу, яка замагається заволодіти внутрішнім мікрокосмом людини. Іздрик проводить певні паралелі між старшою сестрою «Комбінату» і головним лікарем наркодиспансеру, до якого потрапляє герой «Леона». Цитування Кена Кізі відбувається в цьому розділі як в прихованій формі, так і у відкритій формах (стор. 80. — « Усі ми кролики різного віку й категорій…), зокрема, фраза із «Польоту…» слугує одним із епіграфів. Леді Ді— принцеса Великобританії Діана. Після трагічної загибелі в автокатастрофі її масмедіївський титул Леді Ді остаточно набув ідіоматичних ознак. Фактично, історія її життя і смерті також є прикладом того, як агресія зовнішнього обшару нищить не лише внутрішній духовний світ людини, але цілком реально загрожує її фізичному виживанню.

63

… іншу леді—залізну. — натяк на колишнього прем'єр-міністра Великобританії Марґарет Тетчер, яка за твердість переконань і жорсткість політики отримала прізвисько «залізна леді».