Поезіі, що не ввійшли до збірок

“Оружжя на диявола хрест твій!” -

Кричав Памфилій і кропив щосили, -

Між тим отець і Сільвія взяли

Валентія за руки, мов бажали

Його собою заслонить, но чули,

Як він в руках їх костенів, холов.

Пройшла так хвиля. Той страшенний вираз

Що на лиці Валентья малювавсь,

Показував, що наближаєсь хвиля

Самого нападу. Нараз він скрикнув

Нелюдським голосом і стрепенувсь

Так, що попадали, немов снопи.

Отець і Сільвія - і він упав.

І почалась найтяжчая година,

Якої лиш в житті вони зазнали,

Година мук пекельних, крику, стону

І скреготу зубів, важких ударів

Всім тілом, головою й грудьми

О гладкий камінь. Мов закаменілі,

Стояли зрителі, в німій тривозі

Гляділи на те конання страшенне

Того, хто був так дорогим для них.

Часом здавалось, що в безмірних муках

Пручаєсь він і силується встати,

Щось спутаним белькоче язиком

І судорожне рвучими руками

Б’єсь в грудь, в лице, показує кудись.

Но все те, мов у гарячковім сні,

Мішалось, млилось перед їх очима

І ледом в жилах їх стинало кров.

Вкінці ослабли кидання його,

Лиш грудь ще віддих піднімав слабий

І кров’ю зайшлі очі так благальне,

Так жалібливо вперли погляд свій

В Памфилія, що той, мов духом пертий,

Прикляк і тихим голосом тремтячим

Зачав співати: “Упокой, владико,

Созданіє твоє!”

Немов таємна сила

Розбила лід на серці батька й діви, -

І розляглися голосні ридання,

Нарікання, мольби й закляття ніжні, -

І серед тої сутолоки звуків,

Посеред тих, що так його любили,

Мов свічка, тихо, звільна згас Валентій.

Та демон той, котрого випросив

На себе він, з ним разом не помер,

Але піщов по світі. В нерви, в кров

І кості своїх жертв засіяв він

Страшнеє сім’я. Батько, і Памфилій,

І Сільвія, і все потомство їх

Погибли тою ж смертю, що й Валентій.

І потяглась страшенна нитка муки

Від них по всьому світу. І прозвали

Ту таємничу, лютую недугу

Недугою Валентія святого.

Століття йшли, лавиною тяжкою

Котилось горе по серцях людей,

Котились муки, болі і терпіння,

То слабнучи, то зміцнюючись знов.

Царила тьма, світало світло правди,

Боролось зло з добром, а людський дух

Боровсь з терпінням і чимало мук

Улагодив, усунув, лиш на ту

Недугу досі не найшов ліку.

Но він найде його! Століття йшли,

І кров лилась під зубцями коліс,

В огні кострів живе шкварчало тіло,

В ім’я любви господньої царила

Ненависть до людей і до природи.

Тоді Валентія святого демон

Багате жниво мав! Сотками тисяч

В його страшнеє царство перлись люди.

А другі тих, котрих він катував,

Домучували як чарівників, -

Страшні картини, від котрих повік

Стинатись буде кров у людських жилах!

Століття йшли, світало світло правди,

Пануюча ненависть, наче тьма

Нічна - поблідла, власть втеряла, розійшлась,

І віджила погорджена любов.

А разом з розсвітом нового дня

Ослабла й сила демона страшного.

Мов тінь іще волочиться він нині

По світі, та рука його не здужа

Такі могучі завдавать удари,

Як за панування ненависті.

Він жде пори, коли в новій красі,

Мов сонце ясне й теплеє на небі,

Любов всеоб’ємлюща і вселюдська

Поміж людьми вцариться на землі, -

І буде се його послідня хвиля,

Бо рани, що ненависть завдала,

Одна лишень любов згоїти може.

Грудень 1885

1886

***

У темну ніч я містом тихо брив

І в серці ніс своє таємне горе.

Кругом життя кипіло, наче море,

І блискіт ламп мене дразнив, тіснив.

Кай мене шугали швидкії тіні

В театр, на бал, у клуб, в шинок, домів,

Фіакри гуркотали по камінні,

А в далі дзвін понуро щось гримів.

Втім тінь одна шугнула поуз мене:

Вся в чорнім, тихо, звільна йшла вона.

Зирнула - і з душі з самого дна

Знов піднялось все горе утаєне.

Лиш раз зирнула, і крізь пітьму ночі

Той погляд вбився в грудь мою, мов ніж.

О, щоб були мої осліпли очі,

Було б в душі ясніш і спокійніш!

1887

МОЇЙ ДРУЖИНІ

Спасибі тобі, моє сонечко,

За промінчик твій - щире словечко!

Як промінчика не здобуть притьмом,

Слова щирого не купить сріблом.

В сльоту зимнюю, в днину млистую

Я дорогою йду тернистою;

Кого я любив, ті забулися,

А з ким я дружив - відвернулися.

Відвернулися та й цураються,

З труду мойого посміхаються,

В порох топчуть те, що мені святе, -

А недоля й тьма все росте й росте.

Важко дерево з корнем вирвати,

Друга давнього з серця вигнати.

Важко в пітьмі йти, ще й грязюкою,

Де брехня сичить вкруг гадюкою.

Та як радісно серед трудного

Шляху темного і безлюдного

Вгледіть - світиться десь оконечко!..

Так у горі нам - щире словечко.

То ж за дар малий, а безцінний твій,

Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,

За той усміх твій не вдослід журбі

Спасибі тобі! Спасибі тобі!