Поезіі, що не ввійшли до збірок

В молитві, сльозах, в строгій самоті!”

“Хрестити радо я хрещу тебе, -

Сказав Памфилій, - але йти в пустиню

Благословить тебе не можу, сину”.
–

“Не можеш?” -

“Ні, так, як господнім словом

Благословить не можу зла, убійства,

Непошанівку заповідей божих”.

“Хіба ж се зло - молитись і терпіти?” -

“Чи ж се добро - вбивать вітця старого?” -

“Щоб тішить батька - я вбиваю душу”, -

“А вбивши батька, ти спасеш її?” -

“Іду туди, де менш покус до зла”.
–

“Герой іде туди, де густше стріл”.
–

“Я не герой, я зла не переможу”.
–

“Сли так, то й назви христянина ти

Не стоїш. Не втікать від зла казав

Христос, а з злом боротися щосили.

Бо як почнем усі від зла втікати,

То запанує зло на всій землі.

Повір мні, сину, світ не є так злий,

Як гуторять пустинники-аскети,

Котрі його й не знають. Много можна

Добра зробити, люблячи людей,

І те добро напевно переважить

Усі гріхи, з життям тим нерозлучні.

І вір мні, борше вступить в царство боже

Любов без віри, ніж віра без любви”

Валентій слухав, але не вступали

Слова ті до його душі; якесь

Підозріння будилось в нім, чи се

Не підступ батька, щоб зловить його.

Коротка аскетична практика

Порозпускала вже коріння в серці.

І він рішивсь на підступ підступом

І хитрістю на хитрість відповісти.

“Так що ж робити радиш мні, о отче?”

“Покинь думки про сльози і пустиню.

Вшануй батьківське серце і любов,

Трудись по-давньому! Твій щирий труд

Бог надгородить вірною жоною,

Дітьми і всім добром. Отсе моя

Сердечна рада, се покута буде

За ті гріхи, що ти мені сповів.

Коли мені сповнить се приречеш,

Тоді я розгрішу тя в ім’я боже

І хрест господень покладу на тебе!” .

І ті слова, хоч з серця глибини

Плили, в умі Валентія лишень

Скріпили ще підозріння погане.

Він чув, як острий біль пройшов му серце,

Но швидко переміг себе. Схилившись

І б’ючи в груди, рік він: “Прирікаю!”

Мов ангел щастя пролетів в тій хвилі

На невидимих крилах понад дім,

Так все віджило, зрадувалось в нім.

Прикликаний Памфилієм, отець

З сльозами кинувся на шию сина,

І обнімав, і цілував його,

До ніг впадав Памфилію, беззв’язні

Щасливі восклики замісто слів

Видобувалися з грудей його.

Весь дім пристроєно в празничний вид,

Усі раби дістали вольні листи

І щедрі дари. Щоб з любимим сином

Не розлучатися нічим навіки,

Отец рішився тож приняти хрест,

Рішилась тож і Сільвія Мамілла.

Все, все було забуте! Сльози всі,

Неспані ночі, перебуті муки!

Валентій жив! Між ними жив! Вертав

Назад в життя, з котрого їм грозила

Геть видерти його таємна сила.

Минають ясні дні. Радіє батько,

Радіє й Сільвія. Їі дівоча

Уява вже малює їй чарівний,

Щасливий день, коли її любов

Найкращої дізнає надгороди,

Коли в руці Валентія спочине

Її рука, батьківське й боже слово

Благословить їх на щасливу путь

Життя в любві. О гарний, гарний дню,

Чи довго ж то ще ждати їй на тебе?

Та що ж, не радісно, мабуть, плили

Ті дні для того, круг котрого вся та

Любов, мов перла круг ядра, горнулась.

Валентій в домі, наче тінь понура,

Ходив в задумі мовчки, осторонь

Від всіх. В товаристві сидів, мов в терні.

Де й ділась давня бесідливість щира!

Немов медвідь на ланцюзі, глядів він

Довкола, кидав знехотя словами,

А йдучи, якось боязно довкола

Оглядувавсь, мов злодій.

Не казав

Отець його слідить, ні пільнувати,

Лякаючись ще дужче подразнить

Його уяву.

“Хорий ще, - він думав, -

А свобода - найкращий лік на ту

Хоробу”. Знав він, що Валентій, давши

Святеє слово - не тікать в пустиню,

Вже й не втече. Ох, та не знав нещасний

Отець, яку страшенну муку син

Терпів! Не знав, що син щодень, щоніч

По пишному саді його блукає

І руки ломить, головою б’є

О білий камінь, то в гущавині

Кропивою, терном бичує тіло,

Що всіх молитв його один кінець,

І зойків всіх, і стогнань всіх: “О боже,

Спаси мене від людської любви!”

І звільна він почав марніти, таять

І чахнути. І заболіло знов

Вітцівське серце. Що робить? Як радить?

Памфилій мисль щасливую піддав,

Сказати краще: виразив лиш те,

Що здавна в серці батьковім дрімало:

“Женить його. При боці любої

Дружини віджиє у нього серце!”

Пречудний ранок був, сміялось небо,

Співали пташки, запах дихав з цвітів

Іскрилася роса на всіх листочках,

І все кругом будилось, гомоніло

Величну пісню: Уіуеre memento! ‘

Лишень Валентій по безсонній ночі, •

Проведеній в молитві, наче труп,

Ходив-бродив в тім жизні океані,

На всю красу глядів завмерлим оком.

В зболілім серці, наче темна гадь,

Клубились сумніви, понурі думи.

Аж ось до нього батько підійшов

І, руку на плече його поклавши,

Сказав: “Мій сину, що з тобою дієсь?