Поезіі, що не ввійшли до збірок

Що хилить волю, мов та буря лози,

На сей торг ганьби випхнула тебе?

Постій! Постій! Я вмію се відчути.

Моя любов не згасла, ще горить,

Зуміє райський ключ із дна добути,

Зуміє рай запертий створить.

Не чує? Щезла з ним у пітьмі ночі,

Лиш вид її прошиб мене, як ніж.

О, щоб були мої осліпли очі,

Було б в душі ясніш і спокійніш!

Відень, 6 падолиста 1892 р.

1895

ТРИ ДОЛІ

З таємної безодні небуття

Маленьку іскорку, людськую душу

Покликано до земного життя,

На земні радощі, на земную катушу.

Вона летить, мов зірка тая,

Що з неба в безмір улітає, -

Та ось спинилась на момент;

В півшляху три богині-Долі

Її стрічають, щоб по волі

Їй на дорогу дать презент.

І мовила одна: "Душе щаслива,

Даю тобі талант яркий,

Будь сильна ти, і ясна, і мислива,

Твій ум живий, твій зір палкий!"

А друга мовила: "Від мене

Прийми багатий скарб чуття,

Бажання правди неструждене,

Бажання вільного життя.

Фантазія твоя хай буде многоплодна,

А в серці твоїм хай горить

Огнем могутнім гордість благородна,

Перед ніким чола щоб не корить".

Та третя, злобная старуха,

Всміхаючись на ті слова,

На душу своїм духом хуха

І ось що скиглить, мов сова:

"Ай-ай, розщедрились сестриці!

Ось цяцю винайшли яку!

Добра повніські рукавиці

На неї сиплють без ліку.

Та що се, ви якогось Данта, Гете

Чи Шеллі з неї хочете зробить?

Ну, любоньки, без мене ви не втнете,

Мені ж героїв тих по вуха вже досить!

Чекайте ж, я даруночок їй дам

Такий, що ваші пишні дари

Їй будуть не коштовний крам,

А гірш тяжкої муки й кари.

Іди ж собі, душе, у свою путь, -

Що терням встелена тобі, не розмарином!

А чим тобі на світі буть?

Будь русином і хлопським сином!

Талант твій буде рвать тебе

Між люди, в вир життя могучий,

В великих діл і намірів ігрисько,

Та вродження й мій присуд неминучий

Тебе по пояс загребе

В багно грузьке, в клопотів муравлисько.

Той зарід сили, що іскриться в тобі, -

Ні, ти не розів'єш його як слід.

Без вправ, без змагань, наче в гробі,

Його задушить твій нездарний рід.

Твій ум хоч буде вічно рваться

До світла, правди і добра,

Та ввік не здужає добраться

До тої течії, котра

Його б запліднила на зріст,

Йому дала би власний зміст,

Ярку створила б індивідуальність,

Дала би форм, думок оригінальність.

Се не для тебе, синку мій!

Ти будеш за чужим слідом все гнаться,

Із помилок чужих нічого не навчаться

І повторять зади по указці чужій.

Твоє чуття тобі за пекло стане,

Його топтатимуть усі,

Аж сміття з скарбу зробиться погане,

Аж зависть розростесь, любов зав'яне,

Гірка отрута лишиться в душі.

Бажати будеш правди дуже,

Та з помилки у помилку блукать, -

Ніхто тебе не витягне з калюжі,

Хіба лиш божа благодать".

Написано д[ня] 27 мая 1895 р., досі не друковано.

1898

МОЇЙ НЕ МОЇЙ

Поклін тобі, моя зів'яла квітко,

Моя розкішна, невідступна мріє,

Останній се поклін!

Хоч у життю стрічав тебе я рідко,

Та все ж мені той спогад серце гріє,

Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,

В моїх ти грудях зглушила і вгасила

Любовний дикий шал,

Тим ти в душі, сумній і одинокій,

Навік вписала ясний і високий

Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,

Коли на душу ляжуть злії змори,

Тебе шука душа,

І до твоєї груді припадає,

У стіп твоїх весь свій тягар скидає,

І голос твій весь плач її втиша.

А як коли у сні тебе побачу,

То, бачится, всю злість і гіркість трачу

І викидаю, мов гадюк тих звій;

Весь день мов щось святе в душі лелію,

Хоч не любов, не віру, не надію,

А чистий, ясний образ твій.

(1898)

1901

МІЙОВІ ЕЛЕГІЇ

I

Весно, ти мучиш мене! Розсипаєшся сонця промінням,

Леготом теплим пестиш, в сині простори маниш!

Хмари вовнисті, немов ті клубочки, шпурляєш по небу

І, мов шовкові нитки, дощ із них теплий снуєш.

Сірую грудку з землі ти підкинеш під небо блакитне,

І в жайворонкову трель грудка розсиплеться вмить.

Ти журавлиним ключем навертаєш нестерпную тугу,

Мрії про вольний простір, щастя далеке моє.

Ти лебединим крилом кришталевії хвилі скородиш -

Чую їх плеск аж у сні на лазуровій ріці.

Бачу, як чайкою ти колихаєшся над глибиною,

Як над широким Дністром гнешся лозою к воді.

Весно, ти мучиш мене! Міліонами кольорів, тонів,

Ліній і творів кричиш: воля, і рух, і життя!

І, мов безсильне стебло в бистрину ту, ти рвеш мою душу,

В серці зів'ялім, черствім будиш нові почуття.

Будиш бажання, яким не сповнитись; освітлюєш пустку;

Ніжно гойдаєш в гілках осамотіле гніздо;

Пильно схиливши лице, роздуваєш погасле огнище;

Свистом від гаю зовеш, наче мій друг молодий.

Ні, не мені вже гулять по тім гаю, мій друже-соколе!