Поезіі, що не ввійшли до збірок

Що рвуть і брудять його душу.

І як же тут духові, думці якій

З-під криги такої підняться?

І як же тут людським змаганням живим

У пеклі такім наклюваться?

Шипіли санки, мов гадюки, в снігу,

І форкали коні, грудками

Сніг рвавсь з-під копит їх, я мерз і туливсь.

І мучився тими думками.

Написано в грудні 1885 р.

СВЯТИЙ ВАЛЕНТІЙ

(Легенда)

(Посвячую пам’яті

мого незабутого батька

Якова Франка)

В любві у всіх богів і у людей

В могучім Римі виростав колись

Валентій. Все дали йому боги,

Чим людська жизнь краситься: красоту,

Здоров’я, силу, розум і талант,

Високий рід, багатого вітця.

І люди все дали йому, що тільки

Найкращого, святого дать могли:

Любов і приязнь, світлий скарб знання.

І штуки блиск, бажання ідеалу.

І він платив подякою богам,

Любвою людям.

Двадцять п’ятий рік

Життя кінчив; в Афінах, в огнищі

Наук, немов пчола трудолюбива,

Ссав грецьку мудрість; книги Стагірита

І Епікура, побіч книг Гомера,

Були розкошами його душі.

Но особливо пильно він хапавсь

До дна зглибляти зв’язки ті таємні

Між людським тілом і його життям

А безконечним творенням природи.

За проводом Галена й Гіппократа

Слідив цілющі впливи сил природи,

Зір, воздуху, води, тепла й морозу,

Каміння, цвітів, органічних соків

На людське тіло; з тисячних сторін

Громадив скарби досвіду й знання,

Щоби колись їх в оборот пустити

Між бідних і страждущих.

І скінчив

Науку, і вже славним лікарем

Вернув до Рима. Фама голосна

Із дому в дім, із города у город

Сквапливо вісті рознесла про силу

Його науки, чародійський вплив

Його очей, і рук, і слів, і духу.

І, мов на прощу, потекли товпами

До нього люди, здалека і зблизька:

Багаті й бідні, хорі і здорові;

Одні, щоб користать з його знання,

Відзискати утрачене здоровля -

А то, щоб щедрості його благати

О дар, а то, щоб хоч побачить в очі

Такого лікаря. І всі від нього

Вертали раді, чуючи в душі,

Що бачили одного з тих людей

Немногих, вибраних, що раз в сто літ

Являються, мов ясні метеори,

Страждущій людськості для запомоги.

З спокійним, ясним, ласкавим лицем

І з чистим серцем працював Валентій,

Робив свою роботу благодатну,

Окружений подякою, любвою

І подивом премногих тисячів.

Любов людей не прикрилась йому,

А додавала сил нових до діла;

Подяка бідних не псувала серця

його, а вказувала серце щире

В нужденних лахах, - і збільшала ще

Любов його до всіх людей; а подив,

Що хвилею бурхав по всьому краю,

Не доходив до ух його, не тьмив

Душі його гордині туманами.

Аж ось одного дня, коли Валентій,

Уставши рано з ліжка пухового,

Умивши тіло свіжою водою,

Натершися олійком запахущим,

У мармуровім атріум сидів

І “Енхейрідіон” Епіктета читав, -

Явилась дивна постать перед ним.

Високий старець в драному хітоні,

З сріблистою по пояс бородою

І з босими, кривавими ногами.

Лице його гляділо якось гордо

І враз тривожно; очі з ям глибоких

Блищали острим надприродним блиском,

Раз в раз десь гублячись в далечині.

Валентій встав, і наблизивсь до діда,

І, пильно глянувши йому в лице,

Спитав: “Ти хорий, добрий мій дідусю?”

Но гордо випрямившися, сказав

Високим, аж пискливим голосом:

“Ні, сам ти хорий!”

“Я?
– всміхнувсь Валентій.
–

Ну, на Асклепія, коли б лишень

Всі люди так довіку хорували!”

“Ти хорий, ти!
– кричав прихожий дід.
–

Смієшся? Вказуєш на те м’ясиво,

На сустави пещені? Тут-то й є

Твоя хороба! Те здорове тіло -

Се той черв’як, що тлить і точить душу!”

“Безумство, діду! У здоровім тілі

Душа здорова”.
–

“Бідний! Засліплений!

Скажи, які є найтяжчі хороби

Душі? Хіба не гордість чи пиха,

Не самолюбство та засліплення

На власні блуди, не упертість в злім?

Скажи по совісті: хіба ж усі ті

І многі інші ще тяжкі хороби

Не тлять твою в здоровім тілі душу?

Чи ж то не крайня гордість - уповати

На глупий розум свій, на підлі трави,

На порошки та знаряди мерзенні,

А не на волю божу, без котрої

Нам волос спасти з голови не може,

Против котрої всі ми - черви, дим?

Чи ж то не самолюбство - так пестити

Те тіло, знаряд всіх покус чортівських,

Те джерело всіх забагів лукавих?

Чи не засліплення - лічити других,

Самому бувши хорим і уломннм?

Чи не упертість непростима в злім -

Серед кадила лесті і похвал

Пишатися, отрутою розкоші

Впиватися і думати, що ти

Здоров душею, ще й добродій других?”

Немов зловіщий дзвін, прогомоніли

В душі Валентія оті слова.

Він з усміхом, замерлим на устах,

Але з переляком тремтячим в серці

Глядів на того дивного старця,

Заким з уст з трудом видобулось слово:

“Глибоко, діду, ти в душі читаєш

І в моїй вичитав таке, що там

Часом лишень ворушилося стиха,