Поезіі, що не ввійшли до збірок

Мов під колодою гадюка краса.

Та що, коли читаєш так глибоко,

То, певно, вичитаєш і на теє

Правдиву відповідь… Скажи лишень,

Хіба ж не щиро я людей люблю?

Не з всього серця рад їм помагати?

Чи не віддав я вік свій молодий

На те, щоб болі людські розслідити?

Чи весь свій час, маєток, сили всі

Не віддаю на те, щоб болі ті,

Тілесні болі і суспільне горе,

По змозі сил вменшати, лагодити?

Чи ж се не добре діло? Адже ваш

Учитель мовив…” -

“Не каляй святих

Слів нашого учителя своїми

Безбожними устами!
– крикнув дід.
–

Учитель наш сказав: “Хто ради мене

Вітця, і мами, й брата не покине,

Той недостоїн бути враз зо мною!”

Ох, та твоя любов до всіх людей!

Заглянь лишень на дно душі своєї,

Чи там під цвітами любви тієї

Не криєсь зла гадюка самолюбства?

Себе ти любиш, стогнання подяки,

Похвал кадило і блудний огонь

Безбожної науки - не людей.

Як може той людей любить, хто бога

Не знає і не любить? О, сліпий!

І ти ще в своїм діланню безбожнім

Якеєсь добре діло бачить хочеш?

Не бачиш тільки того, що зараза,

Загибіль, пекло з твоїх рук пливе!”

Поблід Валентій, задрижав всім тілом,

В німій тривозі не зводив очей

Із дивної появи, що словами,

Немов кліщами, рвала серце в нім.

“О, так, тремти, блідній, крушися серцем!

Бо, глянь, яке добродійство ти робиш

Страждущим людям! Ті, котрих господь

Тілесним болем вигнітав, мов грожна,

Щоб золотим вином у небі стали,

Тепер, тобою видерті з тискарні

Його святої, зміняться у гній

Гріховний! Ті, котрим господь післав

Свою найвищу ласку: хрест свій, біль,

Терпіння, бідність, - твоїми руками

Позбавлені її, підуть широким

Проклятим шляхом у огонь пекельний!

І хто ж ти є, що думаєш нужденним

Обманом свого розуму й чуття

Перевернути мудрий суд господній?

І чом ти думаєш, що біль і горе

Єсть злом? Сліпий! Одно лиш є

Добро на світі - те, що нас зближає

До вічного добра, що убиває

В істоті нашій грішного Адама, -

Се біль тілесний, горе, бідність, мука!

А ти хвалишся людською любвою,

Не знаючи, що се найтяжчеє

Твоє прокляття! Бо любов ота

Стосотними таємними нитками

До розкошів, покус, отрути світу

Тебе прив’язує! Порвать, стоптати

Ту грішную любов - се перший крок

До вищої, господньої любви!”

Немов ражений громом, остовпів

Валентій. Все, в що вірив від дитинства,

З чим зжився, що любив, усе, усе

Валилось, в порох розпадалось тут

Від тих страшенних слів. Як в’яне древо,

Сокирою у корені підтяте,

Так він схиливсь і руки опустив,

А лиш безкровні губи прошептали:

“І що ж чинити, що чинити маю?”

“Шукай поперед всього, - мовив дід, -

Лиш царства божого і правд його,

А проче все приложиться тобі”.

І се сказавши, вийшов із хоромів.

“О боже мій, і де ж його шукати?

Які стежки ведуть до нього? Як

Свій ум безсильний наострити зможу

До розуміння правд тих так страшних?

О боже мій, - стогнав Валентій, - змилуйсь

І освіти мій ум, мій бідний ум!”

Но ум його вже освічений був!

В душі його під напором страшних

Старечих слів вже пукла милозвучна,

Жива струна гармонії чуття

І розуму, упала віра в себе,

І в труд свій, і в людей; на світ цілий

Він глянув враз мов іншими очима!

Із спальні вийшов батько, повітав

Сердечне і поцілував його;

Та не почув Валентій вже тепла

В повітанні і поцілуї тім,

Не радувавсь душею, не спитав

Вітця, як спалося йому, що снилось,

Не побажав щасливо день пробути.

І тихо відійшов отець від нього,

Не сміючи розпитувать, що сталось,

І в серці окривши жаль батьківський свій.

Валентій чув се все і добре знав,

Що батько буде мучитись весь день

Отим його повітанням холодним;

Щось наче шарпнуло його за серце:

Біжи і кинься батькові на шию,

Сльозами змий той холод неприродний!

Но тут згадалися слова старця:

“Хто ради мене не покине батька,

Той недостоїн бути враз зо мною”, -

І він оставсь, мов кам’яний, на місці.

Ввійшов невольник і на золотій

Тарілці з смирним поклоном подав

йому препишну, пурпуром горючу

Лікійську рожу. “Сільвія Мамілла

Поздоровляє вранці друга свого,

Бажаючи, щоб день його днесь був

Приємний, наче запах сеї рожі”.

Оті слова, люб’ячою рукою

Начеркнені на звитку паперовім,

Котрим обвитий був бадильок рожі,

Мов острий ніж, ударили у серце

Валентія. Поблід і задрижав

Нещасний. Сільвія Мамілла! Ах,

Мов сон чарівний, мов яка неземна

Поява, ціль, бажання всіх людей,

Мов квітка з раю - стала перед ним

Та дівчина, напів іще дитя,

А вже і вповні женщина. Допоки

її не бачив, доти і не думав,

Що може женщина так сильно, ціло

Заполонити ум, мислячий ум.

А як її побачив - рік минув, -

То й сам не стямив, що се дієсь з ним…

Та ні вже! Не до споминок любовних

йому в тій хвилі! Мов рожева хмара