Поезії

III

Ні, амо­ре­ти, мені за по­го­ничів ви вже нез­далі: Надто ви, хлопці, палкі, над­то в їзді нет­ривкі. Надто бур­ливі у вас по­ри­ван­ня: раз блисків, по­жежі, А за хви­ли­ну вам бур, громів і тру­су да­вай. Надто, го­луб­чи­ки, ви па­те­тичні, засліплені тро­хи В своєму влас­но­му "я". Се не до ла­ду мені. Я вже ста­рий мо­реп­лав, як сма­ку­ють ті гро­ми і бурі, Знаю док­лад­но! Не­хай ро­бить собі їх Зе­вес! Досвідний ну­рок із ме­не: що в влас­но­му "я" там таїться На бо­ло­тис­то­му дні - знаю, го­луб­чи­ки, й се! Черепи стов­че­них мрій, кістя­ки не­оп­рав­да­них планів, Зломки дрібних по­жа­дань, тру­пи об­ман­них надій. Ах, а крім то­го, гидкі сли­ма­ки са­мо­любст­ва, ме­ду­зи Зависті, хро­би гри­зот, ке­фа­ло­по­ди підлот. Ні, амо­ре­ти, не вас за по­го­ничів взять я ба­жаю: Сонце, по­го­ду люб­лю, ясність і радісний сміх. Хай уже луч­че дідусь, сміхот­во­рець отой бо­ро­да­тий, Супряг ле­тю­чий же­не, зо­ло­то­сяй­ний гу­мор. Нам ні по­що поспішать - не вте­че від нас чор­на мо­ги­ла; Нам ніко­го прок­ли­нать, нам ніко­му до­ко­рять. Пристрасті в нас уляг­лись, ско­роспілки ілюзій об­па­ли, З ран, що жит­тя зав­да­ло, ще хіба шра­ми бо­лять. Та з життьової борні ми не вий­шли каліка­ми: сер­це Не віду­чи­лось лю­бить, іскри не згас­ли в очах. Нумо ж, діду­сю! Ха­пай за ті по­во­ди, з про­ме­ню ткані, На ро­ман­тичнім візку в край ре­алізму май­нем! Сонцем маєвим не­хай на­ше сло­во заб­лис­не, заг­рає, Жаль наш маєвим до­щем хай на ла­ни ка­по­тить. Наша лю­бов, мов маєва по­го­да, хай гріє-го­лу­бить, Гнів наш хай бу­де мов грім, що лиш міазми вби­ва, Але не­на­висть гонім і зневіру да­ле­ко від се­бе! Біль наш і сумнів на сміх, слізьми об­ли­тий, змінім.

В АЛЬБОМ П[А]НІ О.М.

У без­сон­ну ніченьку, Де сум - твій то­ва­риш, Скільки пе­ре­ду­маєш, Скільки пе­ре­ма­риш! Всі про­житі ра­дощі, Всі про­буті му­ки Йдуть, мов тіні тихії, Держачись за ру­ки. Йдуть, сміючись, пла­чу­чи - Не о влас­них си­лах, - Мрія-бо туж­ли­вая Їх не­се на кри­лах. Та мені в борбі важкій З тем­ни­ми дум­ка­ми Навіть у країну мрій Шлях заріс тер­на­ми.

Криворівня, дня 24 серп­ня 1902.

ХОДИТЬ ТУ­ГА ПО ГОЛІЙ ГОРІ...

Ходить ту­га по голій горі, Як ту­ман по до­лині, Сіє мрії й ба­жан­ня свої По ши­рокій пус­тині. Розлітайтеся, мрії мої, Будякове насіння, А де стріне­те сер­це жи­ве, Запускайте коріння! Запускайте коріння ціпке Аж у сер­це до грун­ту, Проти плісені, сну, мерт­во­ти Кличте ду­ха до бун­ту.

СІЙТЕ БІЛЬШ

I

Посіяли трішки - та й страш­но: Чи зійде?..чи ще присіва­ти? Та сійте ж!
– ми­нає по­су­ха - Не дур­но ж тим хма­рам сну­ва­ти… Не дур­но ж так до­щи­ком пах­не… Он хма­ра згу­щається чор­на, Край не­ба весь ско­ро об­гор­не.., От блис­кав­ка блис­не і грім як не трах­не! Не дур­но ж так до­щи­ком пах­не!

***

Та хай би ж ся хма­ра і дур­но прой­де, Нова після неї сильніша прий­де: Не дур­но ж по не­бу тим хма­рам сну­ва­ти… Не бійтесь, не бійтесь іще присіва­ти!

II

Ой, як ма­ло, як ма­ло прос­ну­лось! Хай би мо­ре скоріш ско­лих­ну­лось! Якби зміг да Пе­ру­ном я за­раз же ста­ти, В од­ну мить зміг жит­тя б роз­бу­дить! Якби зміг в свої ру­ки всю си­лу зібра­ти, Що в вас сон­ною й досі ле­жить - Одна мить… Я б при­му­сив вас жить!

ПАТРІОТ

Усе я бист­ро вид­жу, Все оп­люю, все збрид­жу, Все сква­шу, все розст­рою, Всіх гіркістю на­пою. Де тре­ба, влізу в ду­шу, Де схо­чу, честь на­ру­шу, На кож­до­го подвір'я Посію не­довір'я, На кож­до­го підсіння Положу підозріння - І все те, все бук­вально, Я вчи­ню так фор­мально, Спокійно, і при­лич­но, І вповні ме­то­дич­но, Що все уй­ду скан­да­лу, Не нюх­ну криміна­лу. А хто би мав охо­ту Назвать мою ро­бо­ту Яким по­га­ним сло­вом, Я су­дом го­но­ро­вим Йому прик­ру­чу ро­ги І чис­тий, без три­во­ги, Неначе пес за пло­том, Все бу­ду патріотом.

Писано 1906 р.

ЗОНІ ЮЗИЧИНСЬКІЙ

Не мов­чи, ко­ли, гор­до пи­ша­ючись, Велегласно брех­ня го­мо­нить, Коли, го­рем чу­жим утіша­ючись, Зависть, на­че оса та, бри­нить, І си­чить кле­ве­та, мов га­дю­ка в кор­чи, - Не мов­чи! Говори, ко­ли сер­це твоє підіймається Нетерплячкою прав­ди й доб­ра, Говори, хай слів твоїх ро­зум­них жа­хається Слямазарність, без­дарність ста­ра, Хоч би ушам глу­хим, до німої го­ри, - Говори!

Написано 3 лю­то­го 1916 р.

ЧОМУ НЕ СМІЄШСЯ НІКО­ЛИ?...

Чому не смієшся ніко­ли? Чи в твой­ому серці зи­ма, І го­ре змо­ро­зи­ло ду­шу, Що сміху у горлі не­ма? Чому не смієшся ніко­ли? Чи, мо­же, ле­жить який гріх Великий на твоїм сумлінні І здав­лює радісний сміх? Лежить який­сь сму­ток таємний На твоїм чу­довім чолі, І усміх твій - на­че під осінь Всміхається сон­це у млі.

ОТСЕЙ МА­ЛЕНЬКИЙ ІНСТРУ­МЕНТ...

Отсей ма­ленький інстру­мент, Холодний та блис­ку­чий… Один ки­вок… один мо­мент… І крові ключ ки­пу­чий… Легенький крик… без­сильний шепт, А там - поклін покірний, - Отcе весь лік, от­се ре­цепт На весь мій. біль безмірний. В от­сей ма­ленький інстру­мент Кладу ма­леньку ку­лю І замість люб­ки на мо­мент Його до сер­ця ту­лю. Один ки­вок… ле­генький гук, Неначе свічка зду­та, І він з моїх упа­де рук, І з ме­не спа­дуть пу­та. Один мо­мент - хіба ж се гріх? І по­що так страж­да­ти? Марний ко­мар, пус­тий горіх, Та й по­що за­ва­жа­ти? Ядро зав­мер­ло - геть мар­ну, Порожнюю луш­пи­ну! Один ки­вок! За мить од­ну Навіки я спо­чи­ну.

ТАК, ТИ ОД­НА МОЯ ПРАВ­ДИ­ВАЯ ЛЮ­БОВ...

Так, ти од­на моя прав­ди­вая лю­бов, Та, що не суд­же­но в житті їй вдо­вольниться; Ти най­тай­ніший по­рив той, що бу­рить кров, Підносить грудь, та ба - ніко­ли не спов­ниться. Ти той най­кра­щий спів, що в час вітхнен­ня сниться, Та ще ніко­ли слів для се­бе не знай­шов; Ти слав­ний под­виг той, що я б на нього йшов, Коб віра сильная й мо­гу­чая дес­ни­ця. Як згуб­ле­ну лю­бов, нес­пов­не­не ба­жан­ня, Невиспіваний спів, ге­рой­ське по­ри­ван­ня, Як все най­ви­щеє, чим ду­шу я корм­лю, Як той огонь, що враз і гріє й по­жи­рає, Як смерть, що за­би­ва й від мук ос­ло­бо­няє,- Отак, кра­са­ви­це, і я те­бе люб­лю.

ХОЧ ТИ НЕ БУ­ДЕШ ЦВІТКОЮ ЦВІСТИ...

Хоч ти не бу­деш цвіткою цвісти, Левкоєю па­ху­чо-зо­ло­тою, Хоч ти пішла се­ред юр­би плис­ти У оке­ан що­ден­щи­ни й зас­тою, То все ж для ме­не яс­на, чис­та ти, Не пе­рес­та­неш буть мені свя­тою, Як цвіт, що стужі не заз­нав ні спе­ки, Як іде­ал все яс­ний - бо да­ле­кий. Я по­не­су те­бе в душі на дні Облиту ча­ром свіжості й лю­бові, Твою кра­су я пе­рел­лю в пісні, Огонь очей в дзвінкії хвилі мо­ви, Коралі уст у рит­ми го­лосні… Мов зо­ло­тая муш­ка, в бурш­ти­но­вий Хрусталь за­ли­та, в нім віки три­ває, Цвістимеш ти,- покіль мій спів лу­нає.