ЖАНРЫ

Поделиться с друзьями:

Поезії

Поезії
5.00 + -

рейтинг книги

Шрифт:

І.Я.Франко

СТАРА ПІСНЯ

У хви­лю за­ду­ми стає пе­ред мною Те ско­ва­не людське нуж­ден­не життє, Стає мо­ги­лов тем­ною жи­вою І важ­ким стог­нан­ням сер­це моє рве. І хо­лод смер­тельно­го бо­лю й роз­пу­ки Стиска моє сер­це, за­тем­нює світ; Безсильні, безрідні опа­ду­ють ру­ки, Життя зав'ядає, мов в сту­дені цвіт. Усюди, усю­ди, де око лиш гля­не, Де звер­неться ву­хо, все чу­ти од­ну Відвічную пісню: ой жит­тя по­га­не! А як би нап­ра­вить, ніяк не збаг­ну! Учені го­во­рять: "Дав­но ми се знаєм І знаємо навіть при­чи­ни біди, Ба навіть віддав­на пра­цюєм, ста­раєм, Щоби кінець ли­ху зро­би­ти! Заж­ди! Невдовзі по­ба­чиш сам чор­не на білім, Облічене циф­ра­ми все до ця­ти, - Будущого пітьму ми світлом розвієм, Всім бу­де вигідно та ве­се­ло йти!" А прості го­во­рять, - ні, прості нічо­го Не ка­жуть, мов мо­ви не­має у них, - Лиш сто­гонів мно­го і сліз гірких мно­го, Зневір[и] та смер­тей і болів страш­них. Вони
навіть, бідні, ніко­ли не взна­ють
Про вас, щирі душі, що сте­ли­те путь Новим по­колінням, - стог­ну­чи вми­ра­ють, До царст­ва бу­ду­що­го, знать, не ввійдуть!
Хоч ра­ду­ють ду­шу знан­ня та на­уки, Та тяж­ко ж то ба­чить го­лод­не ди­тя, Чуть со­тень стог­нан­ня і ти­сячів му­ки Та пісню відвічну про го­ре жит­тя.

Написано д[ня] 19 цвітня 1878, досі не дру­ко­ва­но.

АХ, КОБ Я БУВ МУ­ЗИ­КАН­ТОМ...

Ах, коб я був му­зи­кан­том І то­ном ря­ди­ти умів, То я б твої сльози пер­лові На му­зи­ку всі пе­ревів. Слова твої, сер­це ко­ха­не, То був би сум­ний по­ло­нез, А тьохкан­ня сер­ця - шнельполька, Що бу­рею тактів іллєсь. А пог­ляд очей твоїх яс­них, То був би кад­риль чарівний, Твої ж поцілуї га­рячі, То вальцер бе­зум­но-шум­ний! Та що ж, я не му­зик, не вмію Творити чуд­них об­разів, Лиш знаю, що ми цілу­ва­лись Серед яли­це­вих корчів.

1880

ЗНОВ РІК МИ­НУВ. ЗНОВ КРОК ОДИН ВПЕ­РЕД...

Знов рік минув. Знов крок один вперед ступило всім нам дорогеє діло, і хоть збільшився людовладців гнет, ми дальший крок підем робити сміло, і як гора не спинить вихру лет, не спинить тьма, щоб світло не зоріло, так гніт, надсилля ані самоволи бойців за волю не зжене із поля. Знов рік минув! При вході в рік новий погляньмо взад, на те, що ми пробули, згадаймо, браття, кождий крок кривий, всі помилки, що важко промайнули, і кождий вдар нещастя громовий, і сли з нещасть пробутих ми здобули на дальшу путь собі живу науку, то в них найдем будущих вдач поруку. Злічім і кождий луч нового світла, що прояснив наш розум в рік отсей! І кожда в нім хвилина, що огріта сердечною любвою до людей, і кожде слово братнього завіта, і чесне діло, й ясний взгляд очей - се скарб живий! Щаслив, хто в жизні пути багато сього скарбу вспів здобути! Злічім, брати, і тих борців за волю, що сей рік в бою правім полягли, вшануймо пам'ять їх святов сльозою і на политій кров'ю їх земли за їх слідом, за провіднов звіздою ідім туди, куди вони ішли; хоть прийшлий рік і нам такую ж долю зготовить, сміло йдім в війні за волю!

В СА­МОТІ, ГРИ­ЗОТІ...

В самоті, гризоті Давні сни золоті Розійшлись, розплились, Наче дим по лугах, І вже ти, як колись, Не являєшся в снах! І не раз в сумний час Гадка чорна летить: Що невже ж ти нараз Перестала любить? І не раз ми ся снить, Що горов надо мнов Сяє місяць блідий, Пахне свіжов травов, Ліс шумить молодий, Вдалі потік журчить, А довкола хрести, Другий ліс кам'яний. І здаєсь ми, що ти Тихо-тихо лежиш Під хрестом, під травов, І на місяць глядиш. Але ні, гляну знов - І твоє й не твоє Те могильне лице!.. Ні, не ти се лежиш Під хрестом, під травов!.. Ні, і не за тобов Я тут плакать прийшов! Се лежить тут моя Затолоченая, Схоронена любов!

ЕЙ, ДУ­МИ ЗО­ЛОТІЇ...

Ей, ду­ми зо­лотії, Насіння чис­те, Коли ваш плід доспіє І во­ля блис­не?.. Глядіть, бра­ти, дов­ко­ла: Весна йде з не­ба! Не справ­ле­но ще по­ля, Як то­го тре­ба; Не вки­не­но ще всю­ди В ріллю насіння, А се ще пра­ця й тру­ди На по­коління! Хто сіє, той не за­раз Збирає пло­ди, І овоч рве не за­раз, Хто сад го­ро­дить; А той, хто кров'ю влас­нов Зливає ни­ву І сіє в ню зав­час­но Думку прав­ди­ву, Чи мо­же він жа­да­ти Такого ди­ва, Щоб завт­ра вже зби­ра­ти По сівбі жни­ва?..

4/IV

ШЕВЧЕНКО І ПОКЛОННИКИ

Апостол прав­ди і на­уки, Котрого ждав ти день по дню, Прийшов, прос­тяг по­тужні ру­ки, - І легіон ім'я йо­му. Но ті, що зма­леньку кор­ми­лись Дум твоїх скорб­них мо­ло­ком, Що всьому світові хва­ли­лись Тобою, с в о ї м співа­ком, Ті, як но­во­го гос­тя вздріли, Позатикали ву­ха всі, А то й в поліцію побігли, Низькопоклонники твої.

5/IV

ТИ ЗНОВ ОЖИ­ВАЄШ, НАДІЄ!

Ти знов ожи­ваєш, надіє! Світліє
ду­ша, мо­лодіє…
І сер­це живіше б'є в гру­ди… О сер­це! О во­ле! О лю­ди!
До мої тюр­ми по­ра­ненько Застукала во­ля ле­генько: "Встань, си­ну, вже день далі бу­де!.." О во­ле! О сер­це! О лю­де! О во­ленько-ма­ти, єди­на, Завчасно збу­ди­ла ти си­на, - Тягяр ще ле­жить ми на гру­ди… О сер­це! О во­ле! О лю­ди! Тягар той ми віддих спи­рає, А ру­ки лан­цюг ми три­має, - Тягар се людської осу­ди… О во­ле! О сер­це! О лю­ди! Но во­ля лиш шеп­ну­ла сло­во, І я підійма­юсь на­но­во, - Проч пу­та й тяжкі пе­ре­су­ди! О во­ле! О сер­це! О лю­ди!

12/VI. Стрий

МЧИТЬСЯ БЛИС­КУ­ЧА КА­РЕ­ТА...

Мчиться блис­ку­ча ка­ре­та, Гордо в ній дуєсь ба­гач, Гуркотом своїм ко­ле­са Людський заг­лу­шу­ють плач. Плач, що ріков без­ко­неч­нов Ллється ко­ле­сам услід, Плач, що ви­па­лює довгі Борозди в ли­цях сиріт. Руку прос­тяг до ка­ре­ти Старець-каліка хро­мий… "Пане, то­ва­риш твій давній Просить о да­ток ма­лий! Тямиш, у бою кри­вавім Поруч ішли ми оба… Спис, що влу­чав в твоє сер­це, В мой­ому тілі заст­ряг!.." "Проч, ти, влізли­вая жа­бо!" - Крикнув му згор­да візник, Свиснув батіг… но зглу­шив тук ка­ре­ти Болісний бідно­го крик. Тільки ли­це на­боліле, Уст по­марнілих склад­ки, Тільки по­сивілий во­лос, Жили су­хої ру­ки. Голосу дрож хо­ро­ви­та, Наче тер­ни­на, в той миг В сер­це встряг­ли ба­га­чеві, - Він не за­бу­де о них! Серед гульні і утіхи Месником ти­хим, грізним, Серця пе­ку­чов гри­жею Стануть во­ни пе­ред ним. В лю­бих ро­ди­ни об­нят­тях Враз він по­ба­чить на миг Змінені ли­ця ко­хані І - клей­мо бо­лю на них. Під час ба­га­тої уч­ти Погляд ста­ре­чий, німий Хвилями в сер­це за­ко­ле, Острий, мов ніж ле­дя­ний. В сні він ча­сом му з'явиться, Старець об­дер­тий, хро­мий: "Пане, то­ва­риш твій давній Просить о да­ток ма­лий". А ко­ли в ло­жах пу­хо­вих Скону поч­несь бо­ротьба, - В хвилі послідній стрінуться Давні то­ва­риші вба. Ще раз узд­рить ті ус­та він, Очі ті зсохлі, без сліз, - Но не заг­лу­шить вже сто­ну Грохіт ка­рет­них коліс.

23/I 1880

НЕ БІЙТЕСЯ ТЮРМИ!

(Сонет)
Не бійте­ся тюр­ми, о дру­ги мо­лодії! Не бійте­ся тих пут, що на ко­рот­кий час Обкручують, не­мов хо­лодні чорні змії, Безсильне тіло! Що зна­чить се все для нас? Бажається па­нам пог­раться тро­хи з на­ми, Бо ба­чать, що в тюрмі зовсім ми в їх ру­ках, Ну і обвіша­ють ста­ри­ми бренькач­ка­ми, Щоб зна­ти, як бу­ло в се­редніх ще віках. Ніщо для нас тюр­ма. Ми інші тюр­ми знаєм, Тверді, без­вихідні, уперті та живі, І про­ти них, бра­ти, бор­ню ми підіймаєм! А в тій слабій, дурній, хоч кам'яній, тюрмі Ми ба­чим тільки страх панів і понімаєм, Що панст­во їх кру­хе, як му­ри ті німі.

Написано 1880 р., досі не дру­ко­ва­но.

СУЧАСНА ПІСНЯ

Вона не за­бав­ка ди­тин­на, Вона не мрія зо­ло­та, Вона не ніжная, не­вин­на І несвіду­ща кра­со­та. Вона не пес­тощі лю­бо­ви, Не вітру шум, не шепіт хвиль. Вона твер­де, рішу­че сло­во, Вна ок­лик ду­ху го­лос­ний. Вна дзвін той, що на­род скли­кає В добі не­щасть до друж­них діл, Потужна пісня бой­овая, Защита се­ред гра­ду стріл. Вона ог­нис­тая лу­чи­на, Що жа­ру в сер­ця до­ли­ва, В ма­шині пос­ту­пу пру­жи­на, Непоборима і жи­ва. Не в сріблі, злоті, ок­са­миті Вона збли­жається до вас, - Вона робітни­ця і в світі Свою ро­бо­ту зро­бить раз. Вна в серці криє біль пе­ку­чий, Но вна не вмер­ла ще про­те, Вона жи­ва, як люд ро­бу­чий, В котрім все людськості життє. Вона гор­да і пе­ред си­лов Ніколи не зігне чо­ла. Вна дуб по­туж­ний над мо­ги­лов, Посеред хвиль бур­них ска­ла. Вна яс­ним оком заг­ля­да­ла У грудь відвічних по­колінь, Століть гро­ма­да проліта­ла Поперед нею, на­че тінь. Вна го­ря людсько­го страш­но­го Нори гляділа з давніх літ, Вона боліла, мліла мно­го, Заким на яс­ний вий­шла світ. Тож не цу­рай­тесь ви­дом бідним, Нескладним го­мо­ном її, А сер­цем щи­рим і свобідним Прийміть і по­любіть її. Тож не цу­рай­те­ся, що сто­ни Часом крізь пісню ся прор­вуть; Се ж серць терп­ля­чих міліони В тій пісні друж­ним боєм б'ють. Прислухайтесь до то­го бою, До зітхань го­ря в чорній тьмі, Пригляньтесь до жит­тя з люб­вою, - А ви по­лю­би­те й її.

Написано 1880 р., досі не дру­ко­ва­но

НЕ ВСЕ ІЩЕ БУ­ЛО, ЩО МО­ЖЕ БУ­ТИ...

Не все іще було, що може бути. Не все, що мож розумного гадать, було вже гадано. По тій же пути не все історії колеса мчать. Та тільки що розумного творилось, розумного гадалось до сих днів, - найменш у мозках одиниць зродилось, найбільш народ зробив і виповів.

Книги из серии:

Без серии

[7.4 рейтинг книги]
[6.0 рейтинг книги]
[7.0 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
[5.0 рейтинг книги]
Комментарии: