Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

— Говорив я сьогодні з Лугаєм.

— Лугаєм? Ага! Чи це той, що в лісі в тебе служив і псярнею завідував?

— Той самий.

Пан Микола, все ще не розуміючи, чому його брат це говорить, дивився допитливо на нього.

— Я тобі вчора говорив, що маю чоловіка, який навіть чорта не лякається, а гроші любить. Я приобіцяв йому хутір за будинським лісом.

— За що? — спитав Микола Кисіль.

— Я ж тобі вчора казав — кинувся нетерпляче пан воєвода. — Він піднявся усунути Нечая як не кулею, то ножем. Пам’ятай, якби мене не стало, а він додержав слова й повернувся, щоб він той хутір одержав.

Пан Микола непевно переступав із ноги на ногу, оглядаючись навколо. Видно було, що боровся з чимось, що щось лежало каменем на його душі та гризло його совість.

Накінці після довшої мовчанки спитав:

— Пане брате, ти думаєш, що це конечне?

— Щоб дати йому хутір? Ти знаєш не від сьогодні, що я завжди додержую даного слова.

Але пан Микола круто заперечив головою.

— Ні. Тамте. З Нечаєм.

— Як то?

— Це що інше вбити чоловіка на війні, а що інше висилати на нього горлорізів. Нечай такий молодий, щасливий, жінку має вродливу й молоду і в славі ходить, наче в сонці.

— Тому він для нас такий небезпечний. Коли б він іще був полковником десь на Задніпров'ї та не стояв нам, як мур, на дорозі, то нехай. Але він тут, найближче нас, як чуйний і злющий собака, що не допускає нікого на подвір’я. А втім коли ти ще вагаєшся, проявляючи якісь кавалерські сантименти для тих ребелізантів, то я тобі ще один секрет мушу відкрити. — Воєвода взяв пана Миколу за лікоть, нахилився до вуха й говорив помалу, підкреслюючи кожне слово:

— Недавно король, його милість, присилав до мене свого довіреного дворянина, з тим, що коли мені вдасться згладити Нечая, я дістану всі possessiones по тому інфамісі Гавратинськім, що також пристав до Нечая. А ти сам розумієш, як нам обом треба було б їх тепер. Розсталися ми з своїми маєтками, як душі розстаються з тілом. Ні душа до тіла не може вернутися, ні corpus sine anima жити не буде. Тепер розумієш мене?

Пан Микола похилив голову, думаючи над чимось глибоко. Врешті підніс очі на брата.

— Гавратинський мав цілий ключ у Брацлавщині, правда?

— Правда — притакнув воєвода.

— Тепер я вже розумію. Тепер усе мені вже ясне — відповів пан Микола, відчуваючи, що тягар, який льодовою брилою давив його груди, зникає, як зникає ота брила на гарячому сонці.

— Певно, що зрозумів, бо ти Кисіль, єдиний мій брат — почув голос воєводи і його руку на своїх плечах.

***

Тим часом Лугай, маючи витривалого, хоча й непоказного коня, швидко простував на південь дорогами, легким морозом скутими.

Вже наступного дня переїхав козацьку лінію і спинився на ніч у селі Попівцях біля Старо - Константинова. Бистрі очі довголітнього доглядача над панськими собаками й ловами зразу постерегли різницю між селами по обох боках лінії, як тільки він побачив перші села по той бік лінії та козацькі частини.

Коли по польському боці сновигалися по селах панські прислужники — посіпаки, заглядаючи в кожну хату, комору, обору, таксуючи і скот, і безроги, і збіжжя, і переляканих людей, то по козацькому боці він бачив вільних людей, що працювали для себе, жили вільним життям, робили, що хотіли.

Ніхто не мав доступу до їхніх комор і скринь, кожний жив своїм життям і нікому тут навіть не приходило тепер на думку, що людей можна продавати, або міняти, як худобину.

Коли впорався з конем, напоїв його і поставив перед повний жолоб, старий Кіндрат Наріжний покликав його в хату. Велика скриня при ослоні, що служила за стіл, була вкрита чистою скатеркою. На ній появилися прісний борщ, здорові вареники з капустою, топлене масло, великий півбуханець разового пшеничного хліба. Молода жінка в чистій сорочці з дрібновишиваними рукавами, вклонилась гостеві й запросила до столу, виправдуючися, що м'ясива немає, бо тепер Пилипівка і вони аж до самого Різдва м'яса не їдять.

Старий Кіндрат, що, видно, був батьком молодиці, стягнув із якоїсь полиці глиняну пляшку оковитої, потім, немов вагаючись, та говорячи щось до себе самого, добув три срібні чарки, поставив на стіл і почав наливати до них самогонної горілки.

Лугаєві слина потекла ротом. Дикий був. Жив тільки зі своїми собаками, привик до того, що люди його не любили й відверталися від нього, тому й дивно і незвичайно йому здавалося, коли в цей холодний, сніжний вечір хтось хотів закликати його в хату, поставив перед ним добру страву на чистій скатерці, частував горілкою та ще й виправдувався, що ось то м'яса в них у піст нема.

Таке це все було дивне для нього, цього панського пахолка, який звик до нагая та до собачої компанії, що вже хотів схопитися й відійти до коня. Але запах горілки показався сильніший, бо, ковтнувши слину, закинув цю думку і пробував навіть усміхнутись до господаря.

А господар, видимо, був із балакучих, бо наповнивши осторожно блискучі срібні чарки, говорив:

— Такий то в нас із роду в рід звичай, що гість у дім,

Бог у дім. Адже і Святе Письмо каже, щоб голодного накормити, а подорожнього в дім прийняти. Ти, козаче, хіба ж не голоден, не подорожній? Либонь із далеких сторін прибуваєш, бо кінь стяв підкови і здорожені ви обидва.

— З далеких сторін, пане господарю... Але з таких чарок горілки я не пив іще ніколи.

— Так спробуй. Колись із них великі пани пили. Я, їх добув у шатрі Кисіля - воєводи, що то свій нарід покинув і до ляхів пристав. Бачиш, як коштовно зроблені вони? Але під Пилявцями дісталися вони мені, смиренному рабові Божому, то ж і за те треба Господа славити і горілкою не гордувати.

Випили. Світ прояснішав в очах Лугая і люди наче привітніші стали.

— Під Пилявцями, кажуть, поляки багато добра втратили.

— Багато. Хто був там, той із порожніми руками не повертався додому. А тебе там не було, козаче? — Щось, неначе здивування, неначе підзорливість та недовір'я, забриніло в голосі старого Кіндрата.

— Я на Литві був у той час — відповів Лугай і самому йому стало соромно, що таку брехню вигадав.

— О-о! На Литві! Гей, багато нашого брата впало там тоді, коли ми Польщу валили. Але зате, бачиш, яке життя у нас! Колись і в нас пани були, до праці людей гонили, як тих робучих волів. Чотири дні в тижні треба було на пана працювати та ще й, крім того, різні данини, мита, оплати нести. Що тільки не схотів би хрищений чоловік зробити, завжди з того панові його пайка мала прийти. Хочеш горілку гнати, плати панові; жінка на жорнах борошно змолоти хоче, плати панові; дочку заміж видавав, пан мусів дозвіл дати; дитина прийшла на світ, панові треба було заплатити; хотів охристити дитину, панові кланяйся та гроші давай, щоб дозволив церкву відчинити; покинула мене моя небіжка, на той світ переставившись, — царство їй небесне, — довелося панові платити. За все плати, за все давай, а ні, то злетяться ті його посіпаки, ніби чорні круки, і тоді вже поминай, як звали!

— Для кого ж тепер працюєте?

— Для себе. Запорізькому Війську його пайку даємо і все.

— А земля? Чия ж то?

— Наша.

— Ось у вас гарне хозяйство. Ваше воно?

— А вже ж, що моє.

Лугай умовк. Очі витріщив на скатерку, твердим нігтем водив по чорно-червоних узорах вишивки.

— Бачив я тут, коли Бутівці минув, хутори. Багаті. Пасіки великі. Чиї вони?

— Наші. Козаків старокостянтинівської сотні. Це охочекомонна сотня. Заблизько, бачиш, лінії, щоб ставити реєстровиків. Ось моєї другої доньки, Оленки, чоловік тепер на такому хуторі. Чого ж їм бракує. Хіба пташачого молока, бо все є. А ось чоловік цієї другої дочки, Насті, — отаманом у брацлавській сотні, що під полковником Нечаєм, — дай йому, Боже, довгі роки прожити, бо годен він того!