Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Розбитими дорогами довозили сире ще дерево з поблизьких лісів та з пристані на річці Тясмині на нові житла, на нові доми. На цеглу, чи на камінь не було часу. Тож, починаючи від гетьманської палати, все будувалося з дерева, з якого не стекли ще свіжі соки.

Крім гетьманського двору, що рік-річно діставав у додатку то нове крило, то поверх, то прибудівку, виростали доми козацьких старшин, урядників, купців, міщан, заїзди, господи, шинки, крамниці, козацькі доми, робітничі, ціла татарська дільниця, окрема волоська, що то її циганською звали, вірменська.

Скрізь видно було рух, поспіх, чути було гамір, крики, метушню.

Люди квапилися. Золото плило нестримною хвилею з рук до рук, як ніде інде в Україні. Завжди нові люди приходили сюди, чи то, щоб жити, чи полагодити свої діла.

Різні мови можна було чути, йдучи широкими дорогами, з яких глибокі калюжі не зникали ніколи, хіба що їх лютий мороз у лід замінив. Говорили тут і по-українськи, і по-татарськи, і по-вірменськи, і по-турецьки; були тут і волохи, і донці, і москвичі, і араби, і поляки; були і німці, і мадяри, і шотляндці, які вже встигли вступити в наємні відділи, що їх почав формувати гетьман; були й італійці, яким — після їх старої Венеції, чи Риму — Чигирин видавався якимсь диким містом. А всі приїжджали з почтом, зі службою й дивувались дуже, коли тут легко знаходили заїзди і для себе і для своїх людей та коней, і чистоту, і безпеку. Коли ж вийшли на головний майдан і побачили різноманітні крамниці і в них стільки добра, звезеного з усього світу, що здавалося, ціни йому нема, то справді не знали, що й думати про тих “чубатих варварів” та про їхню нову столицю.

Ген далеко, за давно-давно висипаними валами, які тепер покрилися домами, простягалися цілі дільниці, нові міські квартали. Деякі з них були на горі, але велика більшість лежала на підніжжі гори, де працювали пушкарі, що виливали нові гармати, рушникарі, ковалі в кузнях, де невпинно день і ніч гупали молоти й дихали ковальські міхи. Сотки й сотки твердих, жилавих рук добували іскри з свіжовитопленого заліза.

Рудники й будники та різні майстрі від заліза і сталі, срібла і бронзи, золота і шкури, столярі, теслярі, стельмахи, ткачі, кравці, гарбарі, шевці й інші ремісники заповнювали своїми робітнями цілі нові вулиці, творили цілі нові дільниці.

Місто так швидко розрослося й так швидко росло далі, що ніхто й не подумав про будову якихсь валів, мурів, окопів, чи інших, хоча б навіть тимчасових, укріплень.

Старий замок Конецпольських, що більш як у половині був побудований із дубини та прилягав до гетьманського дворища, творячи з ним немов одну цілість, також не давав жадної охорони.

На річці Тясмині стояла густа фльотилія суден і барж, які вивантажувано та які навантажувано, як день, так ніч. Привозили й вивозили вони безліч усяких товарів, від сіна для коней починаючи, на венецьких склах, домасценській зброї та на звоях дорогого шовку кінчаючи. Гори дубових колод лежали обабіч Тясмину, чекаючи на свою чергу.

Залізна руда на баржах, глибоко занурених у воду, завалювала пристань. На березі ріки тяжкі, незугарні мажі, що їх тягли повільні воли, забирали її та везли до недалеких гут, де їх топили на нове, таке потрібне залізо.

Як надійшла осінь і люди сподівалися, що і Тясмин, і старий Дніпро ось ось застигнуть під твердою льодовою кригою, робота в пристані ставала ще гарячіша, поспіх був іще більший, гамір іще голосніший. Не чекаючи на повільні мажі, виладовувано в поквапі все добро на береги річки, щоб опісля відпровадити його, куди слід було.

Напівдикі чабани, що по Диких Полях випасали товар і місяцями живої душі не бачили, та дикі перекопські й очаківські татари, що присунули тепер свої кочовиська майже на саму границю Диких Піль, під Інгулець, Чорний Ліс і навіть до самого таки Тясмину, не раз забігали у пристань, бо там про роботу було легко, а гріш мав свою силу.

Великі салітрарні та порохівні за лісом, під горою працювали невпинно. Вздовж приток Тясмину водяні млини мололи і золоту пшеницю, і жито, і гречку, і ячмінь, і овес. Недалечко від них, коло нововибудуваних горілень, бондарі ладили нові бочки.

Вся країна довкруги Чигирина, де досі тільки тирса буйно шуміла і табуни диких коней вигравали, стала покриватися густо новими гарними й багатими хуторами.

Хто знав тоді, хто міг подумати, що за кільканадцять літ усе те заломиться, зів’яне, загасне, як в'януть квітки, що на них морозний вітер упаде? Тоді ніхто про це не думав. Життям і волею втішався кожний. Життя било скрізь, як джерельна вода з-під каміння, прискало, росло й раділо радістю весняних квіток на сонці.

Весна була в Чигирині, буйна, розливна, п’янка і в травні, і в липні, і тоді, як озимину сіють, і тоді, як вітер, снігом дороги припорошив, і тоді, як на льоду ополонки рубають, щоб до води та до риби дібратися.

Весна була в Чигирині. Булава світила, як світить тепле сонце, під якого промінням усе живе, росте буйно, жваво, скоро. Росло життя й у Чигирині скоро, скоро, наче хотіло відробити втрачені роки, десятиліття, століття...

У гетьманському дворищі, в тій його частині, яку побудував іще старий Конецпольський, у великій, просторій кімнаті горіли десятки воскових свіч і великий вогонь палахкотів на коминку. Кімнату заповнювали старшини, що розсілися на широких липових лавах та ясеневих стільцях.

При окремому довгому столі сидів Виговський у товаристві кількох писарів із генеральної канцелярії.

Гетьман, спертий ліктями на поруччі дубового стільця, видно був уже втомлений довгими нарадами, розмовою з послами, докладними звідомленнями, яких домагався від кожного з полковників, бо тяжкі його повіки впали до половини очей, обличчя витяглося і брови знерухоміли над очима.

Нечай, який звітував про свій полк іще попереднього дня, прислухався тепер до звідомлення полковника Шумейка з Ніжена і бачив, як хмари збиралися над чолом гетьмана.

Прокіп Шумейко, що до повстання був отаманом у реєстровому полку, той самий, що по корсунському погромі здобув і до основ зруйнував кодацьку твердиню, говорив поволі, описував склад полку, озброєння і старався говорити докладно, так, як хотів гетьман, коли ось несподівано гетьман перебив йому:

— Хто є Гриць Кобилецький, Прокопе?

Шумейко, козак кремезний, дужий, статечний у рухах і в слові, якому гетьман так нагло перервав його мову, глянув на гетьмана здивовано.

— Кобилецький?

— Так.

— О! Сотник ніженської сотні.

— Пришлеш мені його. Я його не знаю.

— Добре. А чому?

— Та ось пан Потоцький його дуже вихваляє. Не служив він раніше у пана краківського?

— Не знаю.

— Що ти про нього думаєш?

— Голову має на карку і відважний. Але... часом надто ляхом несе.

— Отож пан Потоцький пише, що він багато справніший від тебе і радить йому полк передати.

— Ось воно як! — упав голос із гурту.

А Демко Лисовець, полискуючи білими зубами до світла свічок, зажартував: