Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Лугай насторожив вуха.

— Хто? Нечай?

— Коли було тяжко і коли пани з усіх сил перли до нас, він і його жінка силу добра людям зробили, від біди рятуючи. Дай їм, Боже, здоров’я і багато літ прожити! Так ось вип'ємо по одній за нашого гетьмана, за Військо Запорізьке, за полковника. Нехай Господь милосердний має нас у своїй опіці!

Довго тряслася рука Лугаєві, коли ставив порожню чарку на стіл. Його голос здавався чужим для нього самого, коли спитав:

— А можна дістати тут у вас хутір?

— Землі в нас багато, козаче. Забагато і так не можеш узяти, бо не здужаєш справитись, а ніхто тобі не поможе. Але бери, скільки можеш обробити, і ставай до роботи, бо робота жде на тебе.

Лугай м’яв шапку в руках, потім стер рукавом рясний піт із чола та, не підносячи очей, що їх вирячив у землю, розвідувався:

— Хутір із пасікою та садом?

— Із пасікою, і з садом — відповів Кіндрат, який ані не знав, ані не догадувався, ані збагнути не міг, що діялося в понурій душі його дивного гостя.

***

Майже половина дня зійшла Лугаєві на тому, щоб накласти коневі нові підкови в Старо - Костянтинові. За той час мав він нагоду почути багато розмов козаків і селян, у яких знайшов потвердження того, що йому сказав був старий Кіндрат.

Коли врешті виїхав із Старо-Костянтинова, то сонце вже завернуло з полудня. І як з початку дороги він поспішав, не жаліючи ні себе, ні коня, так тепер їхав поволі, розглядався на всі сторони, приглядався до всього, що тільки його зір міг схопити і думав якісь досі незнані йому думи.

По обох боках дороги бігло хвилясте поле. Де-не-де на полі чорніла струнка тополя. Десь далеко дрімав самітний, наче в повітрі завішений, хутір, один і другий. Дорога повна була вибоїн та замерзлих груд. Тонкий лід на примерзлих калюжах, хто зна, як глибоких, світив барвами неба. Товсті зайці шугали в підскоках по стернях, які притрусив недавно свіжий сніг. Але Лугай тепер уже не бачив того всього, не дивився більше на те. Його очі, мов заморожені, не сходили з кінської гриви, хоча і її не бачили також. Щось нове, досі незнане, незрозуміле заполонило його думки.

Тільки несподіваний кінський тупіт за ним відірвав його від його думок.

Оглянувся. Недалеко від себе побачив вершника з довженним самопалом за плечима, що швидко наближався до нього. За хвилину їздець зрівнявся з ним і стримав коня. Лугай побачив, що вершник був у його віці, може трохи молодший від нього, та що вдягнений був у теплу, вовняну свитку, тісно підперезану широким, мосяжними бляхами набиваним поясом. Ізза пояса в нього виглядали два довгі турецькі пістолі; при поясі висіла тяжка шабля.

— Здоров був, козаче! Куди Бог провадить? — Його очі швидко пробігли по Лугаєві та по його коні.

— Здоров був! — відповів Лугай. — Моя дорога далека. Аж у Брацлав. А ти?

— Гей, справді далека. Я звідси, з Немиринець. Під вечір буду вже в хаті.

— То до Немиринець уже недалеко?

— З півтори милі.

— Є ще якесь село по дорозі?

— Тільки хутори, як бачиш. Ти хіба чужий у цих сторонах. Ось тут зараз є хутір “Малашиха”, а за ним ліс, що тягнеться аж до жеребських хуторів. Ось тут то перед двома роками полковник Нечай вирубав усю німецьку піхоту, що то її польські пани найняли, щоб нас звоювала. Бачити оці кургани? Всіх їх тут разом поховали так, як купами на полі лежали. Ніччю тобі туди ніхто, хто при здоровому розумі, не поїде. Кажуть, що духи ходять по полі, людей тягнуть до себе, мучать і людську кров п'ють.

Переїздили попри поле смерти, де колись здисциплінована, сліпа німецька сила заплатила життям за помилки своїх вождів.

Брови Лугая хмарами налягли на очі.

Холодний східній вітер грався по стернях снігом, як перекотиполем, свистав між хрестами, висвистував пісні, від яких волосся дубом ставало на голові і мороз мурашками бігав поза спиною.

Чорне гайвороння, немов пам'ятаючи ще бенкет, літало по вітрі, як зісохлі листки, що їх буря з дерев позриває та на землю скинути не може.

Сніг зривався з землі, перелітав стернею через межі й загони, наче й він не хотів залишитись на цьому місці та шукав іншого, відраднішого, не пересиченого вщерть кров’ю.

Коли вітер надбігав і втікав, Лугаєві здавалося, що разом із вітром летіли якісь голоси, скарги, прокльони й плачі.

Трусив та кивав головою, доторкався руками вух, але голоси не втихали. Чув їх виразно далі. Гомоніли чітко.

Стогони були пронизливі, довгі, повні розпачу, зловісні, як зловісний був лютий вітер, що по полю гуляв.

— Гей, чоловіче, що з тобою? — дійшло нараз до свідомости і Лугай почув, що хтось тягне його за руку.

Образи щезли. Голоси вмовкли. Непритомні очі почали притомніти і він знову вчув голос коло себе.

— Що ти, хорий?

Лугай перевів рукою по очах і обличчі. Все минуло. Ні голосів більше, ні привидів. Хотів сплюнути, але тільки видув губи, бо рот був сухий, а уста потріскані, як чорна земля в посуху.

— Либонь перемерз ти так — промовив знову його товариш у дорозі. — Ось на горілки. Вона тобі добре зробить.

Жадібно пірвав Лугай пляшку й почув, як гаряче, живе тепло розходилося по тілі. Але горілки в пляшці було стільки, що на дні, і, відриваючи порожню від уст, простяг її до незнайомого та спитав:

— Більше не маєш?

— Ні. Але ось ми в Немиринцях. Заїдь до мене, переночуєш, відпічнеш, краще завтра будеш їхати.

— Ні. Мені ніколи. На мене ждуть.

— Хто жде тебе?

— Полковник Нечай. У Брацлаві.

Не звертаючи більше уваги на принагідного товариша подорожі, пустився просто широкою дорогою через село. Коли переїхав його, повернув на право, на якусь доріжку і потюпав далі, хитаючись у сідлі в такт кроку степового коняки.

Скоро зимова ніч застала його серед голих, замерзлих, снігом притрушених подільських горбів. В одній із долинок минув декілька вільх та верб і його кінь затримався біля скирти сіна. Не зважаючи на їздця, приступив до скирти й почав їсти.

Лугай зліз із коня, розгнуздав його та зняв сідло. Після того прип’яв коня до куща вільшини, що ріс біля скирти, а сам винайшов затишний бік у скирті, поклався в сіно з руками під головою й потонув у думках.

Той хутір за будинським лісом, який йому його пан приобіцяв, колишня мрія його мрій, змалів за один день, присів, розтопився увесь, наче сніг у теплому сонці, перестав займати його уяву. В думках виринули нові питання, відкрилися для них нові блискучі обрії, про які він досі не думав, про які йому й не снилося, ні не знав, що можуть існувати. “Чия земля?” — Наша. “Чиє поле? — Наше. “Чия хата?” — Наша. “Чиє життя?’' — Наше. “Чия воля?” — Наша, наша, наша! Немає приказів, панів, послуху, лизання рук, згинання карків... Може цс бути? Не сниться цс йому? Може він бути вільним хазяїном у своїй власній хаті, не коритися нікому, бути паном для себе, мати дружину, діти, які також нікому не мусіли б коритись і жити вільно, щасливо? Може це бути? Може це бути, о Боже?!