Полліанна

Полліанна дзвінко розсміялася.

— Що ви, сер! Ви геть не схожі на леді з Жіночої допомоги! Проте ви такий саме добрий — можливо, навіть кращий за них! — ввічливо додала вона. — Знаєте, я впевнена, що ви набагато кращі, ніж здаєтесь.

Незнайомець дивно цокнув язиком.

— Це ж треба! — він зробив рукою незрозумілий жест і швидко пішов у своїх справах.

Наступного разу, коли Полліанна зустріла Незнайомця, він дивився просто їй у вічі і мав приємний вигляд. Принаймні, так здавалося дівчинці.

— Доброго дня! — дещо сухо привітався він. — Мабуть, мені треба одразу сказати: я знаю, що сьогодні світить сонце.

— Вам зовсім не обов'язково мені про це казати, — засяяла Полліанна. — Я дізналася про це, щойно побачивши вас.

— Та невже?

— Так, пане, про це свідчить ваша посмішка і блиску ваших очах.

— Гм! — буркнув чоловік, ідучи далі.

Після цього Незнайомець часто говорив із дівчинкою, навіть сам починав розмову Щоправда, він рідко говорив щось, окрім «доброго дня». Однак і це стало справжнім сюрпризом для Ненсі, що якось вирішила супроводжувати Полліанну до міста.

— Не вірю своїм вухам, міс Полліанно! — видихнула вона. — Цей чоловік і справді з вами розмовляв?

— Так, і ми часто розмовляємо, — усміхнулася Полліанна.

— Часто? Отакої! А ви знаєте, хто він? — запитала Ненсі.

Дівчинка похитала головою.

— Мабуть, він забув мені сказати. Знаєш, я йому про себе розповіла, а він — ні.

— Але дитино, він ніколи ні з ким не розмовляє — і вже не перший рік! Хіба що коли йдеться про бізнес. Його звати Джон Пендлтон, і живе він сам-один у величезному будинку на Пендлтонському пагорбі. У нього навіть кухарки немає — тож він ходить їсти у готель тричі на день. Зазвичай його обслуговує Саллі Майнер, то вона каже, що й замовляє він, ледве рота розтуляючи. Іноді їй доводиться вгадувати, чого йому хочеться. Однак вона завжди впевнена в одному — це має бути дешево! Оце зрозуміло і без нагадувань!

Полліанна співчутливо кивнула головою.

— О, я розумію. Коли ти бідний, доводиться вибирати найдешевше. Ми з татом часто обідали не вдома. І майже щоразу замовляли боби й рибні тюфтельки. Зазвичай ми говорили, що раді, оскільки любимо боби — і особливо повторювали це тоді, коли дивилися на смажену індичку, шматок якої коштував аж шістдесят центів! Гадаєш, містер Пендлтон полюбляє боби?

— Полюбляє боби?! Та яка різниця! Міс Полліанно, він зовсім не бідний! У нього грошей стільки, що вам й не снилося — адже він отримав спадок від батька. У місті немає людини, багатшої за нього. Та він міг би самими доларами харчуватися — якби схотів, звісно!

Полліанна весело захихотіла.

— Ти кажеш так, ніби це можливо, Ненсі! Хіба ж їх прожуєш — і тим паче проковтнеш?

— Ха! Я кажу, що він досить багатий, щоб дозволити це собі, — стенула плечима служниця. — Хоча він майже нічого не витрачає, а тільки накопичує.

— О, як це чудово, — мовила Полліанна. — Неймовірно! Таке відречення від благ! Це людина, яка несе свій хрест, несе віру іншим. Я розумію, мені якось тато розповідав.

Ненсі різко відкрила рота, ніби хотіла сказати щось не надто приємне. Однак, поглянувши на спокійне й довірливе личко дівчинки, вона стрималася.

— Гм! — тільки й мовила вона. Але все одно продовжила: — Все-таки дуже дивно, міс Полліанно, що він із вами заговорив, так, дивно! Він ні з ким не розмовляє, живе у великому розкішному будинку — і там стільки красивих і коштовних речей! Дехто каже, що він несповна розуму, а дехто — що жадібний. А хтось навіть вважає, що він ховає якогось скелета у шафі [2] .

— О, Ненсі! — аж здригнулася Полліанна. — Навіщо він зберігає таку жахливу річ? Я думаю, йому треба її негайно викинути!

2

Ховати скелета у шафі — приховувати тяжкий гріх або злочин.

Ненсі закашлялася. Вона зрозуміла, що Полліанна просто не знає цього виразу, однак не поспішала виправити помилку.

— А ще всі кажуть, що він дуже загадковий! — вела вона далі. — Кілька років він тільки те й робив, що подорожував, переважно південними країнами — був у Єгипті, Азії, в пустелі Сахарі.

— О, то він місіонер, — зауважила Полліанна. Ненсі засміялася, але якось дивно.

— Ну, я б так не сказала, міс Полліанно! Коли він повертається, то пише книжки — незвичайні і дуже дивні! Про якісь штукенції, які йому трапляються у тих язичницьких краях. І чого б не витрачати гроші тут? Навіть на собі економить, це ж треба таке!

— Правильно! Адже він збирає гроші, щоб просвітити язичників, — зауважила Полліанна. — Та все одно, він цікавий чоловік, ні на кого не схожий, як місіс Сноу. Геть не схожий на інших!

— Ну, тут я, мабуть, погоджуся, — буркнула Ненсі.

— Та яка ж я рада, що він тепер зі мною говорить, — задоволено зауважила Полліанна.

Розділ 10. Сюрприз для місіс Сноу

Коли Полліанна знову прийшла навідати місіс Сноу, та, як і минулого разу, лежала в темній кімнаті.

— Це маленька дівчинка від міс Поллі, мамо, — втомленим голосом повідомила Міллі і залишила Полліанну наодинці з хворою.

— О, це справді ти? — почувся тихий голос із ліжка. — Я тебе пам'ятаю. Та тебе хто завгодно запам'ятав би, якби хоч раз побачив. Шкода, що ти не прийшла учора, мені якраз хотілося тебе побачити.

— Та ви що? Що ж, я рада, бо з учора минуло не так уже й багато часу, — радісно засміялася Полліанна, зайшовши до кімнати й акуратно поставивши кошика на стілець.

— Але ж тут і темно! Я вас зовсім не бачу! — вигукнула дівчинка й рішуче підійшла до вікна, щоб підняти фіранки. — Хочу подивитися, чи зробили ви таку зачіску, як я вам робила… бачу, що ні! Та нічого, це навіть добре, можливо, пізніше я знову вас розчешу, якщо дозволите. А тепер погляньте, що я вам принесла.

Жінка байдуже дивилася перед собою.

— Байдуже, як це виглядає, бо його смак від цього не зміниться, — пробурчала вона, однак перевела свій погляд на кошик. — То що там?

— А вгадайте! Чого б вам зараз хотілося? — і Полліанна підійшла до кошика. Її обличчя аж світилося від радощів. Хвора спохмурніла.

— Що ж, мені нічого не хочеться з того, про що я знаю, — зітхнула вона. — Майже все воно однакове на смак.

Полліанна кахикнула.

— Та не тепер! Вгадайте! Якби вам справді чогось хотілося, що б це було?

Жінка вагалася. Звісно, вона цього не усвідомлювала, однак вона вже давно звикла хотіти те, чого в неї не було. Тож вирішити, чого їй насправді хочеться, здавалося майже неможливим. Однак потрібно було сказати щось у відповідь — дивна дівчинка нетерпляче чекала.