Полліанна

— Що ж, можливо, баранячого буль…

— Він тут є! — вигукнула Полліанна.

— Але це зовсім не те, чого я насправді хочу, — зітхнула хвора, хоч у животі почало бурчати. — Правду кажучи, я б не відмовилась від курчати.

— О, курча тут теж є! — радісно сповістила Полліанна.

Жінка здивовано на неї поглянула.

— У тебе є і те, й інше? — запитала вона.

— Так — і на додачу ще й телячий холодець! — із тріумфом мовила Полліанна. — Я поміркувала й вирішила, що ви маєте отримати на обід те, чого вам справді хочеться; тож ми із Ненсі приготували для вас ці страви. Звісно, кожної потрошку — але ж вони всі тут! Я така рада, що вам захотілося курчати, — зізналася дівчинка, виймаючи із кошика три невеличкі мисочки. — Знаєте, я оце йшла до вас і думала: а якщо вам раптом захочеться рубця чи цибулі — словом, чогось такого, чого в мене немає! О, як би це було погано, адже я так старалася, щоб вам догодити! — засміялася дівчинка.

Відповіді не було. Хвора, здавалося, намагалась подумки знайти відповідь на якесь важливе питання.

— Ну от! Я залишу все це для вас, — мовила Полліанна, поставивши мисочки в рядок на столі. — Можливо, баранячого бульйону ви захочете завтра. До речі, як ви почуваєтеся? — ввічливо поцікавилася дівчинка.

— Поганенько, та дякую, що спитала, — пробурчала місіс Сноу, безпорадно відкинувшись на подушку. — Уранці мені й поспати не дали. Сусідська дівчина Неллі Хіґґінс почала вчитися музики, і цілісінький ранок грала, не вгаваючи. Мало з розуму мене не звела! Не знаю, що й робити!

Полліанна співчутливо похитала головою.

— Розумію вас, це просто жахливо. Так само було і з місіс Байт — однією леді з Жіночої допомоги. У неї якраз стався напад радикуліту, тож вона навіть поворухнутися в ліжку не могла. Вона казала, що їй було б значно легше, якби вона могла рухатися. А ви можете?

— Можу що?

— Крутитися, рухатися в ліжку, змінювати положення, якщо музика аж надто набридає?

Місіс Сноу витріщилася на дівчинку.

— Ну звісно ж, я можу рухатися в ліжку скільки мені заманеться, — трохи роздратовано мовила вона.

— Тоді ви маєте цьому радіти, правда-правда! — закивала Полліанна. — А от місіс Байт не могла — знаєте, не дуже покрутишся, коли в тебе радикуліт, навіть якщо дуже хочеться. Вона ледве це витримала — так їй хотілося розім'яти боки. А ще місіс Байт могла б збожеволіти, якби не вуха сестри її чоловіка.

— Вуха сестри?! А вони тут до чого?

Полліанна засміялася.

— О, я зовсім забула, що ви геть не знаєте Байтів. Розумієте, сестра містера Байта була глуха — абсолютно глуха. Вона приїхала погостювати. І коли в місіс Байт стався напад радикуліту, міс Байт залишилася, щоби допомогти в господарстві. Їй дуже важко було будь-що пояснювати, і після того щоразу коли місіс Байт чула звуки роялю по сусідству, вона була дуже рада, що може їх чути, незважаючи на те, що грали надто голосно. Вона якось подумала, що було б просто жахливо, якби вона нічого не чула, як чоловікова сестра. Розумієте, вона теж грала в мою гру — я їй про неї розповіла.

— У гру?

Дівчинка заплескала в долоні.

— Ну от, а я про неї геть забула! Гра полягає в тому, щоб радіти, місіс Сноу!

— Радіти? Що це означає?

— Я ж казала вам, що щось придумаю, пам'ятаєте? Ви попросили сказати, чому ви могли б радіти, коли лежите в ліжку цілісінький день.

— О! — видихнула жінка. — То ти про це. Так, я пригадую, але навіть не думала, що ти про це пам'ятатимеш.

— Ні-ні, я багато про це думала, — зауважила Полліанна, — і нарешті знайшла причину для радості! Було непросто, повірте! Це приємно, але непросто. Чесно кажучи, що складніше, то цікавіше грати. Спочатку мені нічого не спадало на думку, та врешті…

— І що, ти справді щось придумала? Що ж воно таке? — із неприхованим сарказмом запитала місіс Сноу.

Полліанна глибоко вдихнула.

— Я подумала, що ви можете радіти тому, що інші люди навколо вас здорові, і їм не потрібно лежати в ліжку.

Місіс Сноу, здавалося, мову відібрало. Її погляд зробився злим.

— Та невже?! — нарешті спромоглася сказати вона, хоча з усього було видно, що вдячності до дівчинки вона на відчуває.

— А тепер я хочу розповісти вам про мою гру, — запропонувала Полліанна. — Вам спочатку буде важко грати, але це так весело! І що важче — то веселіше! Ось послухайте.

І вона почала розповідати про місіонерський притулок, милиці, які вона якось отримала в подарунок замість омріяної ляльки, та інше. Полліанна якраз закінчила свою розповідь, коли до кімнати ввійшла Міллі.

— Міс Полліанно, на вас уже чекає ваша тітка, — ледь чутно мовила вона. — Вона зателефонувала Гарлоусам, які живуть через дорогу, і попросила, щоб ви швиденько йшли додому. Сказала, що вам ще треба позайматися, поки не стемніло.

Полліанна неохоче підвелася.

— Гаразд, — зітхнула вона, — я побіжу додому. — Раптом вона розсміялася: — Мабуть, мені треба радіти, що в мене є ноги і я можу бігати, еге ж, місіс Сноу?

Відповіді не було. Місіс Сноу закрила очі. Але очі Міллі аж розширилися від здивування — по зблідлих щоках її матері котилися сльози.

— До побачення! — гукнула через плече Полліанна, виходячи з кімнати. — Шкода, що я не встигла зробити вам зачіску, мені так хотілося! Та нічого — наступного разу обов'язково зробимо!

Липневі дні минали дуже швидко. Для Полліанни вони були надзвичайно багаті на події. Вона часто казала тітоньці, які вони щасливі. Міс Поллі на це зазвичай реагувала доволі сухо:

— Що ж, дуже добре, Полліанно. Добре, що ти щаслива, але не можна забувати і про свої обов'язки, інакше життя видаватиметься марним.

На це дівчинка зазвичай відповідала гарячими обіймами і поцілунком, що трохи бентежило її стриману тітку. Та одного разу Полліанна не втрималася й від слів. Це трапилось під час занять із шиття.

— Тітонько, ви маєте на увазі, що якщо я просто проживу день щасливо, він буде прожитий марно? — розмірковувала Полліанна.

— Саме це я й мала на увазі.

— Тобто, щоб життя не було марним, потрібно повсякчас досягати ре-зуль-та-тів?

— Авжеж.

— А що таке ре-зуль-та-ти?

— Це те, що ми отримуємо з того, що робимо — власне, коли робимо щось корисне. Яка ж ти все-таки дивна дитина!

— Отже просто радіти — це не ре-зуль-та-тив-но? — дещо схвильовано запитала Полліанна.

— Звісно, ні.

— Як жаль! Тоді вам, мабуть, не сподобається моя гра. Тепер, боюся, ви й узагалі не захочете в неї грати, тітонько Поллі.

— Гра? Яка гра?

— Та, у яку ми грали разом із та… — і Полліанна злякано прикрила рота рукою. — Та ні, це не має значення, — затинаючись, завершила вона. Міс Поллі спохмурніла.

— Мабуть, на сьогодні годі, — суворо мовила вона. І урок шиття скінчився.

Того ж дня Полліанна зустріла тітку на сходах, що вели на горище.

— О тітонько Поллі, як чудово! — загукала вона. — Ви вирішили мене навідати! Заходьте, я просто обожнюю приймати гостей! — раділа дівчинка, відчиняючи двері до своєї кімнати.