Полліанна

Преподобний продовжував читати абзац за абзацом, то тут, то там: «Усе, що потрібно людям, — це заохочення. Дух кожної людини потрібно зміцнювати, а не робити слабким… Замість того щоб постійно наголошувати на чиїхось вадах, краще звернути увагу на гарні риси цієї людини. Це допоможе їй позбутися поганих звичок. Покажіть людині все найкраще, те справжнє, що приховане в душі, і переконайте, що їй під силу впоратися із будь-чим. Вплив прекрасного і милосердного на інших не має меж, така людина здатна повести за собою все місто… Вчинки кожного з нас відображають наші думки й те, що на серці. Якщо хтось чинить добре і з вдячністю, так само згодом почнуть робити і його сусіди. Але якщо він свариться, дратується і ніколи не буває задоволеним, усі довкола платитимуть йому тим самим — сварками й грубощами. Коли ти думаєш про погане, чекаєш на нього, — це справді станеться. Та якщо думати про хороше, все буде добре. Тому скажіть своєму синові Тому, що знаєте, з якою радістю він візьметься до справи, — і побачите це на власні очі!»

Пастор відклав журнал і замислився. Через хвилину він уже ходив вузькою кімнатою туди-сюди, туди-сюди. А ще через кілька хвилин глибоко вдихнув і знову сів до столу.

— З Божою поміччю я це зроблю! — стиха вигукнув він. — Я розкажу усім моїм «Томам», що знаю про те, із якою радістю вони наповнять ящики для дров! Я заохочу їх до роботи і надихну такою радістю, що в них не залишиться часу на те, щоб заглядати в сусідські ящики!

З цими словами чоловік схопив аркуші з написаною раніше проповіддю і розірвав їх, кинувши шматки навсібіч. З одного боку від нього лежав аркуш із написом: «Горе вам»,а з іншого — «книжники та фарисеї, лицеміри…» Аолівець преподобного вже швиденько літав над чистим аркушем, де слово за словом з'являлися рядки нової проповіді для його прихожан. Це була вже зовсім інша проповідь.

І наступної неділі, коли преподобний Пол Форд звернувся з цією проповіддю до всіх, хто був у церкві, жодний чоловік, жінка чи дитина не лишилися байдужими до його слів. Слова ж ці були одним із «радісних» текстів, про які містеру Форду розповіла Полліанна:

— Веселіться в Господіі радуйтеся, праведні…

Розділ 23. Нещасний випадок

Одного дня Полліанні на прохання місіс Сноу довелося піти до лікаря Чілтона. Виявилося, що хвора геть не пам'ятає назви ліків, які він їй виписав. Дівчинка охоче погодилася виконати це доручення, адже вона ще ніколи не бувала в кабінеті лікаря.

— Я ще ніколи не була у вас удома! Це ж ваш дім, правда? — запитала дівчинка, з неприхованою цікавістю роззираючись навкруги.

— Так, це він і є, — трохи сумно відповів лікар, пишучи щось на клаптику паперу, — але й домівкою його не назвеш, Полліанно. Це просто кімнати, та аж ніяк не дім.

Полліанна з розумінням кивнула. Вона співчутливо поглянула на чоловіка.

— Я знаю. Для домівки потрібні рука і серце жінки або присутність дитини, — мовила дівчинка.

— Що ти кажеш? — одразу ж зреагував на її слова лікар.

— Це так містер Пендлтон каже, — знову закивала Полліанна, — що для домівки обов'язково потрібні рука і серце жінки або присутність дитини. А чому б вам не здобути руку й серце якоїсь жінки, лікарю? Або ж ви можете взяти до себе Джиммі Біна, якщо містер Пендлтон відмовиться.

Лікар Чілтон, здавалося, змусив себе розсміятися.

— То містер Пендлтон стверджує, що для домівки потрібні рука й серце жінки? — перепитав він.

— Так. І він теж каже, що в нього не домівка, а просто будинок. А чому ви не хочете цього зробити, лікарю Чілтон?

— Чому я не хочу — що? — і лікар знову відвернувся до записів.

— Здобути руку й серце жінки. О, я зовсім забула! — обличчя дівчинки враз стало дуже стурбованим. — Думаю, ви маєте це знати. Виявляється, багато років тому містер Пендлтон кохав зовсім не тітоньку Поллі, тому ми нікуди не переїжджаємо. Я вам розповіла тоді про них, та виявилося, що це неправда. Сподіваюся, ви ще нікому про це не говорили? — схвильовано додала вона.

— Ні, я нікому не говорив, — намагаючись не дивитися на дівчинку, мовив чоловік.

— Тоді все добре, — полегшено зітхнула Полліанна. — Розумієте, я тільки вам про це розповіла, і коли я сказала містеру Пендлтону, що ви знаєте, йому це видалося смішним. А чому, я так і не зрозуміла.

— Справді? — губи лікаря трохи затремтіли.

— Так, і мабуть, він не хотів, щоб про це дізналися багато людей, адже це неправда. Та чому ви не хочете здобути руку й серце жінки, лікарю Чілтон?

На мить у кімнаті запала тиша, а потім він відповів із сумом у голосі:

— Знаєш, іноді це дуже складно зробити, навіть якщо дуже стараєшся, моя люба…

— А я думаю, що для вас це має бути зовсім неважко! — вигукнула дівчинка, зробивши особливий наголос на слові «вас». Це не залишилося непоміченим для лікаря.

— Дякую тобі! — щиро засміявся лікар, здивовано піднявши брови. Та потім знову із сумом додав: — Боюся, дехто з осіб жіночої статі зовсім так не думає, Полліанно. Кажу тобі це із власного досвіду, — мовив він.

Полліанна спохмурніла, але раптом у її очах з'явилося щире здивування:

— Лікарю Чілтон, ви ж не хочете сказати, що ви, як і містер Пендлтон, просили руки й серця жінки, але вона вам відмовила?

Лікар раптом рвучко підвівся зі стільця.

— Гаразд, Полліанно, тепер це вже не має значення. Не варто забивати свою голівку чужими проблемами. А зараз біжи до місіс Сноу. Я написав назву ліків та їх дозування. Це все, що вона просила?

— Так, сер, дякую, сер, — промимрила дівчинка, похнюпившись і повернувшись до дверей. Та раптом на півдорозі зупинилася і додала із сяючою посмішкою: — Але я рада, що це принаймні не були рука й серце моєї мами, лікарю Чілтон. До побачення!

Нещасний випадок стався в один із останніх днів жовтня. Полліанна поспішала додому зі школи й переходила дорогу, здавалося, на цілком безпечній відстані від автомобіля, що рухався в її бік.

Ніхто не зміг розповісти, що ж насправді там трапилося. Ніхто не знав, чому це трапилося і хто був у цьому винен. Однак о п'ятій годині вечора непритомну Полліанну принесли до кімнати, яку вона так любила. Бліда, мов крейда, тітонька Поллі та Ненсі, яка не змогла втриматися від ридань, акуратно її роздягнули й уклали в ліжко. На авто до маєтку Гаррінґтонів уже чимдуж мчав лікар Воррен — йому зателефонували одразу ж.

— Вам і не треба було б дивитися на обличчя її тітки, — схлипуючи, розповідала старому Тому в саду Ненсі. Лікар уже прибув і зачинився у кімнаті хворої. — Не треба було б і дивитися на її обличчя, щоб зрозуміти, що це вона робить не через обов'язок. Бо в тих, хто лише виконує обов'язок, руки так не тремтять, а в очах не світиться бажання зупинити самого Янгола Смерті, ось так, містере Том! Це не обов'язок, я впевнена!

— Вона дуже побилася? — тремтячим голосом поцікавився старий садівник.