Полліанна

Тітка Поллі не знала, що відповісти, і знову піднесла руку до горла. Її очі наповнилися сльозами, і вона поспіхом вийшла з кімнати, мало не збивши з ніг медсестру, що якраз заходила.

Того ж дня Ненсі забігла до старого Тома, який чистив збрую в сараї. Вона була надзвичайно схвильована.

— Містере Том, вгадайте, що трапилося! — збуджено загукала вона. — Хоча ні, ви й за тисячу років не вгадаєте, бо це неможливо, просто неможливо!

— Тоді, я, мабуть, і не намагатимусь, — похмуро мовив чоловік, — бо мені й десяти років не лишилося. То кажи вже, що там трапилося.

— Ну, тоді слухайте. Як ви гадаєте, хто зараз із міс Поллі у вітальні? Ну, хто?

Старий Том похитав головою.

— Навіть не знаю, хто б це міг бути, — нарешті спромігся відповісти він.

— Тоді я вам скажу! Це Джон Пендлтон!

— Ти жартуєш, чи що, дівчино?!

— Анітрішечки! А знаєте чому — бо я сама йому відчинила двері, правда! І він зайшов — разом зі своїми милицями! А надворі його чекають коні з візком! Ви тільки уявіть — прийшов, як звичайнісінький тобі гість! І хто — Джон Пендлтон, старий жмикрут, який ніколи ні з ким не розмовляє! Ні, ви тільки уявіть! Він прийшов до неї.

— Гм, а чому б і ні? — трохи різко зауважив старий.

— Ну, вам краще знати, містере Том! — іронічно мовила Ненсі.

— Це ще чому?

— Ох, не прикидайтеся! — насмішкувато вигукнула служниця. — Ви ж самі мені про все розповіли!

— Про що розповів?

Ненсі визирнула з сараю, поглянула, чи не йде хтось із будинку, і, переконавшись, що все гаразд, підійшла до старого Тома ближче.

— Але ж це ви розповіли, що в міс Поллі якось був коханий! І я міркувала, міркувала, а потім здогадалася, що це ж як скласти два і два! Має вийти чотири! А вийшло чомусь п'ять, ось так!

Том відмахнувся від служниці і знову взявся до роботи.

— Якщо хочеш поговорити, то говори так, щоб тебе розуміли. І не треба тут цифрами сипати, я їх не розумію. Мені нема коли міркувати над твоїми дивними розрахунками, — пробурчав він.

Ненсі у відповідь засміялася.

— Ну, гаразд, — почала пояснювати дівчина. — Я якось почула дещо… і зрозуміла, що містер Пендлтон та міс Поллі кохали одне одного.

— Містер Пендлтон?! — рвучко випростався садівник.

— Так! О, я знаю, що насправді це не так! Містер Пендлтон обожнював матір цієї благословенної дитини, і саме тому хотів… та це неважливо, — поспіхом мовила Ненсі, згадавши про те, що обіцяла Полліанні нікому не розповідати, що містер Пендлтон пропонував їй переїхати до нього. — Отож я трохи попитала людей, і з'ясувалося, що він та міс Поллі вже багато років не бажають знати одне одного, мало того — вона його терпіти не може. А почалося все з того, що коли їй було вісімнадцять чи двадцять, хтось розпустив плітки, буцімто вони закохана пара.

— Це я пам'ятаю, — підтвердив старий Том. — Це було через три чи чотири роки після того, як міс Дженні йому відмовила. Міс Поллі про це знала, і їй стало його шкода. І вона почала приязно до нього ставитися. Можливо, трохи перестаралася, бо терпіти не могла того пастора, який забрав сестру з родини. В кожному разі поповзли чутки — казали, що вона за ним упадає…

— Щоб вона — та упадала за чоловіком? — не втрималася Ненсі.

— Так, це нісенітниця, але саме так і говорили, — вів далі Том, — а яка порядна дівчина могла б із цим примиритися? А ще якраз тоді в її стосунках з коханим почалися якісь негаразди… І міс Поллі закрилася від усіх, немов у мушлю, і ніхто не міг нічого з цим вдіяти. Серце дівчини в одну мить стало черствим.

— Це я знаю, чула, — мовила Ненсі, — ось чому мало не знепритомніла від несподіванки, коли побачила його на порозі! Адже вони роками не розмовляли! Та я дозволила йому увійти і доповіла міс Поллі про те, який гість чекає на неї у вітальні.

— А що вона на це сказала? — затамувавши подих, запитав садівник.

— Спочатку нічого. Вона ніби завмерла, і я навіть подумала, що міс Поллі не розчула. Хотіла повторити, аж раптом вона каже: «Скажи містеру Пендлтону, що я скоро прийду». І я пішла і сказала. А потім побігла сюди, щоб вам розповісти, — нарешті закінчила Ненсі, знову озирнувшись на будинок.

— Гм! — відповів на це старий Том і знову взявся до роботи.

Містеру Пендлтону не довелося довго чекати у розкішній вітальні маєтку Гаррінґтонів. Дуже скоро почулися тихі кроки і до кімнати нарешті увійшла господиня. Чоловік хотів підвестися, та міс Поллі жестом зупинила його. Вона не подала йому руки, а на її обличчі залишився холодний вираз.

— Я прийшов дізнатися, як почувається Полліанна, — трохи різко почав він.

— Дякую, поки що без змін, — відповіла міс Поллі.

— Але скажіть мені, що з нею? — цього разу голос чоловіка втратив рішучість.

Тепер на обличчі господині з'явився вираз розпачу і болю.

— Не можу, о, якби ж я тільки могла…

— Тобто ви не знаєте?

— Так.

— А що каже лікар?

— Лікар Воррен поки що ні в чому не впевнений. Він звернувся по допомогу до спеціаліста з Нью-Йорка. Вони домовилися про консультацію.

— Але ви хоча б знаєте, що саме пошкоджено?

— У неї невелика ранка на голові, кілька синців і пошкоджений хребет — це й викликало параліч ніг.

Чоловік тихо скрикнув. На мить запала тиша, а потів він знову заговорив:

— А… Полліанна — як вона це сприйняла?

— Вона ще не зрозуміла, наскільки серйозно те, що з нею трапилося. А я — я не можу їй сказати!

— Але ж вона має знати хоча б щось!

Міс Поллі знову піднесла руку до свого комірця — останнім часом цей жест став таким звичним для неї.

— Так, вона знає, що не може рухатися, але думає, це через те, що вони зламані. Бідолашка каже, що краще мати зламані ноги, як у вас, аніж стати інвалідом на все життя, як місіс Сноу. Бо ж зламані ноги знову стають здоровими, а інвалід — це назавжди. Вона постійно про це говорить, а я… Мені здається, я скоро помру від горя!

Очі містера Пендлтона наповнилися слізьми, але навіть крізь них він бачив обличчя жінки, яка сиділа навпроти, — воно потемніло від горя. І раптом він згадав проте, що відповіла йому Полліанна, коли він востаннє благав її переїхати: «Я не можу покинути тітоньку Поллі, особливо зараз!».

Мабуть, саме цей спогад змусив його тихо сказати:

— Знаєте, міс Гаррінґтон, я стільки вмовляв Полліанну переїхати і жити зі мною.

— Щоб Полліанна переїхала до вас? — обурено вигукнула міс Поллі.