Поміж ворогами

«Ат… Забіжу по до­розі хоч до о. Пор­фирія, хоч на ча­сок. Про­ковт­ну хоч ста­кан чаю й, мо­же, щось но­ве по­чую».

Він вис­ко­чив на віз і крик­нув до по­го­ни­ча: по­га­няй! По­го­нич знав но­ро­ви сво­го ба­тюш­ки й пус­тив коні ско­ком.

Незабаром віз підко­тивсь під двір о. Пор­фирія. О. Пор­фирій жив на міський лад, бо не ха­зяй­ну­вав; він ще спав, бо бу­ло ще ра­но. О. Ар­темій про­жо­гом ки­нув­ся не на па­рад­ний прихід, а з дво­ру че­рез пе­кар­ню і влетів в кімна­ту. В кімнаті бу­ло ти­хо, і по всьому домі бу­ло ти­хо, не­на­че ніко­го і в домі не бу­ло.

«Чи виїха­ли усі ку­дись в гості, чи що? Чо­го це так ти­хо в домі?» - по­ду­мав о. Ар­темій.

Він од­ну хви­ли­ну пос­то­яв, ки­нув бист­ро очи­ма на по­за­чи­няні двері, а далі рап­том од­чи­нив двері й пот­ра­пив у спальню о. Пор­фирія. О. Пор­фирій спав, аж хріп на всі зас­та­ви. Ко­ло ліжка на сто­ли­ку сто­яла лам­па й ва­ля­лась роз­гор­ну­та книж­ка. Вікно бу­ло завіша­не гус­тою завісою. В кімнаті сто­яла сутінь.

–  Чи це ви й досі спи­те?
– ляс­нув на всю кімна­ту о. Ар­темій.

О. Пор­фирій ки­нув­ся, спро­сон­ня підвівсь і сів. Йо­го очі ви­яв­ля­ли пе­ре­ляк.

–  Ой бо­же мій! Що там та­ке?
– белькотів він якимсь за­дав­ле­ним, напівсон­ним го­ло­сом.

–  Хи-хи-хи!
– за­ре­го­тав­ся о. Ар­темій.
– Чи це ви й досі спи­те? Гляньте лиш, як уже ви­со­ко сон­це підби­ло­ся вго­ру!

«І но­сить йо­го ле­да­що вдосвіта десь по Кор­суні», - ду­мав о. Пор­фирій, про­ти­ра­ючи сонні очі.

Він про­ти волі при­га­дав, як о. Ар­темій вже раз на­ля­кав йо­го вночі. Це бу­ло во­се­ни в сльоту. О. Пор­фирій вже був тоді по­га­сив світло, ліг в постіль і задрімав. Ко­ли хтось нес­подіва­но зас­ту­кав у вікно, та так здо­ро­во, що аж шиб­ки задз­веніли. О. Пор­фирій лип­нув очи­ма: знад­во­ру про­ти вікна сто­яла якась ви­со­ка пат­ла­та пос­тать і здо­ро­во сту­ка­ла в вікно. Йо­му зда­ло­ся, що то злодій до­бу­вається до ха­ти.

–  Отче Пор­фирію! Чи ви спи­те?
– за­гу­кав го­лос під вікном.
– А встаньте на ча­сок та од­чиніть!

«Що во­но за про­ява стоїть під вікном і то­рох­тить? Пев­но, хтось на селі наг­ло зас­лаб, та це ме­не кли­чуть сповідать та при­ча­ща­ти сла­бо­го». Але дум­ка про злодіїв все-та­ки не по­ки­да­ла о. Пор­фирія.

–  Хто там? Чо­го тобі тре­ба?
– спи­тав він, підсту­пив­ши до вікна.

–  Та це я, о. Ар­темій! їду з Кор­су­ня та оце й забіг до вас на ча­со­чок: маю ціка­ву звістку!
– гу­кав за вікном о. Ар­темій.

«А бо­дай те­бе! Потрібна мені твоя ціка­ва звістка, як торішній сніг», - ду­мав о. Пор­фирій і пішов од­чи­нять двері одвіда­чові.

Цей нас­тир­ли­вий одвідач увійшов в по­кої й приніс та­ку звістку, що один з київських про­то­попів по­мер, а дру­гий ов­довів, а од­но­го сусіда ски­ну­ли з бла­го­чин­но­го.

–  Чи в вас вже го­то­вий са­мо­вар?
– спи­тав­ся о. Ар­темій в гос­по­да­ря.

–  Мабуть, вже го­то­вий. От за­раз спи­таю в клюш­ниці, - ска­зав з роз­тя­гом хрип­ким го­ло­сом о. Пор­фирій, на­ки­да­ючи на се­бе каф­тан на­опаш­ки і ви­хо­дя­чи в сто­ло­ву, де вже сто­яв на столі са­мо­вар.

–  Вже го­то­вий. Про­шу до сто­ло­вої, а я тим ча­сом вми­юся та тро­хи при­че­пу­рюсь, - го­во­рив о. Пор­фирій.

О. Ар­темій всту­пив до сто­ло­вої. Клюш­ни­ця увійшла, на­ли­ла йо­му ста­кан чаю. О. Пор­фирій хап­ком вмив­ся, за­че­сав на швид­ку ру­ку свої ко­си рідким ме­талічним гребінцем, пе­рех­рес­тив­ся, про­чи­тав на ході «Отче наш» і ввійшов до сто­ло­вої.

–  Куди це ви так спо­за­ран­ку їзди­ли?
– спи­тав він в о. Ар­темія.

–  Та це бігав до Кор­су­ня за уся­ки­ми ха­зяй­ськи­ми за­куп­ка­ми та ду­маю: забіжу на ча­сок до вас та роз­пи­таю, чи не чуть яких но­ви­нок. Ви все-та­ки міська лю­ди­на, ближ­че жи­ве­те од вок­за­лу і… од о. Са­ви.

–  А о. Са­ва вже роз­по­чи­нає бу­ду­вать но­ву церк­ву, - про­мо­вив о. Пор­фирій.
– Ще торік чи, ли­бонь, по­за­торік підла­буз­нивсь до кон­сис­торських уря­довців, ви­ка­ню­чив собі в кон­сис­торії про­сильну кни­гу, пос­лав по се­лах дідів: діди на­жеб­ра­ли пашні та гро­шей, а о. Са­ва з нічо­го та й зро­бить щось, - го­во­рив о. Пор­фирій.

–  О! він хоч вис­вя­тивсь на по­па з дяків, але з йо­го ми­тець на всі ру­ки! Що ж тут у вас чуть но­во­го?
– спи­тав о. Ар­темій.

–  Нічого та­ко­го. В Бо­гус­лаві кра­мар Ав­рум наг­ло вмер, цеб­то повісив­ся, - ска­зав о. Пор­фирій.

–  Невже! Ото ди­во! Здо­ро­вий був чо­лов'яга, зовсім здо­ро­вий; і крам­ни­цю доб­ру мав. Царст­во йо­му не­бес… - про­хо­пив­ся о. Ар­темій і вже пок­лав пуч­ку на чо­ло, щоб пе­рех­рес­титься.
– Чи то пак… Тро­хи не пе­рех­рес­тив­ся за жи­да. Та вже де він бу­де на тім світі, там і бу­де. Зем­ля над ним пе­ром! З якої ж то при­чи­ни він повісивсь?
– до­пи­ту­вав­ся о. Ар­темій.- Чи не збанк­ро­ту­вав ча­сом?

–  Хто йо­го знає! Не мо­же бу­ти: він ба­га­тенький, а втім, хто знає чу­жу ки­ше­ню!
– ска­зав о. Пор­фирій.

–  Доктори хотіли по­роть Ав­ру­ма, а жи­ди підня­ли ґвалт, сли­ве бунт: так і обс­та­ли хма­рою Ав­румів дім. Да­ва­ли док­то­рові ха­ба­ра сто кар­бо­ванців, щоб не по­ров, а він не взяв; тоді во­ни всу­ну­ли йо­му ха­ба­ра двісті кар­бо­ванців: він узяв і доз­во­лив по­хо­вать Ав­ру­ма.

–  Двісті кар­бо­ванців дур­нич­ки, з доб­ро­го ди­ва! От нам ніхто не дасть двісті кар­бо­ванців дур­но, - го­во­рив о. Ар­темій.

–  Авжеж не дасть дур­но!
– ска­зав о. Пор­фирій.

–  Та це й усі ваші но­вин­ки?
– до­пи­ту­вав­ся о. Ар­темій, до­пи­ва­ючи дру­гий ста­кан чаю.

–  Усі,- обізвав­ся о. Пор­фирій апа­тич­но, ніби спро­сон­ня.

–  Ой, час мені до­до­му! Тре­ба поспішать! В ме­не вже сійба по­чи­нається. Ро­бо­ти, ро­бо­ти! Ой, тру­дов­ни­ки ми, тру­дов­ни­ки, а ко­ристі з тієї праці, як кіт нап­ла­кав,- го­во­рив о. Ар­темій.

–  Та по­сидьте-бо! Який же ви спішний! Приїха­ли - не­на­че вог­ню вхо­пи­ли чи по­зи­чи­ли. Як же ви те­пер жи­ве­те з своїм во­лос­ним го­ло­вою та пи­са­рем? Я од своєї сільської стар­ши­ни дер­жу се­бе як­мо­га далі та ос­то­ронь, для спо­кою. Ніко­го не зачіпаю, щоб і ме­не ніхто не зачіпав, - го­во­рив о. Пор­фирій.

–  Одже ж те­пер наш пи­сар став по­ряд­ний чо­ловік. Ко­лись пе­редніше гор­ду­вав мною. А те­пер став при­хильний та доб­рий до ме­не. Я йо­го, знаєте, зап­ро­сив кільки раз до се­бе, зап­ро­сив і пи­сар­шу, по­час­ту­вав на­лив­кою та доб­рим спо­ти­ка­чем, і пи­сар став та­кий доб­рий, хоч в ву­хо бгай! А пи­сар­ша - чу­до­ва лю­ди­на! Все-та­ки во­на доч­ка не­дав­но ви­пе­че­но­го діди­ча, ба­читься в батька з пан­ка­ми, наб­ра­лась кра­щих ма­нер, об­тер­лась, обшліфу­ва­лась. Да­ма, та й годі! ще й ве­се­ла до то­го.