Поміж ворогами

І знов на неї нес­подіва­но най­шов сму­ток та за­ду­ма, і знов се­ред ве­се­ло­го шу­му, га­му, се­ред ве­се­лої роз­мо­ви гос­тей на неї най­шла ле­генька жур­ба. Ва­тя за­мовк­ла, не­на­че увійшла дум­кою в са­му се­бе.

Вже по­ча­ло роз­вид­ню­ва­тись, як гості вста­ли з-за сто­ла, але не п’яні, як бу­ва­ло в ста­ро­ви­ну. Гості ста­ли роз'їжджаться.

–  Прощайте та й нас не за­бу­вай­те!
– го­во­рив о. Ар­темій до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

–  Прощайте! Будьте знай­омі! Про­шу частіше заг­ля­дать у на­шу Го­робцівку та й нас не ми­нать!
– про­си­ла на про­щанні Су­са­на Уласівна.

Вже вікна з чор­них ста­ли ро­жеві, як гості по­ка­та­ли з дво­ру о. Ар­темія.

–  А що, як тобі зда­ла­ся Ва­лен­ти­на Ар­темівна? Чи кра­ща од Ан­тосі?
– пи­та­ла пи­сар­ша в бра­та, вер­та­ючись до­до­му.

–  Антося до­лад­на, то­ненька й жва­ва, але ут­ла, щуп­ленька. А Ва­тя нічо­го собі, ще й доб­ре нічо­го собі! Ка­за­ли, що во­на ду­же неп­ро­вор­на. Але я примітив, що во­на не зовсім-та­ки неп­ро­вор­на. Цілий вечір біга­ла, бу­ла жва­ва, ве­се­ленька; що­ки роз­горілись, очі засвіти­лись. В неї ду­же гарні темні очі, й са­ма здо­ро­ва, ви­пе­ще­на й тро­хи спаніла, - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  І до ме­не во­на бу­ла ду­же привітна. Все мені на­ли­ва­ла в чар­ку на­лив­ки та ви­на. Їй-бо­гу, ду­ма­ла, що вий­ду з-за сто­ла п'яна та ще й за­то­чу­ся, як ба­ба в шин­ку, - сміялась пи­сар­ша і все хва­ли­ла Ва­тю, по­ки во­ни й до­до­му дійшли.

–  А скільки в бла­го­чин­но­го гро­шей в бан­ку?
– спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич, вхо­дя­чи в пи­сарів двір.

–  Бог йо­го свя­тий знає. Але ка­жуть, що о. Ар­темій ду­же гро­шо­ви­тий чо­ловік і доб­ре ви­дав двох стар­ших до­чок, - обізвав­ся по­ну­ро пи­сар, в ко­то­ро­го в го­лові та­ки доб­ре шуміло. Він вку­тав чи­ма­лу порцію на­лив­ки та горілки.

Другого дня вранці, вже як сім'я сіла за чай, Су­са­на Уласівна зир­ну­ла че­рез двері в гос­тин­ну і вгляділа на п'яніні бу­кет.

–  Еге, Ва­тю! от і не дог­ляділа па­ни­че­во­го бу­ке­та: ма­буть, ти не на­ли­ла во­ди в ста­кан, бо твій бу­кет пов'яв, - ска­за­ла ма­ти до доч­ки.

Ватя схо­пи­ла­ся з стільця, побігла в гос­тин­ну і ви­нес­ла бу­кет. Оле­анд­ри прив'яли, а зе­ле­на ру­та аж позвішу­ва­лась і теліпа­лась мерт­ва кру­гом ста­ка­на. В Ваті очі ста­ли пе­ре­ля­кані, аж при­гас­ли. Ма­ти й собі на­че за­жу­ри­лась. Ва­тя вхо­пи­ла ста­кан з во­дою, наб­ра­ла во­ди в рот і по­ча­ла прис­кать на бу­кет. Во­на спох­ва­ту вве­чері за­бу­ла навіть на­ли­ти во­ди в ста­кан.

–  Оце, яка прич­та! Оце ви­па­док!.. Не­на­че це щось не­доб­ре віщує… Ото шко­да!
– го­во­ри­ла нес­покійно Су­са­на Уласівна.

–  Ото яке ди­во! Ото ба­би, а ще і вчені! І ко­ли ви поз­бу­ди­тесь тих за­бо­бонів? Біжи, Ва­тю, до во­рож­ки, до ба­би Чуп­ри­ни­хи, не­хай од­во­ро­жить оте ли­хо! Ото ба­би!
– ре­го­тав­ся о. Ар­те­мю.

Ватя на­ли­ла в ста­кан во­ди, пос­та­ви­ла бу­кет на п'яніно й час­тенько наг­ля­да­ла. Оле­андр тро­хи одійшов, - ру­та навіки пов'яла.

IV

Минув місяць, пішов і дру­гий. Ва­тя жда­ла, що Ле­онід Се­ме­но­вич навідається в гості, а він не приїздив. Два ра­зи Су­са­на Уласівна зап­ро­ху­ва­ла до се­бе пи­сар­шу після служ­би бо­жої на чай. О. Ар­темій од се­бе че­рез пи­сар­шу пе­ре­да­вав поклін Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу, на­га­ду­вав тим пок­ло­ном про се­бе, про Ва­тю, а па­нич все не приїздив.

Після пер­шої пре­чис­тої вранці най­мич­ка увійшла в по­кої до о. Ар­темія й за­повісти­лась, що до йо­го прий­шли два чо­ловіки.

–  Нехай ідуть сю­ди!
– ска­зав о. Ар­темій. В при­хо­жу всту­пи­ли два чо­ловіки: один був во­лос­ний стар­ши­на, Лесько, ви­со­кий та пос­тав­ний, гар­ний з ли­ця; дру­гий був Яків Ру­ден­ко, ста­рий, сімде­ся­ти год дідок, ог­ряд­ний, си­вий, аж білий, але з пух­ким білим, ніби ди­тя­чим ли­цем, з доб­ри­ми тем­но-сіри­ми очи­ма. Чо­ловіки поз­до­ров­ка­лись, пок­ло­ни­лись і поцілу­ва­ли ба­тюш­ку в ру­ку.

–  А що ска­же­те? За яким ділом?
– спи­тав о. Ар­темій.

–  Та це ми, ба­тюш­ко, про­си­мо ва­шої ми­лості, щоб ви сьогодні пос­вя­ти­ли наш млин.

–  Вже скінчи­ли?
– спи­тав ба­тюш­ка.

–  Вже, та не зовсім. Два ка­мені го­тові, а два ще ні; але ми ду­маємо тим ча­сом пус­тить млин хоч на два ка­мені, щоб млин не сто­яв дур­но, - ска­зав Лесько.

–  Та ми. ба­тюш­ко, про­си­мо ва­шої ми­лості й на обід. А де це ма­туш­ка? Я хо­чу й їх зап­ро­си­ти на бесіду, - ска­зав дід.

Дід Яків дов­го слу­жив за ти­та­ря, а син йо­го Хто­дось слу­жив в о. Ар­темія за най­ми­та, і че­рез те дід вва­жав се­бе близьким до ба­тюш­ки й ма­туш­ки.

О. Ар­темій пішов у кімна­ту й вик­ли­кав ма­туш­ку. І Лесько, й дід Яків поцілу­ва­ли ма­туш­ку в ру­ку й про­си­ли її на бесіду.

–  А хто ж там ще бу­де?
– спи­та­ла ма­туш­ка.

–  А хто ж бу­де; свої бу­дуть. Бу­де вчи­тель. Про­си­ли й пи­са­ря, й пи­сар­шу, про­си­ли й її бра­та, бо це він приїхав до їх в гості. Про­си­ли й уп­ра­ви­те­ля, - го­во­рив дід Яків.

–  Ого-го! То це в вас бу­де ніби бен­кет або хра­мо­ва бесіда! Тільки ме­ду, ма­буть, не ва­ри­ли. То просіть вже й Ва­тю, - ска­зав о. Ар­темій, зир­нув­ши на жінку.

–  А де ж Ва­тя?
– спи­тав дід.

Дід Яків знав Ва­тю ще ма­ленькою й но­сив її на ру­ках.

–  От там десь в гос­тинній ко­ло чо­гось порп­ляється!
– ска­за­ла ма­туш­ка.

Дід пішов в од­чи­нені двері, знай­шов Ва­тю й зап­ро­сив до се­бе на бесіду.

Ватя вий­шла в при­хо­жу й пе­рег­ля­ну­лась з матір'ю. В її очах ви­яв­ля­лась насмішку­ватість, хоч во­на з нудьги бу­ла ра­да й цьому ви­пад­кові, щоб тро­хи роз­ва­жить се­бе та розігнать нудьгу.

–  В котрій же го­дині бу­де­те нас сподіваться?
– спи­тав о. Ар­темій.

–  Опівдні, ба­тюш­ко, як мо­ло­диці уви­нуться з обідом. Ми да­мо знать, - ска­зав Лесько.

–  Добре; хто вже хто, а я до­ко­неш­не бу­ду, - ска­зав ба­тюш­ка, - бо без ме­не «во­да не ос­вя­титься», як ка­жуть в при­казці.

Лесько й дід поп­ро­ща­лись і вий­шли з при­хо­жої.

–  Ну, що? Поїде­те до мли­на обідать?
– спи­тав о. Ар­темій в жінки та доч­ки.
– Це ж бу­де обід ду­же по­етич­ний. Та ще й па­нич там бу­де.

–  Я ще зро­ду не обіда­ла в млині, - го­во­ри­ла Ва­тя й ре­го­та­лась.